Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

дбка щодо лондонського злочинного світу. Він знає стількох волоцюг, жебраків та злодюжок, що в жодному театрі не помістяться. Треба мені поговорити з ним: може, він зуміє вивести нас на цю Кіті Джонс. Якщо нам пощастить, ми вже завтра візьмемося до діла. А тим часом, хлопчику, раджу вам поїхати додому і як слід виспатись. І не забувайте: ставки — високі, а пан Дюваль — небезпечний суперник. Отож про нашу невеличку угоду—нікому ні слова!

37

Полудень. Тіні покоротшали до краю. Небо над головою — біло-блакитне, мов яєчна шкаралупа, з невеличкими симпатичними хмаринками. Сонечко любо гріє дахи в передмісті. Одне слово, найрадісніша година — час добрих справ і чесної праці. Ніби на підтвердження цього, кілька заклопотаних торговців прямують вуличками, котячи свої візки від будинку до будинку. Вони скидають капелюхи перед бабцями, гладять по голівках дітлахів, чемно всміхаються, пропонуючи свій крам. Крам і гроші переходять із рук до рук, і торговці рушають далі, висвистуючи побожні гімни.

Просто не віриться, що може статися щось лихе.

За всім цим видовищем спостерігає настовбурчена чорна тінь, що ховається в глибині розлогого бузинового куща, далі від дороги. Тінь являє собою жмуток розтріпаного чорного пір’я, з якого стирчать дзьоб і дві лапи. Ґава середнього розміру — птах із репутацією нечупари й вісника зла. Ґава не зводить налитих кров’ю очиць із вікон горішнього поверху великого, досить занедбаного будинку, що стоїть серед зарослого садка...

Отже, я знову нудився в засідці.

Коли тебе викликають, найголовніше — пам’ятати: все, що відбувається, власне кажучи, не твоя провина. Коли чарівник щось доручив тобі, ти виконуєш це якнайшвидше, інакше дістанеш свою частку Полум’я Знищення. Під страхом такої кари вмить забуваєш про будь-яку порядність. Це означає, що за п’ять тисяч років, які я провів на Землі, мене частенько — не з моєї волі — втягали в усілякі непевні справи[73]. Ні, совісті у нас, звичайно, немає, та навіть ми — досвідчені джини — часом соромимось тих наказів, які нам віддають.

От і ця справа, хоч і дрібненька, була саме така.

Ґава понуро сиділа на гілці, відганяючи інших птахів простеньким Закляттям Смороду. Зараз мені не хотілось нічийого товариства.

Я сумно хитнув дзьобом. Натаніелю, Натаніелю! Що тут сказати? Хоч які між нами часом траплялися суперечки[74], я до останньої миті сподівався, що він усе ж таки виявиться хоч трохи не таким, як звичайні чарівники. Колись він виявляв неабияку кмітливість... і досить помітні ознаки сердечної доброти. Була надія, що він обере власну життєву дорогу, а не вирушить утоптаною стежкою «влада — багатство — слава», якою прямують усі його колеги.

Чи так він учинив? Аж ніяк!

Останнім часом це становище навіть погіршало. Коли хазяїн викликав мене цього ранку, він був різкий аж до грубощів. Можливо, він досі не оговтався після загибелі свого начальника Теллоу. Хлопчисько був украй блідий і мовчазний: ані приятельської бесіди, ані змагання в дотепах. Гідної хвали за вчорашнє знищення бунтівного африта я так і не дочекався і, незважаючи на те, що прибрав по черзі кілька спокусливих жіночих подобизн, не помітив у нього ані найменшого прояву зацікавлення. Натомість одержав нове завдання — з тих, які відразу видаються огидними й сумнівними. Для Натаніеля це було дещо новеньке: до такого він опустився вперше, й це, мушу зізнатися, вельми здивувало мене.

Проте наказ є наказ. Отож через дві години я вже[75] сидів на варті в бузиновому кущі у Белгемі.

Однією з умов завдання було те, що я мушу діяти якнайтихіше. Тільки тому я й не вломився в будинок через дах. Я знав, що моя здобич удома, радше за все, нагорі. Отож я й чекав, утупивши свої очиці у вікна.

Цей будинок не міг належати чарівникові. Облуплена фарба, прогнилі віконні рами, бур’яни, що проросли крізь щілини викладеного плиткою ґанку. Досить великий, еге ж, але занедбаний і трохи сумний. У високій, по коліно, траві лежали навіть кілька дитячих іграшок.

Просидівши нерухомо з годину, ґава засовалася. Хазяїн, звичайно, наказував, щоб усе було зроблено тихо, та водночас і швидко. Треба негайно припинити байдикувати. Але все-таки я волів дочекатись, поки будинок спорожніє і моя жертва опиниться на самоті.

Ніби у відповідь на цю думку, двері зненацька відчинились— і звідти з’явилася пишнотіла, сувора жінка з полотняною господарською торбиною. Жінка пропливла піді мною й вирушила кудись далеко. Я вирішив не ховатися: для неї я був звичайнісіньким птахом. Довкола будинку не було жодного магічного захисту — ознаки того, що хтось із його мешканців здатен бачити далі першого рівня. Іншими словами, це завдання навряд чи було гідне моїх видатних талантів. Брудна й непевна справа від початку до кінця!

В одному з вікон щось ворухнулося. Кощава рука відсунула вбік запорошену фіранку, відімкнула защіпку й підняла раму. То був сигнал для мене. Ґава пурхнула й полетіла через садок, мов чорні підштанки, підхоплені вітром. Вона замислено сіла на підвіконня і, ступаючи кігтистими лапами, пройшла вздовж брудних фіранок, шукаючи щілинки. Знайшовши нарешті щілинку, ґава просунула туди голову і озирнулась.

Основне призначення кімнати було очевидним: біля дальньої стіни стояло ліжко. Судячи із зібганої ковдри, з цього ліжка щойно встали. Однак тепер його було захаращено безліччю маленьких дерев’яних лоточків, кожен з яких поділявся на кілька скриньок. В окремих скриньках лежали самоцвіти — агати, топази, опали, гранати, нефрит, бурштин, — усі огранені, поліровані й підібрані за розміром. В інших були тоненькі металеві смужки, шматочки різьбленої кістки чи трикутні клаптики кольорової матерії. Вздовж однієї стіни стояв простий робочий стіл, теж заставлений лоточками, стоячками з тонкими інструментами й горщиками із смердючим клеєм. В одному кутку лежав акуратний стос книжок у новеньких, ще не оздоблених різнобарвних шкіряних палітурках. Палітурки було покреслено олівцем — назначено місця майбутніх візерунків, а в центрі стола, в промінні світла двох ламп, була ще одна книжка, оздоблена наполовину. На передній палітурці товстого тому, оправленого бурою крокодиловою шкірою, блищала зірка, викладена дрібненькими червоними гранатами. Ґава на підвіконні побачила, як останній камінець змастили краплинкою клею і пінцетом прилаштували його на місце.

За столом, занурившись у роботу й не помічаючи мене, сидів той самий юнак, якого я мав знайти. На ньому був досить-таки зношений халат і вицвіла блакитна піжама. На ногах, підібганих під стільцем, — теплі смугасті шкарпетки. Довге чорне волосся — аж до