В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Угода 1624 р. стала першим політико-правовим актом, що встановлював союзні взаємини Війська Запорозького та Кримського ханства, започатковуючи собою столітню традицію козацько-кримських союзів. Водночас договір дозволяв козакам зміцнити своє становище у взаєминах з королем і Річчю Посполитою, а також відновити економічно вигідні та ідеологічно привабливі виправи на Чорне море проти османців.

«Лицарська війна» 1625 р.

Укладення Військом Запорозьким військового союзу з Кримським ханством, певна річ, не могло не непокоїти уряд Зиґмунта III. Ще більшу тривогу у Варшаві викликали морські виправи запорожців на підвладні султанові землі, оскільки вони могли спровокувати чергову війну з Портою. Не менш тривожними були й відомості, які доносились з України щодо розростання «козацького свавілля» на волості, в результаті чого цілі повіти і староства де-факто втрачали свою керованість. Отже, у повітрі дедалі відчутніше вчувався терпкий присмак нової війни Речі Посполитої зі «свавільним» козацтвом.

Щоправда, надто ще свіжими були спогади про скроплене кров’ю хотинське побратимство коронних жовнірів та українських козаків, аби ставитися до останніх як потворних ворогів вітчизни. Швидше за все, у майбутньому збройному конфлікті, що фатально насувався на спільну вітчизну, козацтво мало постати у ролі нерозважливих «рокошан», які ненавмисне шкодять спільній вітчизні, а сама війна — набути ознак чесного герцю, такої собі «лицарської війни».

Звістка про підготовку запорожцями чергової виправи на Чорне море, в якій мало взяти участь понад 300 козацьких чайок, підштовхнула королівський двір улітку 1625 р. до негайної висилання на Січ категоричного наказу утриматися від походу, оскільки це може зруйнувати й без того доволі крихкий мир з Оттоманською Портою. Водночас королівський гонець мусив нагадати козацьким старшинам про потребу впорядкування козацького реєстру згідно з визначними раніше на перемовинах кількісними показниками. Зухвала ж відповідь низовиків: їм відомо про угоду короля із султаном, але козаки із султаном угод не укладали, тож є людьми вільними у своїх вчинках, — стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Зиґмунта III та його сановного оточення, і війна стала неминучою.

Для швидкого розв’язання «козацької проблеми» король призначив комісію. Надана комісарам інструкція зобов’язувала їх вести справу щодо залагодження конфлікту з козацтвом на ґрунті таких ультимативних вимог: виписати з козацького реєстру всіх простолюдинів, котрі перед тим перебували у підданстві державців; покарати всіх винних у злочинах проти Речі Посполитої; зобов’язати реєстрових козаків перебувати на відведених для них «кочовищах» у строго визначеній урядом кількості та в готовності до виконання наказів короля і коронних реґіментарів. Козакам суворо заборонялося присвоювати будь-які адміністративні й судові повноваження у містах, королівських, шляхетських і духовних маєтностях, втручатися у церковні справи, налагоджувати контакти з чужоземними правителями.

Зважаючи на радикальність вимог королівської інструкції, її реалізація була можливою лише за умов збройного приборкання козацтва та примушення його лідерів до принизливої капітуляції. А тому на «переговори» Варшава скерувала коронні війська під проводом польного гетьмана, до яких мали долучитися й надвірні загони призначених Зиґмунтом III родовитих українських комісарів. Настрої ж, що панували серед комісарів, барвисто описує князь Збаразький, рекомендуючи гетьману Конецпольському свого товариша — брацлавського підкоморія князя Степана-Святополка Четвертинського: «Він хоч і віри грецької, але вдача в нього не козацька. Знаю, що він радий був би їх усіх бачити в одній ложці утопленими...»

Аби вберегти свої тили від удару союзної Війську Запорозькому Кримської Орди, Варшава сплатила хану данину, так звані «упоминки». Після чого у вересні гетьман Конецпольський на чолі кварцяного війська рушив з Поділля в напрямку Подніпров’я, сподіваючись, що прихід потужної королівської армії змусить козаків до покори й беззастережного прийняття висунутих їм вимог. Проте запорозьке козацтво, вже після вступу коронних військ на Подніпров’я обравши гетьманом дрібного шляхтича з Галичини Марка Жмайла, не те що панічно відступило або поквапом запросило в Конецпольського миру, а й навіть зухвало проігнорувало пропозиції польного гетьмана щодо початку роботи спільної комісії та почало готуватися до збройного з’ясування стосунків.

Затримка Жмайла з виведенням запорожців із Січі була спричинена, вочевидь, очікуваннями на прихід союзника — кримського хана, дозволила Конецпольському поодинці атакувати козацькі залоги, розквартировані на волості. До того ж до 8 тисяч коронних військ Конецпольського долучилося ще близько 8 тисяч надвірного вояцтва магнатів і панів з України та Галичини. Отже, враховуючи військових слуг, загальна чисельність військ, що були в розпорядженні Конецпольського, зросла до 20—25 тисяч.

Тим часом уранці 25 жовтня в гирлі річки Цибульник відбулося сполучення городового козацтва із запорозькими полками. Враховуючи, що частина запорозьких козаків перебувала у виправі на Чорному морі, Жмайло мав змогу розпоряджатися приблизно двадцятитисячною потугою. Із Запорожжя козацький гетьман прихопив й артилерію. Проте загалом козацьке військо поступалося супротивній стороні як чисельністю, так і озброєнням. Суттєво послаблювало позиції Війська Запорозького й невиконання кримським ханом взятих на себе союзних зобов’язань — попри очікування, на допомогу козакам кримці так і не прийшли.

Спроби королівських комісарів схилити козацьку старшину до прийняття сформульованих Варшавою умов успіху не дали. 29 жовтня відразу ж після зриву перемовин з повсталими козаками польний гетьман віддав наказ про початок штурму. Потужний удар коронних і надвірних магнатських військ змусив козаків зійти з поля та сховатися в укріпленому таборі. Після цього «слово взяла» коронна артилерія, якою керував особисто польний гетьман. Натомість запорожці, намагаючись дещо притлумити войовничий запал супротивника, чинили зухвалі вилазки під розташування його артилерії. Проте тактика ні одних, ні других видимого успіху не давала. І надвечір польний гетьман віддав наказ про повернення військ на свої позиції.

Наступного ж дня жовніри розпочали побудову облогових пристроїв — кошів, гуляй-городів тощо. Усе вказувало на те, що польний гетьман зробив висновок із допущених помилок і тепер уже з належною повагою поставився до супротивника, відмовившись заради сумнівного власного гонору надаремне втрачати жовнірів. Активні приготування коронних жовнірів не віщувало козакам нічого доброго. І вночі проти 31 жовтня Жмайло віддав наказ про непомітний вихід військ з табору.

Станіславу Конецпольському стало відомо про нічний маневр козацького війська опівночі. Кинуті ним навздогін повсталим козакам війська наздогнали козаків гетьмана Жмайла пополудню наступного дня в урочищі Медвежі Лози, що над Куруковим озером. Найбільшу прудкість тут виявили передові кінні корогви під командою брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького. Хмелецький спробував було розбити супротивника з маршу, але безрезультатно. Козаки встигли виставити три потужних заслони, до складу яких увійшло до трьох тисяч вояків, а решта тим часом натхненно працювала над укріпленням табору. Наступного дня до Курукового озера підтягнулися головні