Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

Так само, як і віддих. Тут я не помиливсь анітрохи. Віддих виказував, що абат їсть не пережовуючи й запиває їжу білим вином.

Невістка, розповів абат, прийшла до нього невдовзі після замаху, просячи порятувати їх із тієї халепи, в яку вони потрапили. Коли абат розказував, мені здалося, ніби він шукає виправдань, ніби соромиться своєї згоди. Щоправда, через мене йому було не варто перейматися таким дріб'язком. Тут і так усе зрозуміло. Він приєднався до нас, теж поринав у ніч, більш нічого. Тим гірше для священика! Разом із грошима в нього дедалі меншало клятої сміливости. Тим гірше! В усьому диспансері не чулося ні звуку, на передмістя опустилася ніч, і абат говорив тихо, щоб його справді міг чути тільки я. А проте він даремно розмовляв пошепки, попри його зусилля, кожне слово видавалося нестерпним криком, — мабуть, через лунку тишу, яка посилювала найслабший звук. А може, тиша була тільки в мені? Мене ввесь час поривало вигукнути: «А хай тобі заціпить!» Зі страху мені навіть дрібно тремтіли губи, раз у раз западала напружена мовчанка.

Тепер, коли абата захопили наші спільні перестрахи, він уже й сам не знав до ладу, що діяти, як далі плентати в темряві за нами навпомацки. Гурт невеличкий. Абат силкувався довідатись, хто з нас уже заплутався остаточно. Куди ми прямуємо? Бо й сам хотів простягти руку своїм новим приятелям на шляху до мети, якої ми досягнемо або всі разом, або ж ніхто. Відтепер ми рушали в дальшу подорож усім гуртом. Абат, як і ми, як і решта люду, теж навчиться ходити поночі. Поки що він іще зашпортувавсь. Запитував, що робити, аби не впасти. Та якщо йому страшно, чого ж він прийшов? До краю ми дійдемо всі вкупі й там уже дізнаємось, чого шукати в цій пригоді. Бо життя — це тільки промінець, що гасне серед ночі.

А можливо, ми ніколи й не дізнаємось, що не знайшли нічого. Отака вона, смерть…

А тим часом слід просуватись уперед, хай навіть упомацки. Зрештою, звідси, де ми тепер, відступити не можна. Вибору нема. Паскудна людська справедливість разом із законом чигала на нас повсюди, на кожному розі. Невістка Анруй тримала за руку бабцю та її сина, а я вчепився за неї й за Робінзона. Ми були вкупі. Саме так. Це я одразу ж і пояснив абатові. Він усе зрозумів.

Байдуже, несамохіть чи з власної волі ми опинились у такому становищі, було б дуже зле, якби нас заскочили й викрили випадкові перехожі, — казав я ще абатові, ба навіть наполягав на цьому. Якщо раптом когось іздибаєш, слід удати, ніби просто гуляв, прикинутись дурником. Це наказ. І, звичайно, поводитися слід природно. Тепер абат уже все збагнув і у відповідь міцно потис мені руку. Зрозуміло, що й він дуже боїться. Абат лише початківець. Він вагався, навіть блудив словами, мов невинний. Там, де ми опинились, не було ні дороги, ні світла, замість них — тільки розрахунок, і ми простували далі, не дуже покладаючись на нього. Слів, до яких звичайно вдаються в таких випадках, аби набратися духу, теж ніхто не вимовляв. Жодна луна не озивалася, ми вже покинули суспільство. Страх не каже ані «так», ані «ні». Страх тільки всотує все, що кажуть, усе, що думають, — абсолютно все.

У таких випадках не зарадить і коли вирячиш очі серед пітьми. Це від страху занапастити себе, авжеж. Ніч гасить усе, навіть погляди. Вона спустошила нас. Треба вхопитися за руки, бо впадемо. Люди дня більше не розуміють нас. Ми відгороджені від них своїм страхом, він душитиме нас аж до тієї миті, коли настане той або той кінець і можна буде нарешті приєднатись до паскудної решти людства — в житті або в смерті.

Абат мав тільки допомогти нам тієї миті й негайно засвоїти науку — таке його завдання. А втім, він і прийшов для цього, і попервах мав якнайшвидше влаштувати бабцю Анруй, а з нею й Робінзона до монастиря де-небудь у провінції. Абат гадав, що таку оборудку можна залагодити, я погодився з ним. Але ми мали чекати довгі місяці, заки десь вивільниться місце, а нам чекати було несила. З нас досить.

Невістка мала рацію: що швидше, то краще. Нехай забираються! їх треба позбутись! Тоді абат став промацувати інший варіант. Абат одразу видався мені неабияким пронозою. До того ж він із самого початку заговорив про комісійні для обох — для себе й для мене. Цей варіант можна було здійснити майже негайно, і я теж мав відіграти в ньому свою невеличку роль. Я мав спонукати Робінзона поїхати на Південь, порадити йому це невимушено, по-дружньому, проте наполегливо.

Не знаючи всіх подробиць майбутньої оборудки, я, напевне, мав би зробити застороги, скажімо, вимагати для свого приятеля Робінзона певних гарантій… Бо, як добре поміркувати, оборудка, до якої схиляв нас абат Протіст, була химерна. Але нас усіх так підганяли обставини, що важила тільки швидкість. Я пообіцяв все, чого вони вимагали, заприсягся допомогти й мовчати. Абат, здається, не вперше діяв за таких делікатних обставин, і я відчував, що він значно полегшить мені мою роботу.

З чого ж починати? Треба влаштувати потаємний виїзд на Південь. Цікаво, що скаже про Південь Робінзон? І то про виїзд разом із бабцею, яку він лаштувався вбити… Я наполягатиму… Та й годі. Треба, щоб усе сталося саме так — з усіх причин, і хоч не всі вони порядні, зате всі поважні.

Старій і Робінзонові знайшли роботу, правда, дуже химерну, на Півдні, в Тулузі. Тулуза — чудове місто! А втім, колись і я його побачу! Провідаю їх там. Я зразу постановив, що виберусь до Тулузи, тільки-но вони влаштуються, побачу їхній дім, їхню роботу — геть усе.

Трохи поміркувавши, я відчув досаду, що Робінзон поїде туди так скоро, а водночас дуже зрадів, надто через те, що бодай цього разу таки справді матиму невеличку винагороду. Мені дадуть тисячу франків. Про це вже домовлено. Я тільки мав переконати Робінзона поїхати на Південь, бо, мовляв, нема кращого клімату, де б так швидко загоїлись його покалічені очі, ніде йому не буде так добре, як там, і, зрештою, йому неабияк пощастить, коли він вишгутається з теперішньої халепи таким недорогим коштом. Це все мало переконати його.

За п'ять хвилин отаких розважань я й сам став цілковито переконаний і ще й готовий до вирішальної розмови. Кувати, поки гаряче, — таке моє гасло. Зрештою,