Олег Євгенович Авраменко - Заборонені чари

— Обмежень лише два, — відповів він. — На розмір — щоб вони вільно пройшли через портал. Тому ти даремно випатрала свій комод, він спокійнісінько влізе. А також є обмеження на час — до півночі. Це крайній термін.

— Тоді я покваплюся.

Аліса прожогом вибігла з кімнати. Стен провів її поглядом і підійшов до порталу, щоб покликати Флавіана, а потім відкрити шлях для решти членів Ради. Наступні кілька годин обіцяли бути дуже напруженими.

Дейна Волш вимкнула свій Ключ, яким щойно скористалась як звичайним мобільним телефоном, і запитливо поглянула на Смирнова.

— Сподіваюсь, ми правильно вчинили.

— Безумовно, — сказав він.

— Це ж не лише особисте, так? Це ще й знак нашої доброї волі. Конори мають знати, що не всі Послідовники є їхніми ворогами.

Смирнов гмикнув.

— І тому ти ні словом не обмовилася про Кейта з Джейн?

— Ну, мабуть… Не знаю. Я дуже хотіла запитати, але боялася, що Маріка знову все заперечуватиме. Минулого разу вона була такою щирою, що я мало не повірила їй… А що як ми справді помиляємося?

— Заспокойся, Дейно. Вони там, їм ніде більше бути. Ми добре це знаємо. А Маріка просто майстерно прикидається.

Смирнов говорив так уже не раз і не двічі. Він не мав жодних сумнівів, що Кейт і Джейн перебувають у світі Конорів. Він не здогадувався, не припускав, не підозрював — а знав це напевно. І Дейна Волш знала. З усіх Послідовників лише вони двоє знали правду…

Смирнов висунув нижню шухляду свого стола, взяв звідти невеличкий альбом з фотоґрафіями і став повільно гортати його сторінки. Його погляд зробився сумним і задумливим.

В альбомі були знімки лише однієї людини в різні періоди життя — спершу немовляти, потім маленької дівчинки, далі вже старшої дівчинки, дівчини-підлітка, юної дівчини і, нарешті, дорослої дівчини. Останнє фото було зроблено два місяці тому. Смирнов довго розглядав його, а тоді підвів очі на співрозмовницю.

— Ми неправильно прожили життя, Дейно, — тоскно промовив він. — Самі страждали і дітей змусили страждати.

Вона підійшла до вікна, відсунула штору й задивилися на вогні вечірнього Стокгольма.

— Знаю, Алексе. Це я в усьому винна. Я так не хотіла втратити сина… а в результаті втратила й доньку.

— Ми втратили, — поправив її Смирнов і ніжно, мов до живої істоти, торкнувся пальцями до зображення вродливої білявої дівчини на фотоґрафії.

Джейн променисто всміхалася йому зі свого останнього знімку.

Попервах Маріка не могла збагнути, що з нею сталося.

Вона лежала на широкому ліжку під розкішним балдахіном, з країв якого, за ібрійською модою, звисали довгі аж до підлоги завіси з тонкої прозорої тканини. Крізь завіси було видно простору світлу кімнату, пишно оздоблену і вмебльовану, знов-таки, на ібрійський манер.

З усього цього Маріка зробила висновок, що перебуває в рідному світі. Але де? І як сюди потрапила?..

У ліжку поруч із нею, на сусідній подушці спала Аліса. А це геть не в’язалося з довколишньою обстановкою, викликаючи зовсім інші асоціації…

Нарешті Маріка згадала! Брат підступно напав на неї, вразив сонними чарами, можна сказати, підло вдарив їй у спину… за кілька секунд до того, як вона сама збиралася завдати йому такого ж підступного удару. Втім, у Марічиних очах це нітрохи не виправдовувало Стена. Вона дбала про добро всіх Конорів, а він керувався суто еґоїстичними мотивами, не хотів відпускати її від себе…

Маріка повільно підвелася й сіла в ліжку. Поспішати сенсу не було: зважаючи на нахил сонячних променів, що падали крізь вікна на підлогу, сонце стояло досить високо. Хоч би в якому кінці Західного Краю вона була (а тим більше, в Ібрії), ясно одне: тамтешня ніч давно закінчилася.

Маріка спробувала розбудити Алісу, щоб розпитати її про нічні події, але кузина вперто не прокидалася — вочевидь, також перебувала під дією сонних чарів. Невже Стен приспав і її? Ні, навряд. Вона ж від самого початку не підтримала Марічин план, побоялася ризикнути й погодилася на ганебний відступ. Мабуть, потім довго не могла заснути через різницю в часі й попросила когось (та хоча б того ж Стена) допомогти їй.

Відхиливши вбік завісу, Маріка вибралася з ліжка і ступила босоніж на м’який маурійський килим. На ній була довга, майже до п’ят, нічна сорочка з тонкого шовку — явно тутешня і явно не її власна. Під сорочкою на ній були трусики, а решта речей, що в них вона була вдягнена, коли заснула від братових чарів, зараз лежали на скрині біля ліжка разом з Алісиним вбранням.

Трохи далі, на широкому низькому столі була розкладена тутешня одіж — уже її власна, з Мишковара. Чотири сукні, та ще й найрозкішніші, ціла купа нижніх спідниць та білизни, а на підлозі — кілька пар туфель. Як білизна, так і туфлі були тамтешнього виробництва — але також звідси, з її мишковарського ґардеробу. Певно, все це приніс Стен.

„Який він дбайливий… хай йому чорт!“ — подумала Маріка зовсім незлостиво і навіть усміхнулася, уявивши збентежене обличчя брата, коли він порпався в її речах.

Обійшовши ліжко, вона підступила до найближчого вікна й визирнула назовні.

Вона перебувала в якомусь замку, що стояв на невисокому пагорбі, обнесений міцним фортечним муром. Трохи далі починався густий ліс, що тягнувся аж ген до обрію. Внутрішній двір замку був порожній, лише біля брами проходжувався озброєний вартовий. Здаля вона не могла роздивитися всіх деталей його одягу, проте певні особливості обмундирування непомильно вказували на Ібрію.

„Мабуть,