Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Із темряви до них викотився інвалідний візок, у якому сидів уже колишній депутат. Візок котила медсестра.

– І ти тут, Беню? – глузливо хмикнув Макс. – Що, всі способи вплинути на мене, звичні для тебе, не подіяли? Довелося-таки самому... а ти ж не вірив, так? Дівчино, – звернувся Максим до медсестри... – ви підіть, посидьте в машині, будь ласка... не треба вам усе це слухати.

– Я не можу... – почала було вона, але Максим перебив.

– Я все розумію, обов’язок, сплачено і таке інше... Але тільки не пробачить вам Степан Ілліч того, що ви почуєте. Вирішуйте самі. Ідіть... і ось цих двох із собою заберіть, тут у людини із серцем погано було, йому, можливо, допомога потрібна.

Медсестричка все-таки послухалася, відійшла, допомагаючи шкандибати Першому. Другий теж допомагав братові, підтримуючи того з іншого боку. Вони дійшли до машини і всі разом присіли на лавку. Перший із насолодою дихав, а сестричка перевіряла в нього пульс.

– Я приніс гроші, – одними губами ледь чутно промовив Степан Ілліч Бенедиктов, колись квітуча здоров’ям і амбіціями людина, – поверни мені здоров’я…

– І цей туди ж... А вибачатися за свою поведінку ви й не збираєтеся... Давайте гроші.

Бенедиктов із зусиллям простягнув пакет.

– Тут не все, – мигцем глянувши, сказав Макс. Він не рахував, було й так видно, що товщина пакета не дуже велика.

– П’ятдесят тисяч, за себе і сина, як домовлялися…

– О, таки й про сина вирішив подбати... все-таки рідна кров, так? Хоч і лайно... От я тільки не зрозумію – у вас в роду, схоже, всі тупі? Чи тільки ви з сином? Хто з вами домовлявся? Чи ти настільки звик, що тобі скрізь дупу заносять, а бабло вирішує все, що розучився слова розуміти? Нагадаю, для тупих – я сказав принесеш гроші – будеш жити. Взагалі. Будеш жити і все. А ще я сказав, що в четвер твоє життя вже коштуватиме вдвічі дорожче. Ви математику для другого класу здолали? Чи в депутати навіть цього не треба? Поясню – це означає, що сьогодні ваші з сином життя коштують сто тисяч. А ще, ви підіслали до мене своїх придурків... І вони хотіли мене вбити... А ще ви витратили мій час, я змушений займатися усім цим лайном і вами зокрема, потерпаю від збитків у своїх справах... Ось так-то. – На грізного колись Беню, нині пана Бенедиктова було шкода дивитися. – Що таке? Не подобається, коли з вами поводяться не за вашими правилами? Не то пальто, еге ж? Звикайте, що поробиш... Синочкові, знову ж таки, спасибі скажіть... І собі теж... Загалом так, – голос Макс став різким і злим. – Завтра ввечері о двадцятій тридцять хтось приносить мені сюди ще триста тисяч і папірець від нотаріуса, що ти, Беню, подарував мені свою квартиру, яка в цьому ось будинку, ключі від неї додаються. А вранці духу твого тут більше немає. Разом зі своїм синочком. Саме так я оцінюю свої витрати на тебе і твого придурка. Якщо цього не станеться або станеться якась гидота, подібна до вчорашньої, або в папірцях щось буде неправильно, ти не помреш, але в тебе відмовить усе те, що ще працює. А синочок твій, той назавжди залишиться таким, як зараз, або навіть гіршим... І будете ви обидва все життя обісраними й у візочках. Як у дитинстві. Грошей-но в тебе предостатньо. Знайдеш когось, хто буде тобі дупу витирати, а йому слину. І радіти будеш, що різними папірцями... А якщо хочеш по-хорошому, то напружуй пам’ять, згадуй, що я сказав зробити ще минулого разу.

– А син? – прохрипів Беня.

– А що син? – ти ж сьогодні привіз гроші тільки за себе... Усього п’ятдесят тисяч. За сина взагалі нічого не привіз... Ворушись, якщо він тобі потрібен, твій син... – на цьому Макс розвернувся і нарешті зайшов у під’їзд. Піднявшись до себе, кілька хвилин поспостерігав, як вантажиться в машину пан Бенедиктов і як кавалькада залишає двір.

“Господи, – подумав глянувши в темне небо, – щось я сьогодні занадто багато говорив від твого імені... Але якщо ми всі знаряддя твої, якщо все в житті з твоєї волі... то значить, усе правильно? Пробач мені, якщо що…”