Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

— Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

— Але не вашими друзями, — спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. «Знов не витримав!» — вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

— Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? — з глибоким сумом сказав Гасін. — Ви трошки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв'язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

— Ах, Шаманський! — ввічливо перепинив Катинський. — Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

— Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, — продовжував Гасін, — як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

— Ну? — скромно запитав Анатолій Сергійович. — Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

— Цілком ясно, — заметушився Гасін, — цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки — це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, — Гасін на мить замовк, — я подам про все це заяву до «Вітроенергії». Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено:

— Все це потім… Спочатку я хотів хоч би оглянути станцію!

О, це цілком ясно, зараз прийде Шиманський і покаже все до найдрібніших деталей. Гасін сподівається, що він таки непогано виконав його задум.

Він шумно зітхнув і підвівся з місця, щоб узяти трубку телефону. І раптом швидко обернувся, ніби щось його дуже вразило. Тимчасом це було таке невинне, хоч і недоречне запитання:

— А ви, певно, дуже любите сардини? — сказав Катинський, недбало хитнувши головою в бік етажерки, де під книжками стояло кілька коробок з-під сардин.

— Це не сардини, — ніяково сказав Гасін. — Це зразки руд!

І похапливо, швидше, ніж можна було сподіватися від його поважної, прямої постаті, нагнувся до коробок. У чистенькій бляшанці з блакитною рибою на червоній наклейці справді блиснули зразки різних руд…

— Хочете подивитись, це наші багатства!.. О, в нас багата гора!

Катинський взяв у руку одну з коробочок: алюмінійові боксити, рожевий шпінель і навіть холодна матова платина… Кругла гора розкривала свої багатства… А Гасін?..

Скільки сил потрібно, щоб витримати цю розмову!.. Все, що говорив Гасін, мало вигляд правдоподібності… Щоб засвідчити сказане, пропонувались факти, листи, довідки. Коли це все брехня, тоді навіщо ж ця готовність — визнати автора проекту, відкрити йому гостинно всі двері?.. Але ні, він не вірив, не міг вірити! Не тільки деякі факти, а й те підсвідоме інтуїтивне вміння розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним — ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з'ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

… Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна — це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з «тарганом» по тунелю — до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей — ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос «таргана» в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його «легкої» руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п'яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, — це вже добре розумів Катинський, — було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському «санчата», бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими «возиками», які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, «возики» ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по