Башлер Жан - Нарис загальної історії

за незалежність — це другий тип, де проблематикою є проблематика війни, різкий конфлікт між політіями. Тут та чи та політія потенційна і хоче досягти актуальності в боротьбі з іншою, щоб жити в демократії або в її аристократично-олігархічному варіанті. Розмах і драматизм подій визначаються діалектикою між доведенням до крайнощів і стриманістю. Народження Сполучених Провінцій відбувається вкрай боляче і тягнеться з 1564-го до 1609 р. і навіть до 1648 р., тоді як народження Сполучених Штатів у період з 1776-го по 1777-й або 1787 р. проходить менш драматично. Третій тип визначається вільним місцем влади. Розрив, яким виражається перехід від однієї логічної схеми до іншої і який у першому типі можна звести до якоїсь миті чи формальності, стає нескінченно продовжуваним часовим простором, протягом якого влада стає метою змагання. Існує майже безмірна ймовірність того, що це змагання підпаде під владу логіки громадянської війни. Її визначною рисою є те, що перехід до крайнощів має великі шанси уникнути стриманості, оскільки в ситуації відсутні будь-які точки сталої рівноваги, а залякування ворогом і його ідеологізація відбуваються спонтанно.

Останнім типом є складний процес — не суміш, а нестримний перехід до дискретної серії подій: перехід від однієї схеми до іншої відбувається за кілька неоднорідних епізодів. Німеччина дає приклад крайнього випадку, коли переходові передує етап створення політії між 1806-м і 1871рр. Після поразки 1848 р., владного компромісу Бісмарка, слабкості Веймарської республіки, ідеократичного нацистського збочення, радянської окупації він завершується у 1989 р.! Щоб пояснити цей дивний шлях, треба повернутися до виходу з феодалізму та до блокування політичного возз’єднання в XV ст. Менш екстремальний приклад дає Італія, де перехід був порушений проблемою неодмінності уніфікації та інтеграції держави, яку зробила вельми неоднорідною дуже стара й дуже складна політична історія. Історія створила три ба навіть чотири політичні Італії: північна частина мешкала під помірною ієрократією за поширеною європейською моделлю; у центральній частині розквітали поліси; у південній частині існувала більш-менш помірна ієрократія без селянства; папство та папські держави становили додаткове обмеження. У Франції перехідний період зазнав таких драматичних подій у 1789-1799 рр. або в 1815 р., що він перетворився на послідовні епізоди, які тривають і донині. Побічним продуктом цієї одиничності є те, що у Франції революція так часто повторювалася, що стала типово французьким явищем як у справах, так і ще більше в ідеологічних мріях.

Як можна скористатися з такої типології, якщо припустити, що вона справедлива? Для Європи можна було б узяти найекономніший тип як еталон того, що мало б, у принципі, статися, і скористатися ним як точкою опори для дослідження відхилень і чинників, які їх пояснюють. Щодо Французької революції, то можна поставити таке запитання: чому події 1789 р. пішли не за зразком 1688 р., а за моделлю 1640 р. в Англії? Порівняльний спосіб використання цього типу можна вивести з констатації того факту, що один і той самий тип спільний для політичних процесів із докорінно різними напрямками руху. Негайний перехід відбивається у військових державних переворотах ХІХ ст., зокрема в Латинській Америці, або в ХХ ст. у колишніх європейських колоніях, зокрема в Африці, причому перевороти призводили не до демократії, а до більш-менш жорстких і корумпованих авторитарних режимів. Війна за незалежність характерна для деяких болісних прикладів деколонізації: в Індокитаї, Алжирі, Кенії, Північній Родезії. Відсутність влади та її виродження в громадянську війну позначили російську революцію 1917 р. і Китай в 1911-1949 рр. Складним був процес у Китаї, якщо розширити часову перспективу, починаючи з «втрати Небесного мандату» маньчжурською династією в першій половині XIX ст., і протягнути її до вторгнення Заходу й Росії. Куди помістити Японію від початку епохи Мейцзи в 1867 р. у цій порівняльній типології? Можливо, нікуди, бо можна стверджувати, що в Японії ніколи не було революції чи зміни логічної схеми розвитку, а відбувалося увічнення «елітарної авторитарної консенсусної ієрократії» зі змінними параметрами залежно від обставин і контексту, здатної як на найвдаліші адаптації, так і на найтяжчі катастрофи — маються на увазі вимушене відкриття країни у 1854 р. і розгром у 1945 р.

Диференціація укладів

Уклад — це царина людської діяльності, яка визначається певною метою та режимом або режимами, який може бути політичним, релігійним, економічним, технічним, морфологічним, етичним тощо. Диференціація укладів — це прагнення кожного укладів роз’яснити свою мету, зосередитися на ній і відрізняти її від інших цілей: кожен прагне прив’язатися до своєї внутрішньої логіки та досягти найбільшого привласнення укладу й мети. Ніхто не заперечує модерну диференціацію укладів, навіть якщо доведеться визначати уклади інакше та тлумачити їхню диференціацію в іншому напрямку. З цього не слід робити висновок, що модерні часи — це завершення всіх людських проблем. Адже цілі мають статус ідеалу, мети, якої потрібно і можна прагнути, але до якої люди тільки більш-менш наближаються. З іншого боку, природа завжди знаходиться під загрозою псування, тож що природнішим є режим, то прямішою стає загроза й тяжкіши-ми стають прояви викривлення природи. За рахунок диференціації уклади прагнуть досягти самостійності, а не незалежності. Вони продовжують залишатися відкритими один щодо одного та взаємно обумовлювати себе.

Як прив’язати виникнення диференціації до особливостей європейської історії — прямо або непрямо — через іншу характерну рису модерної доби? Зведена до своєї суті відповідь полягає в тому, що диференціація — це вияв демократизації, а перетворення від недиференційованості до диференціації залежить від особливостей відповідної історії.

Кореляцію з демократією можна вивести з теорії укладів. Вони водночас автономні і відкриті один щодо одного. Не всі вони справляють на інших однаково вагомий вплив. У системі людства політичний чинник посідає чільне місце. Диференціація цілком може мати відношення до політичних процесів і так само може впливати на них. Найпростішу й най-прямішу кореляцію можна побачити в здатності політичного чинника призупинити певним чином свою центральність, оголосивши, що за умови дотримання деяких політичних правил уклади зможуть здійснювати будь-які неполітичні прояви, що належать до їхньої компетенції. Ця позиція відповідає розрізнянню громадського й приватного, коли громадське визначає спільне благо і порядкує ним, а приватне постає як сфера, де розгортаються всі види неполітичної діяльності індивідуальних і колективних дієвців. Політичний чинник означає водночас уклад, який опікується конкретною