Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— Вранці ви були в абатстві, — провадив пан Мейкпіс, — і чули розмову членів Ради міністрів. Вашу увагу напевно привернуло те, що наш приятель пан Дюваль, начальник поліції, домігся великого впливу.

— Так, сер.

— Як командир Сірих Спин, він і раніше мав чималу владу, та водночас він не приховує, що хоче добитися більшого. Він уже скористався нинішніми прикрощами, щоб висунутись за рахунок вашої наставниці панни Вайтвел.

— Так, я звернув увагу на їхнє суперництво, — відповів Натаніель, вважаючи, що говорити більше буде нерозумно.

— М’яко сказано, Мендрейку. Отже, як особистий друг Руперта Деверо, я можу вам сказати, що мене вкрай турбує Дювалева поведінка. Амбіційні люди небезпечні, Мендрейку. Вони порушують спокій. А брутальні, неотесані особи — такі, як Дюваль, — небезпечніші вдвічі, бо не шанують своїх колег. Дюваль багато років нарощував свої впливи, підлещуючись до прем’єр-міністра й підсиджуючи інших старших міністрів. Те, що він надміру амбітна людина, — очевидно. Нещодавні події — зокрема, трагічна загибель нашого приятеля Теллоу — вельми збентежили наших старших міністрів, і це надає Дювалеві нові можливості, якими він, радше за все, негайно скористається. Насправді — вам, Мендрейку, я можу це сказати, бо ви людина розумна й вірна, — за того впливу, який тепер має Дюваль, я побоююся заколоту!

Пан Мейкпіс, мабуть, через свій театральний досвід, говорив надзвичайно жваво: голос його то підвищувався майже до крику, аж тремтячи з обурення, то ставав низьким і глухим. Натаніель, попри всю свою обачність, зачарувався ним і присунувся ближче.

— Так, хлопчику, ви розчули як слід: саме заколоту я побоююсь і, як найближчий і найвідданіший друг пана Деверо, прагну запобігти цьому заколотові. Для цього мені потрібні спільники. Джесіка Вайтвел, безперечно, впливова особа, та з нею ми розходимось у поглядах. Вона не дуже любить театр... А от у вас, Мендрейку, я відчуваю споріднену душу. Я давно вже стежу за вашою кар’єрою, ще від тієї сумної історії з Лавлейсом. Здається мені, що ми з вами цілком могли б заприятелювати.

— Ви дуже ласкаві, сер, — поволі промовив Натаніель.

Його серце аж палало з радощів: ось воно — те, про що він так давно мріяв! Безпосередній вихід на прем’єр-міністра! Панна Вайтвел — спільник непевний. Вона щойно дала зрозуміти, що ладна пожертвувати його кар’єрою. Якщо з розумом зіграти на цьому, він може добитися швидкого просування... Можливо, що й підтримка наставниці йому не знадобиться.

Одначе справа ця небезпечна. Слід бути насторожі...

— Пан Дюваль — грізний супротивник, — щиро сказав Натаніель. — Виступати проти нього небезпечно.

Пан Мейкпіс усміхнувся:

— Ваша правда. Хоча ви, здається, тут уже дещо застосували? Сьогодні ви відвідали державний судовий архів, а звідти негайно вирушили за якоюсь таємничою адресою до Белгема...

Сказано це було недбало, проте Натаніель заціпенів.

— Пробачте, — прожебонів він, — звідки ви знаєте?..

— Чутки, мій хлопчику, чутки! Як вірний друг пана Деверо, я маю звичку пильно дивитись і слухати. Не хвилюйтеся! Я й гадки не маю, що ви там задумали. Знаю лише, що це, судячи з усього, була ваша особиста ідея, — він усміхнувся ще ширше. — Боротьбу з заколотниками тепер доручено Дювалеві, але ви, сподіваюсь, не повідомили його про свої Дії?..

Натаніель це рішуче заперечив. У нього все аж пливло перед очима. Треба було виграти час.

— Е-е... ви говорили щось про співробітництво, сер, — мовив він. — Що ви мали на увазі?

Квентін Мейкпіс умостився зручніше.

— Посох Ґледстона, — відповів він. — Саме його, й ніщо інше. З афритом упоралися, більша частина Спротиву також загинула. Все чудово. Одначе посох — могутній талісман, і той, хто ним володіє, може отримати велику владу. Можу вас запевнити: поки ми з вами отут розмовляємо, пан Дюваль докладає всіх зусиль, щоб розшукати людину, яка його викрала. І якщо він його знайде, — драматург-чарівник пильно поглянув на хлопця своїми блакитними очима, — він цілком може скористатись ним сам, замість того, щоб повернути його урядові. Цим посохом можна зруйнувати більше, ніж половину Лондона.

— Так, сер, — підтвердив Натаніель. — Я читав про цей посох і вважаю, що одержати доступ до його сили можна за допомогою лише кількох простих заклять. Дюваль цілком може скористатись ним.

— Саме так. І ми, гадаю, повинні його випередити. Якщо ви знайдете посох і особисто повернете його панові Деверо, ваше становище значно зміцниться й панові Дювалю доведеться відступити. Я теж буду у виграші, бо прем’єр-міністр і далі фінансуватиме вистави моїх п’єс по всьому світу.. Що ви скажете про таку пропозицію?

Натаніелеві остаточно запаморочилось у голові.

— Е-е... цікавий план, сер.

— Гаразд, гаразд. От і домовились. Тільки діяти треба швидко!

Пан Мейкпіс подався вперед і ляснув Натаніеля по плечу.

Хлопчина розгублено моргнув. У своєму приятельському завзятті Мейкпіс вирішив, що згоди вже досягнуто. Так, пропозиція, звичайно, була спокуслива, але Натаніель вагався: чи немає тут пастки? Йому потрібен був час, щоб розібратися в ній. Проте часу саме й бракувало. Те, що драматург знав про його самодіяльність, захопило хлопця зненацька, й він почувався геть безпорадним. Урешті знехотя Натаніель вирішив так: якщо Мейкпіс знає про його поїздку до Белгема, ховатися з нею немає сенсу.

— Так, я вже провів деякі розслідування, — мовив він напружено, — і вважаю, що посох може перебувати в руках однієї дівчини, такої собі Кіті Джонс.

Чарівник схвально кивнув:

— Бачу, що я не помилився у своїй високій думці про вас, Мендрейку. Де ж ця дівчина може бути зараз?

— Я... я мало не заарештував її в будинку її батьків. Цього вечора, сер. Я... розминувся з нею на якихось кілька хвилин. Щоправда, я не думаю, що посох у неї був тоді з собою.

— Гм-м... — пан Мейкпіс почухав підборіддя. Він навіть не намагався розпитати в Натаніеля про подробиці. —Тепер вона, вочевидь, утекла. Розшукати її буде непросто... Хіба що ми виманимо її з укриття. Ви заарештували її батьків? Якщо поширити звістку про те, що їх допитують у в'язниці, то дівча, можливо, вилізе із схованки.

— Ні, сер. Я вже думав про це, але вони не були з нею дуже близькі. Навряд чи вона буде готова здатися владі заради них.

— Одначе це теж варіант. Щоправда, в мене є інший задум, Мендрейку. Один мій знайомий — неабиякий