Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Мира, що уважно дивилася на чоловіка, хотіла щось сказати, та він її зупинив.

- Твій батько був жахливою людиною. І я розумію, що в твоєму житті були складні часи. І багато чого я не знаю. Однак, я бачу, що і ти не готова ще повністю мені довіритися. Тому, я не буду тебе змушувати. Я лише сподіваюсь, що прийде час і ти все ж відкриєшся мені. А доти, я готовий чекати стільки, скільки це буде необхідно.  

Драган поглянув на дівчину і ніжно торкнувшись рукою її щоки додав:

- Ти для мене дуже дорога, Миро. І дивитися, як ти страждаєш я не хочу. Сьогодні я поговорив із принцом Острову Вічних Вітрів і завтра він покине наші землі.

Від згадки про цього чоловіка тіло дівчини вмить покрилося липким потом, а в очах застиг жах.

- Я ж бачу, як ти реагуєш на нього і як всі ці дні навантажуєш себе роботою, аби тільки не зустрічатися із цим чоловіком. Не знаю, що саме між вами трапилося у минулому, та якщо він приносить тобі такий дискомфорт, то я не бажаю бачити його тут. 

- Драгане… - З очей Мири покотилися німі сльози і вона, не втримавшись, міцно обійняла чоловіка за шию.

- Дякую… дякую… - Шепотіла дівчина.

Скільки часу вони так просиділи в обіймах один одного, спостерігаючи за тим, як вітер бавиться із водою, Мира не знала. Та поруч із Драганом вона почувала себе захищеною.

- У мене для тебе є подарунок. – Тихо промовив Драган, дістаючи щось із кишені своїх штанів. – Це звісно не діаманти, проте…

Чоловік одягнув на шию дівчини кулон у вигляді дракона з розправленими крилами. Той самий, який вона колись бачила у його кімнаті.

- Це символ мого роду. Колись ходили легенди, що всі із роду Лортенів мали здатність перетворюватися у величних Драконів. Вони були дуже могутніми, а найголовніше – вони літали високо у небесах, торкаючись своїми крилами хмар. Це єдина річ, яка в мене залишилася від батьків. І я хочу, щоб саме ти носила цей кулон.

- Я буду його берегти. – Мира торкнулася кулона рукою. І саме в цю мить вона раптом пригадала свій сон «Без серця я не настільки могутній. – Говорив Морок, який схилився над Драганом. - Так, звісно, звичайні смертні, чи маги мене б не знищили. А от твій Дракон, він би впорався. Але бачиш, вийшло так, що моя енергія заблокувала його. І навіть, якщо я її заберу з тебе, для твого дракона буде замало часу, щоб знову стати на ноги і відродити свою силу. Тому, так чи інакше, але я тебе вб’ю». А  потім спливла і розмова між Мо та Марго «Королю, мені і ще декільком близьким людям повідомили приголомшену новину. – Розповідала Марго. - Виявляється, королева повинна була народити справжнього дракона. За декілька століть це був перший маг, що мав би здатність перевтілюватися в дракона». «Морока міг здолати лише маг, що здатен перетворюватися у дракона. – Говорила жінка. - Нажаль, таких у світі більше не лишилося»…

- Здатність перетворюватися на Дракона… - Майже беззвучно промовила Мира, ховаючись у обіймах Драгана, та перебираючи між пальцями свій подарунок. Здається їй тепер є над чим подумати.

Вечір настав, на диво, дуже швидко. У бенкетній залі вже збиралися гості. Музики грали веселі пісні, а столи ломилися від різноманіття страв. І лиш тієї, на честь кого було організовано все це дійство, так і не було.

Мира стояла у своїй кімнаті перед дзеркалом і неабияк хвилювалася. Вона не була впевнена, що зможе вийти до всіх тих людей. В пам’яті спливали спогади із її шістнадцятого дня народження. Коли молоду принцесу, вперше за стільки років, так само покликали на бенкет. Тоді ще надто юна дівчинка, стрімголов мчала до зали із щирою посмішкою на обличчі. Вона наївно гадала, що її батько нарешті згадав про свою єдину дочку та нарешті вирішив зробити їй приємний подарунок. Та Мира навіть і уявити не могла, що той подарунок, виявиться її найбільшим кошмаром.

Від неприємних спогадів тілом пішли дрижаки, а руки зрадницьки почали тремтіти.

- Ти дуже гарна. – Позаду почувся голос Драгана. Дівчина була настільки поглинута власними думками, що навіть не помітила, як чоловік увійшов до кімнати.

- Це все заслуга Мілани. – Мира ще раз поглянула на свій образ у дзеркалі. Гарна сукня темно-зеленого кольору із пишними вишитими рукавами, що так вдало підкреслювали всі принади дівчини. Густа коса, що акуратно спадала на бік. Вона і справді виглядала сьогодні по особливому гарною та ніжною. Так само, як і тоді.

- Вибач, що не запитав тебе, чи ти бажаєш цього бенкету.

Драган підійшов до дівчини і поглянув їй у вічі через відображення у дзеркалі.

- А хіба це вже має значення. – Мира знизала плечима. Що вже говорити.

- Для мене – має. Я ж бачу, як ти не хочеш туди йти.

- Тепер я Імператриця. І мої бажання повинні відходити на другий план. Перше, про що я повинна думати, це мій народ. А йому зараз потрібні такі розваги. Надто довго тривали ті війни. І надто довго вони терпіли тиранію мого батька. Люди Цитаделі заслуговують на відпочинок.

- Воно звісно так. Та я б не хотів, щоб ти забувала і про себе. Миро, в першу чергу ти жива людина із емоціями, переживаннями і страхами. А вже потім – Імператриця. І я прошу тебе – не забувай про це ніколи.