Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Розділ двадцять п'ятий

Певне, повертаючись додому, я дуже гучно гримнула дверима, тому що вже в коридорі зіткнулась з Ксюшею, розпелеханою, сонною і явно бажаючою придушити мене за порушення сну. За весь той час, що ми жили з Ксюшею в одній квартирі, я вперше поверталась серед ночі, зате вона мала звичку влітати в квартиру десь так о четвертій ранку, співаючи собі під ніс пісеньки.

Це подруга вважала нормальним. А от те, що хтось насмілився її розбудити – напевне, не дуже, тому що вона вперла в мене свій дуже обурений, сердитий погляд і грізно так, не ховаючи власні наміри мене придушити за порушення спокою, поцікавилась:

- І що знов сталось?

- А з чого ти взяла, що щось сталось? – спитала я, притискаючись спиною до дверей і міцно закривши очі у відчайдушній спробі трохи прийти до тями.

Сказане Данилові досі не давало мені спокою. Я відчувала себе такою дурною… Щойно сама прогнала своє щастя і не знала, чи йому стане сили прийти знову і постукатись, щоб впустили…

Та й чи пустить? Може, Данило просто відмітить мене як відкатаний варіант і скаже, що йому це вже нецікаво.

Дуже можливо.

І буде правий! Не треба було дурити йому голову своїм "я так не можу" і "я не впевнена"! В чому не впевнена? Хіба можна бути в цьому світі взагалі впевненим хоч в чомусь? Якщо я вже Данилові нерви псую, то хто мене витримає?

Ніхто. Я це прекрасно знала. Нема жодного чоловіка, якого я б могла уявити з собою поруч після Котовського. Вони всі мене не влаштують.

- Помада змазана, - протягнула Ксюша. – Очі горять. Волосся розпатлане. Вигляд в тебе, подруго, наче якийсь чоловік залізав тобі під спідницю, та ще й вдало… Чи ти як завжди принципова?

- Принципова, - видихнула я. – Може, дарма.

- Ну-ну… Що за мужик?

- Даня, - видихнула я, забувши про те, що для Ксюші він не Даня, а Данило Сергійович Котовський, мій шеф. Між іншим, шеф, якого я досі терпіти не могла, проклинала на всі лади за цих білявок…

Правда, Ксюша була дівчиною здогадливою. Присвистнула вона з розумінням і подарувала мені задоволену посмішку.

- Ти таки на нього запала!

- Ні на кого я не запала…

- Не бреши бойовій подрузі, - закотила очі Ксенія. – Повторюю: ти на нього запала. Серйозно. Конкретно так. Дурієш, як кіт від валер'янки…

- От тільки не треба тут про котів, - запротестувала я. – Не починай, будь ласка.

- Ну і що сталось? Чого ти вся така засмучена прийшла додому, а не поїхала до нього? Ну що? Боляче взяв за руку? Був надто настирним? – я заперечно хилитала головою. – Білизну не рвав? Силою не брав?

- Та ти що, геть здуріла?! – вигукнула я, стрімко червоніючи.

- Гаразд. Але я ж бачу, що ви цілувались.

- Цілувались, - зізналась я, подумавши, що не варто скривати від Ксенії такі невинні деталі.

Я ж нічого протизаконного не робила. Подумаєш, поцілувала чоловіка, який мені просто подобається… Просто… До втрати свідомості подобається!  Шкода тільки, що зрозуміла я це тоді, коли вибігла з авто і заскочила в під'їзд. А до того ніяк не могла собі зізнатись, соромилась власних почуттів, таємних бажань, які гучно заявляли про себе в моїй підсвідомості.

Прекрасно. Втекла від чоловіка своєї мрії, а тепер буду нити сусідці про те, яка я тупа курка.

Хоча, що там. Правда курка. Не тупа, а гостра, бо ще більше схудла, але на що то впливає?

- І що? – поцікавилась Ксюша. – Після поцілунку що було?

- Він запропонував поїхати до нього, - рішуче видихнула я.

- І зайнятись сексом?

- Відсвяткувати, - я почервоніла. – Причому тут секс? Ми ж проект виграли…

- І там не фігурували ніякі фрази, що він хоче тобі вду…

- Ксюша!

- Значить, не фігурували, - підбила підсумок дівчина. – Значить, в ліжко він вирішив тебе затягти пристойно, а не як дівку з дороги, якій зльоту можна запропонувати. А ти що?

- Сказала, що так не можу. Попросила привезти мене додому, - зізналась я, опускаючи голову.

- І він відвіз?

- Відвіз.

- А далі що?

- Поцілував на прощання. Я сказала "до зустрічі" і вийшла з машини. Зайшла в під'їзд. Прийшла сюди. Все.

- А хотіла поїхати з ним?

Я кивнула.

- Так чого не поїхала?

- Тому що… - я почервоніла. – Тмоу що я боюсь, що буду всього лиш іграшкою, з якою він пограється та викине. Ось і все. Я ніколи нікого не кохала, а тут якось…

- Ну ти й дурна! – підтвердила мої найбільші страхи Ксюша. – Послати мужика! Ну, слухай. Тих, кого хочуть використати і викинути, нареченими перед мамою не називають. Або беруть актрису, яка потім зіграє розлуку і кудись дінеться, або жінку, яку потім дійсно хочуть повести під вінець. І як ти, дурна, того не розумієш?

В ту мить мені треба було, напевне, бути в захваті від мудрості Ксюші, але я раптом згадала: а я ж нічого не розповідала про те, як ми з Данилом святкували новий рік. Сказала лише, що між нами не було нічого страшніше поцілунків, що неймовірно розчарувало ксюшу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍