Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

Далі - далі втихли й смирно

Почали в куті сидіти -

І заснули. Змалу ще

Навчено їх чола гнути.

Ну, й відтак вни ще й донині

Того не могли забути.

Хай йно трафився сильніший

В мандаринському мундирі,

Всім вони поклони били,

Аж на чолах мали гулі.

Міцно били їм поклони,

Не жаліючи чола,-

Тож Глуповщина ім’я їм

Чолобийників дала.

А вони ж то, незлобиві,

Не прогнівались на теє,

Але в піснях прославили

Те ім’я своє новеє.

ПІСНЯ ЧОЛОБИЙНИКІВ

Наші предки, чолобийники,

Тож-то вам були осли!

За сто миль собі нашийники

Пана і канчук найшли!

Ми, сини їх, чолобийники,

Не такі осли вже крем,

По князів та по нашийники

Ми за море не підем.

Тра князів, аристократії,-

А що тра, то певно - ну,

Ми на той товар багатії!

Щоб лиш кланятись кому!

Ми, як треба, то покірно б’єм

Головами до землі,-

Но як стати паном чи князем -

Ой-ой-ой,- чому ж би ні!

Пісню сю вни в сні зложили,

В сні її й співали стиха,

В сні жили і дерли бидло

І не знали горя-лиха.

В сні просвіту розширяли,

Від котрої не було

Ні одній душі ясніше,-

В сні ціле життя їх йшло.

Спали чесні ботокуди,

Дивні сни не раз їм снились,-

Мов-то вни герої славні,

З смоками та львами бились.

Мов-то вни народ розумний,

Мов-то вни герої славні,

Йдуть со дари поклонятись

Богокудському народу;

Мов-то світ увесь славить їх

За якесь велике діло;

А не знали, що се все лиш

Їм самим в ухах шуміло.

На відміну від першої і третьої редакцій (№ 215, 232) в автографі № 239 є примітки до відсутніх у першодруці слів: «З роду Кшепшицюльських», «крети підземні», «В мандаринському». Наводимо їх: «Про Кшепшицюльського (котрого не тре[ба] мішати з Пшекшицюльським) говорить докладно д. Щедрін. Його головна ціха така, що в неозначених часах і з неозначених причин бігає «до лясу». «Крети підземні», інакше названі «превратния толкованія», або, по-ботокудськи, «філософія перекрученія разума». Мандаринами звуться високі урядники кінські. Що мандаринство не чуже ботокудам і ботокудянкам, доказує то, що одна часть жіночого убору зовесь у них «мандаринкою».

Тексти автографів № 215, 232, 239 вперше опублікував академік М. Возняк у журналі «Вікна», 1932, № 9, с. 31-47. Передмова його до публікації містить цікаві пояснення і відомості, які проливають світло на джерела та історію написання поеми. Подаємо уривок з цієї передмови: «Перша пісня починається заспівом до музи з проханням помогти авторові оповісти всьому світу «Вісті з краю ботокудів». У цьому краю живуть усуміш: «неприязні елементи», «бидло», «праві ботокуди». Неприязні елементи в поемі Франка - це польське панство, в першій мірі аристократія та шляхта, в одній частині й у другій усякі поступовці («крети підземні»), «бидло» - це селянство, а «праві ботокуди» - це ретроградна інтелігенція, духовна й світська, що її помістив І. Франко в трьох «сторонництвах» («москвофільському», святоюрському й «народовецькому») у другому розділі найдавнішого тексту поеми...

Саме ботокуди стали предметом поеми Франка. Він згадав версію польської преси й «науки» про те, що ботокудів натворив Встидіон, коли найшов «дивний гедзень на народи», себто так звана «весна народів» у 1848 р. Тоді львівський намісник Стадіон старався в інтересі австрійської держави видвигнути український елемент у Галичині в противагу польському, що мріяв про створення власної держави.

Одним із плодів тогочасної політики Австрії супроти українців було подарування площі з руїнами академії під будову Народного дому, названого в поемі Франка «Домом голодним». Є тут мова й про Ботокудську раду, себто Головну руську раду, й «Ботокудську зорю», себто «Галицьку зорю», представниці лояльності супротив Австрії, за що й одержали галицькі українці назву «тирольців сходу», на що натякають «сторожі порядку» в поемі Франка.

Вихваляючи свої прикмети, ботокуди горді також на свою вченість, бо дяки навчили їх читати, бо вони взяли всю мудрість із святих книг і плюють на машини. При цій строфі зазначено в автографі олівцем іншим почерком «Наумов.» на знак, що ця Франкова строфа ціляла в Івана Наумовича, засновника і редактора популярного журналу «Наука».

Оспівуючи «великі труди» ботокудів у їх краю, що границі його творять ріки Сян, Буг і Дністер, себто в Східній Галичині, автор зупинився поперед усього на їх «славній битві за азбуку». Це та сама «Азбучна війна в Галичині 1859 р.», про яку оповів Франко докладно в статті під таким заголовком в 1913 р. в 104-106 томах «Записок Наук[ового] товариства ім. Шевченка у Львові». В поемі проходять назви скасованих у фонетичному правописі кириличних знаків: йор (ъ), їри(ы), ять(ҍ). Тут згадані три брошури против урядового проекту. Очевидно, Франко мав на думці оці брошури Богдана Дідицького з 1859 р.: «О неудобности латинской азбуки въ письменности русской», «Освҍдченіє руской азбуки дотычающоє» і «Споръ о рускую азбуку».

Побіч кириличної азбуки є другою святістю ботокуда греко-уніатський обряд, що дав тему до прерізних усних спорів і в газетах, зокрема в «Ослові», себто «Слові», що його від 1861 р. Видавав у Львові Богдан Дідицький, в поемі Франка «Цеціцький» (Dziedzicki). У 1871 р. перебрав редакцію «Слова» Венедикт Площанський, у поемі Франка «Меледикт Плосколоб», що йому вже в 1878 р. присвятив Франко «Думу про Меледикта Плосколоба».

З уваги на те, що в обрядовій війні окрему увагу прикував автора «Нещасний Саломон», себто Щасний Саламон, з «перемиського здиханату», як стоїть в автографі, себто з перемиської єпархії, чи з «турецького здиханату», себто з турчанського деканату, як надрукував автор у «Ботокудах», не від речі буде тут подавати уривки про обрядову справу з його автобіографії, написаної для Івана Омеляновича Левицького й збереженої в рукописному відділі бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. 49 Поперед усього треба згадати, що його ім’я відоме в нашій етнографії з книжечки «Коломийки і шумки», виданої у