Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава двадцята. 14-те жовтня, п’ятниця, день 40-й

З ранку і до вечора п’ятниця нічим себе не показала. Звичайний робочий день. Таня була привітна і щебетала в машині без упину, але Макс її майже не чув... Від неї приємно пахло й емоції були м’які, ніжні... Жінка кохає і кохана. Що їй ще треба для щастя? З тим чого їй не вистачало теж був порядок. День минув у турботах, швидко.

Приїхавши з роботи, одразу вирушив у зал, де знову дві години знущався з дівчат. Доброзичливо й добродушно він заганяв їх до такого стану, що вони вже ледь пересували ноги. Але, мусив визнати, що вони ростуть над собою. Уже робили по чотири підходи у всіх вправах, уже біг на кілометр легким темпом проходив досить впевнено і Макс розраховував через раз-другий бігти вже три кілометри. Він був задоволений, а дівчата – горді собою.

Провівши їх до будинку, повернувся до себе. Підійшовши до під’їзду побачив дивну картину – майже біля входу в його під’їзд стояли дві машини. "Лексус" і фургончик меддопомоги з клініки. Коли Максим підійшов ближче, з водійського місця "Лексуса" виліз немаленький хлопець і попрямував до нього. Макс насторожився – другий такий “балет”, як позавчора, йому був не цікавий.

– Ти Максим? – без передмов почав той.

– А я що, зобов’язаний вам відповідати? – Макс пройшов повз.

– Чуєш, ти не борзій, – рука жорстко вхопила його за плече.

Праву руку на плече, захоплення за кисть, притиснути й утримувати, розворот із кроком і поворотом праворуч. Лівою в підборіддя, вивертаючи нападнику голову, лівою ж рукою зверху по ліктю. Блиснуло червоним. Невихований дядько охнув, осів на асфальт, намагаючись дихнути і тримаючись за серце. З машини до них вже біг ще один, майже такий самий “дядько”. Макс приготувався дорого продати своє життя, але схоже другий нападати не збирався. Він добіг до Макса і зупинився, збентежений, дивлячись на того, хто сидів на землі. Руки тримав на виду, показуючи свої мирні наміри.

– Ви хто такі? – зло запитав Максим.

– Приватна охоронна компанія “Витязь”, – нарешті відповів той, другий.

– А-а-а... – протягнув Макс, – ну вибач, якщо що... і повернувся, щоб іти далі.

– А з ним що? – гукнув до нього хлопець.

– А що з ним? – запитанням на запитання відповів Макс, розглядаючи синіюче обличчя першого, темрява навколо йому анітрохи не заважала, – інфаркт, напевно... тут місце таке... вчора вранці взагалі чотири трупи знайшли, в усіх або інфаркт, або інсульт... Треба в мерію писати, нехай розбираються.

– Вибачте його, – раптом попросив другий. – Брат це мій…

– Так, а я тут до чого? Людина він зла, неввічлива, людей хапає даремно, ось і його грець і вдарив... через злість його, – Макс був спокійний, але все ще злий.

– На роботі ми, – уже мало не плачучи сказав другий. Він був явно молодший за свого брата. Губи помітно тремтіли.

– Так і що? Якщо на роботі, так звіріти можна? На людей кидатися?

– Вибачте його... будь ласка... ми все зрозуміли... Степан Ілліч говорив, що затримати вас треба... Ми думали, що... що ви боржник якийсь або що ще…

– Ти себе сам чуєш? З яких це пір ваш Беня чекає якогось боржника ввечері біля під’їзду? Усі ви розуміли, що йому потрібно. Тільки угода у вас із совістю... Ну, що такого – того притиснули... цього прибили... – то це ж не ми, нам наказали... Ще когось придушили... Ну й що, що його дівчину якийсь вилупок зґвалтувати хотів? або бізнес у нього хороший... був. Це ж виродок потрібної людини... А бізнес собі стане в пригоді... А вам за те грошики капають... А без грошиків як жити? Дівки норовисті, за просто так давати не хочуть... так? То які ви – такі й дівки. А що таке честь і совість? Забули ви про це. Продали, поміняли їх на хороше життя. Так за все розплата буває. Рано чи пізно. У вас ось раніше... Було гарне життя і погіршилося різко. І в Бені теж... і в паскудника його... не все ж людям страждати. Я так зрозумів – не дарма тут машина з клініки стоїть? Придавило-таки господаря вашого? А ось тут я ні до чого. Звертайтеся до Господа нашого, може він змилостивиться…

Тут звідкись знизу пролунав сиплий видих:

– Вибачте... вибачте мене... – перший хлопець лежав вже на спині, вузол краватки був розтягнутий, комір сорочки розірваний. Рухатися він уже не міг, тільки й вийшло, що повернути голову. Темні очі не кліпаючи дивилися на Максима, сині губи ледь видихали слова, звертаючись до всіх одразу. – Правий він... забрехалися ми, братику. Але немає на нас гріхів страшних, а решту... виправити можна ще... Вибачте... будь ласка.

– Змилуйтесь над ним, – другий хлопець раптово опустився на коліна біля брата, намагаючись підтримати того... – Мати помре... за неї прошу... і за брата…

– Встань, – жорстко сказав Макс другому, – є покарання, а є приниження. Покарання ви собі самі знайшли, а принижувати вас начебто нема за що. – Далі нахилився і приклав руку до серця лежачого. Зелений зблиск. Другим зором побачив, як спазм відпустив судини і серцевий м’яз... міокард ще не встиг постраждати від нестачі кисню, значить віддихається і все буде нормально. Серце, що вже почало темніти, знов потепліло зеленим кольором... Потроху хлопець перестав хрипіти, почав дихати рівніше, погляд ставав більш осмисленим.

– Якщо не помер досі, значить, Господь милостивий до тебе... – "Дивно все ж таки… то лікуються довго і потроху… то ось так, миттєво… Як воно так виходить? То інфаркт, то попустило ось... оборотна дія в цих червоних спалахів є, виходить? чи не завжди? А як воно там розбирається, що губити я його все ж таки не хотів? Може спазм якийсь був, а потім попустило”?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍