Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— Is fecit cui prodest — глухо вирвалося у Майкла.

— Звідки вам відомі ці слова?

— Я, знаєте, теж юрист.

Дівчині стало незручно, вона зрозуміла, що допустилася помилки, не зібравши досьє на підозрюваного. Але ж справа видавалася такою легкою і зрозумілою під лавиною прямих доказів. Крім того, сподівалася, що підозрюваний відразу відмовиться від її послуг і зажадає адвоката із своєї країни.

— Тим більше, повинні розуміти, — зашарілася, — до суду будуть представлені беззаперечні докази проти вас. Шкода, колего, але вас чекає…

Уникала слова смерть, хоча своїм поглядом в нікуди ще більше підкреслювала фатальну приреченість Харріса.

— І скажіть мені, що ви мали на увазі, сказавши з давньоримського кодексу?

— Тільки те, що сказав. Я не вбивав Ероута, хоча він був першокласним паскудою. А зробив той, кому це вигідно. Додам, зробив найманими руками, не своїми, за гроші… Тут працював профі.

— Боюся, що ми не зможемо це довести, колего.

— Адвокат вийшла з-за столу. — Суд присяжних вважатиме достатніми пред’явлені докази. У нас, знаєте, вироки виносяться швидко…

… Назад повертався з єдиним бажанням вмоститися на циновці і добре поміркувати над висунутим звинуваченням. Йшов до камери і відчував, як плечі вгинаються під вагою беззаперечних доказів, які вже наперед винесли вирок: смерть за смерть.

Його вели до одиночної камери. Так робили з усіма, котрих тримали до суду за вмисне убивство. Пройшли повз темно-зелені плями вологості і плісняву біля підлоги, далі сходами вниз, — занурився у затхле царство плісняви. Звідкись у мозку з’явилася думка, що його уже ховають живцем, поволі, по-маленьку понакладають на груди отих чорно-зелених слизьких і вочевидь мертвих на дотик плям. Через це він врешті-решт перестане дихати…

Повернули праворуч і знову йшли довгим коридором. Іноді вдавалося крізь задушливий сморід зробити вдих, але зібратися з думками ніяк не міг, — вони не пристосовувалися до замкнутого смердючого простору, бридливо відскакували од стін і губились, губились…

Він спробує хоча б зберегти контроль над часом і не позбутися про нього уяви. Йому так потрібно зараз бачити, відчувати ДЕНЬ, з годинами, хвилинами, секундами. Чи встигне все до завтра обміркувати?

Дійшли до кінця коридора. Відразу за поворотом знову кілька сходинок вниз і вже там, крізь відчинені грати камери-одиночки, на підлозі побачив тонке лезо сонячного світла. Воно лежало і чекало, щоб Майкл скористався ним. Це ж зброя! Ні на що більше не звертав уваги. Він зримо відчував отой такий живий ДЕНЬ!

День ішов з маленького загратованого хрест-навхрест віконця під самою стелею, — матеріалізований своєю сутністю, і це для Майкла зараз ставало найважливішим. Ступив на лезо спектрального лиття сонячної нитки і насолоджувався — в його жилах потекла кров, набираючи потрібної для розумових умозаключень швидкості. Боявся ступити кроком вбік, бо там арештанська камера, а він не вміє думати по-тюремному, сидячи у кам’яному затхлому мішку.

Отож, кров уже сигналила в мозок і конкретно розставляла усе по своїх місцях. Що найбільше вразило? Тільки-но подумав, як почув відлуння власних кроків, коли йшов затхлим коридором, схожим на домовину. Воно таке голосне, навіть можна розібрати, що вторила луна за кожним кроком. Гнилим духом відлунювало з тюремного коридора:

Вбив… — один крок, правою.

… ця-Я-Я! — другий, лівою.

З-під ніг вистрілювали чіткі, безапеляційні звинувачення, що віддають мертвеччиною…

Це твій головний факт!

Його відразу знудило. Ледве встиг відвернути від сонця обличчя (не хотів бруднити сонячну нитку) і тому довелося ступити в темряву. Очі не змогли впоратися з такою навальною зміною артеріального тиску, він виблював просто на підлогу.

У кутку розгледів заяложену циновку. Не реагував на те, що з-під неї кинулися таргани до блювотної каші, скрутив один кінець валиком і ліг. Перед очима усе закрутилося і стало так холодно, що його почало дрібно трусити.

Стогнав… Тремтів і стогнав, остаточно позбавлений можливості сконцентруватися. Реальність дня викинула свій фортель, але це був стовідсотковий вирок. Бути розважливим і логічним не виходило, ніяк.

Вбив… — один крок, правою.

… ця-Я-Я! — другий, лівою.

Спав-не спав, не знає, не відчуває і тому не пам’ятає, тільки тримається за сонячну нитку поглядом.

Збирайся, Майкле, думай! — прорвалося з сонячної орбіти. Змусив себе підтягти циновку ближче до світла. І, найважливіше, коктейль у мозку на цей раз випустив таку ж сонячну ниточку думки: усе це безглуздя — отой гудзик і гаманець. Він же не вбивав!

Чия це позиція, така емоційна і бездоказова?

Моя, Майкле…

А де ж судження його, пана Харріса, юриста і знавця кримінального кодексу?

Давай, любий, починай…

… назавтра я повинен мати конкретну пропозицію адвокату. Вибір невеликий. Є можливість зв’язатися з австралійським посольством і запросити його представника. Що це дасть? Гадаю, нічого. Чому? Бо, по-перше, чиновника ознайомлять з прямими доказами і доведеться руками розвести, в кращому випадку йому порадять триматись. І тут постає ще одне запитання. Співчутливий працівник посольства, у кращому випадку австралійський адвокат, може запитати, чому він це зробив.

Чорт забирай ті сфальсифіковані докази, я ж знаю, хто зіграв зі мною такий жарт. Значить, завтра треба все розповісти адвокату. І про Марту, і про браслет… Як прийде адвокат, попрошу її зв’язатися з Маасом. Хенрик обов’язково приїде. Мені дозволять з ним побачення. Він допоможе знайти мого рятівника, мого єдиного свідка… А якщо Марта не знайдеться, тоді я стовідсотково стану трупом.

Сонячна нитка відірвалася від підлоги і врешті-решт зникла за гратами. День повернув на ніч.

Назавтра Нурен Гадженг не прийшла, післязавтра теж. Майкл втратив орієнтацію у часі, день злився з ніччю, час лякав своїм чорно-сірим тлом…