Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Вибачте, — перехопив Понімірський, — хто це — ми?

— Ну, аристократія.

— В такому разі ми не зрозуміли один одного. Я казав про рід Понімірських, про стару аристократію.

Він сховав монокль до кишені і одвернувся від барона, який спік доброго рака.

Після традиційних приспівок почалися танці і пиятика. Вечір був холодний, дами скаржилися, що вони мерзнуть, отож гості з тераси перейшли до палацу. Зостався лише Дизма, він не так з обов’язку, як собі на втіху, завзято гопцював з дівчатами, а найбільше — з першою жницею. Потім, не звертаючи уваги на похмурий вигляд її нареченого — плечистого робітника з тартака, узяв її під руку і повів до парку.

Дівка не опиралася панові дідичеві. А наречений, побачивши це, геть упився.

Барон Рельф, повертаючись із парку, де він гуляв, щоб охолонути від злості на того ідіота Понімірського, мимоволі став свідком певної сцени, яка навіяла йому такі міркування:

«Отже, я мав рацію: не тільки стара, але й нова аристократія дбає про поліпшення породи селянства».

На сході вже сіріло небо.

Новина прийшла перед самісіньким обідом і викликала загальне збудження.

Кабінет міністрів подав у відставку, і відставку прийнято.

Уляницький одержав телеграму — йому треба було негайно їхати до Варшави.

Зміна уряду — це питання, яке безпосередньо стосувалося більшості коборівських гостей. Не один із них міг втратити свою посаду. Отож усі тільки й балакали що про демісію, а Уляницький ходив по вестибюлю і лаявся.

Пані Яшунська виїхала навіть не пообідавши.

Воєвода Шеймон телефоном розмовляв із своїми підлеглими і велів одразу ж, як тільки з Варшави надійдуть новини, інформувати його про всі деталі урядової кризи.

Увечері прибули газети. Вони були переповнені повідомленнями, політичними чутками, безліччю суперечливих гороскопів і передбачень, а також оцінок становища. В одному думка всіх газет збігалася: уряд мусив піти в відставку, бо не зміг подолати економічної кризи, отож новий кабінет повинен бути виключно сильний і керувати ним має людина з неабияким авторитетом.

Серед можливих кандидатів на пост прем’єра, що їх називала преса, був генерал Трочинський. Як управляючий державними лікарняними касами і делегат міжнародного конгресу з питань культури та мистецтва, він уже зажив популярності і зміцнив її, видавши брошуру під назвою: «Стратегічні помилки Наполеона І, Олександра Македонського та інших». Попередня його праця — «Геть комунізм!», а також куплена національним музеєм картина олійними фарбами — автопортрет самого генерала, зображеного в ту мить, коли він хвацьким ударом списа пронизує ягуара, давно вже здобули йому загальне визнання.

В Коборові широко обговорювали цю кандидатуру, яка, треба визнати, ні в кого не викликала поважних застережень.

Тільки під час вечері розгорнулася дискусія з приводу сумнівів барона щодо кольорів тіла на згаданій картині.

— Ніку, — спитала Ніна, — а як ти гадаєш, хто тепер повинен стати прем’єром?

— Хіба я знаю…

— А все-таки?..

— Гм… Якщо не Трочинський, то, може, Яшунський?

Полковник Вареда, що вже був трохи напідпитку, стукнув чаркою об стіл.

— Ні, Никодиме! Знаєш, хто повинен стати прем’єром?

— Хто?

— Ти.

Залягло мовчання. Всі витріщилися на Дизму. Той зморщив лоба і, певен, що Вареда глузує з нього, нехотя буркнув:

— Хильнув ти, Вацеку. Перестань.

Ніна підвелася, даючи тим самим знак перейти в залу. Серед загального гамору не чути було, як виправдувався полковник.

— Давайте покатаємось на озері, — вигукнула одна з дам. — Так гарно світить місяць!

Всі охоче згодилися.

Доправди, прогулянка була надзвичайно приємна. Озеро лежало нерухоме, як плита агату, геть засіяне самоцвітами зірок, а серед них сяяв місяць, мов великий діамант, у якому, за підрахунками воєводи Шеймона, було щонайменше п’ятсот каратів.

Коли човни, тихенько хлюпаючи веслами, відпливали од берега, хтось затягнув пісню.

— Яка шкода, — зітхнув Никодим, — що в мене тут немає мандоліни.

— Ви граєте на мандоліні? — здивувалася панна Чарська.

— Граю. І дуже люблю грати в місячну ніч, на човні. Тоді приходить натхнення. Ніч… місяць… горизонтом пахне…

Всі зареготали, а повітовий Цішко вигукнув:

— Пан президент навіть з нашого невинного співу глузує.

— Ах, добродію, — знизала плечима пані Пшеленська, — чи до того панові президентові!

— Розумію, — боронився повітовий. — Я ж читав, що Хлібний банк закривають. Такий банк! Творцеві такої справи прикро дивитися, як вона занепадає… Правда ж, пане президенте?

— А хіба ні? — питанням відповів Дизма.

— Подумати тільки, — вів далі повітовий, — завжди і скрізь найважливіше не те, як щось робиться, а те, хто це робить. Поки пан президент керував банком, усе було добре.

— Може, ще поправиться, — втрутився Дизма.

— Е-е! — махнув рукою повітовий. — Лише кілька місяців — і банк лопнув. Людина — ось що головне, тільки людина!

— Свята правда, — переконано ствердила пані Пшеленська.

— Агов, Никодиме! — гукнув з іншого човна Понімірський. — Може, заспіваємо оксфордську пісню веслярів? Га?

— Та в мене ж немає голосу, — люто відборонявся Дизма.

— Є, є! — кричав задоволений своїм жартом Жорж. — Хіба ти забув, як ми горлали на Темзі? Лорд Келедін оф Ньюдон казав, що ти співаєш, наче…

Не докінчив. Никодим махнув веслом, і рясні бризки полетіли на Понімірського та його супутників.

— Вибачайте, панове, — перепрошував Дизма, — але йому допомагає тільки