Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Воїн з козацьким характером

Вікторія Коваль

Дмитро Павлович ПОЖАРСЬКИЙ позивний «Пожар»
ВОЇН З КОЗАЦЬКИМ ХАРАКТЕРОМ
(книга «Слово про безсмертних»)

Усі, хто знали Дмитра Пожарського, дружили, спілкувалися, служили разом, запевняють, що найдужче в житті він любив свою дружину Ірину, дітей Діану і Артема та Україну.

«Діти його любили страшно. Вони все розуміють, звичайно, але важко їм, дуже не вистачає тата», – сумно відзначає дружина Дмитра Ірина Пожарська.

«Дуже любив свою родину, дружину, дітей, переживав за сім’ю», – розповідає батько Дмитра Павло Дмитрович.

«Дуже любив дружину і дітей, переживав за них», – розповів побратим Віталій Ткачук.

Павло Дмитрович, батько Дмитра Пожарського, розповідає, що той ріс звичайною дитиною: «Хлопець, як хлопець був. Як всі. Трохи й шкодив у дитинстві. Любив сестер і брата. Поважав маму і дуже любив діда, тому й прізвище його взяв – Пожарський. Все було в дитинстві – і бешкетував, і старався».

Незалежна Україна двічі круто повернула долі Дмитра та Ірини Пожарських. Завдяки Україні вони познайомились, вона ж і забрала в Іри чоловіка, у їхніх дітей батька, натомість давши усім уманчанам Героя, про якого ми не маємо права забувати: «Це був День Незалежності, гуляли по місту – мої друзі, його друзі. Так познайомились і буквально на наступний день почали зустрічатись. Цілий рік зустрічались. Він був дуже романтичною людиною і пропозиція одружитись теж була романтичною. Ми гуляли, раптом він попросив почекати, а сам десь побіг і повернувся вже з трояндою та попросив стати його дружиною. Я погодилася без вагань. На той час Дімі було 18 років, мені – 17. Ще були малі, але вирішили, що хочемо бути разом». Спогади про Дмитра, це те, що змушує його кохану дружину і сумувати, і тепло всміхатися.

Ірина згадує, що чоловік завжди був активним, не сидів на місці, щоразу вигадував заняття чи розваги усій родини: «Постійно тягнув мене кудись гуляти, був дуже активним. Останні роки любив готувати, придумував салати. Влітку часто з дітьми виходили на пікнік – смажити сосиски, відпочивали, гуляли з собакою». 

«Не пам’ятаю Діму в поганому настрої, завжди був оптимістом», – пригадує брат Руслан.

Активна людина в житті, Дмитро був і активним татом, який завжди знаходив час і для своїх маленьких копій – доньки Діани і сина Артема: «Казочки не любив читати взагалі. Але завжди грав з дітьми в активні ігри, наприклад, футбол і квадрат. Діти його любили страшно».

Ірина розповідає, що Діма з радістю виконував бажання рідних. І мрію подружжя мало одну на двох. Та через війну вони так і не встигли втілити її в життя: «Ми разом хотіли об’їхати всю Україну, усі визначні місця». 

Тринадцять років подружнього життя – час, який залишив по собі багато світлих і теплих спогадів: «Чекала з армії його півтора року, вже після одруження. Телефонів не було, тому писали щодня листи. Вони всі зберігаються вдома – і ті, що я писала, і ті, що він».

Дружина Дмитра Ірина розповідає, що чоловік дуже турбувався за своїх рідних і, навіть перебуваючи на передовій, намагався за можливісті щодня телефонувати додому. «Хлопці розповідали, що, коли вже були в АТО, то він телефоном навіть допомагав дітям робити домашнє завдання», – згадує побратим Василь. Дружина Ірина розповідає, що фото Діани і Артема було навіть на заставці мобільного у Дмитра – рідні завжди були з ним, навіть на передовій: «Він казав, що заради цих щасливих обличь хоче зберегти мир і захищати Україну: “Мої діти дають мені силу і віру в перемогу ”».  А діти дуже чекали повернення тата додому. Діанка склала вірш, в якому описала, як сильно чекає повернення татка додому, разом з братом вони намалювали малюнок і надіслали його Дмитрові на війну.

Уманчанин Дмитро Пожарський був призваний захищати суверенітет України 19 березня 2014 року по мобілізації Уманським ОМВК Черкаської області і проходив службу у відділенні охорони військової частини – польова пошта В2332 на посаді гранатометника.

«З Дімою ми познайомилися 1 березня 2014 року, коли нам подзвонили з військкомату і запропонували служити, – згадує Віталій Ткачук. – Несли службу у військкоматі, потім Діму відправили у батальйон територіальної оборони «Черкаси», після доукомплектації батальйону їх відправили в навчальний центр Дівички, звідти – в Котовськ. Коли Діма був у Котовську, то телефонував часто до мене і казав, що хоче в АТО, писав рапорти. Вже 4 вересня весь баттальйон перемістили у Волноваху,  я теж перевівся до них. 6-7 вересня нас відправили на передову лінію оборони».

Важко даються спогади про Дмитра Пожарського товаришам по службі. Їхні характеристики побратима дуже схожі: Дмитро завжди допомагав, був надійним товаришем і в службі, і в буденному житті. Ці слова підтверджує побратим Василь: «Діма був дуже хорошою людиною і завжди відстоював справедливість, на своїй позиції старався боротися з тими, хто вживав алкоголь. Він вважав це неприйнятним і зневажав їх. Завжди добре ставився до хлопців, з якими служив, допомагав як міг». Віталій Ткачук згадує, що Діма ніколи не боявся: «Під час обстрілів своїх підлеглих ховав по бліндажах. Діма завжди допомагав усім, радив, був доброзичливий, нікому ні в чому не відмовляв». Андрій Цибулько розповідає, що з Дімою познайомився в травні 14-го року, коли був сформований Черкаський батальйон, вони воювали на одній позиції під Старогнатівкою: «Діма був великим патріотом і дійсно дуже вболівав за Україну, рвався в АТО. Ніколи не кривив душею, все казав як є, був чесним. Був відважним і сміливим – під час обстрілу намагався давати відповідь зі свого гранатомету. Його всі поважали».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍