Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

покинув усе й пішов за Днїпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нічого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нічого, а зайняли ся караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіяв ся по сїм їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнійших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війні: то Дорошенко йшов, руйнував оселі, карав людей, примушуючи під свою вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарешті ще проявили ся й польські відділи та почали людей змушувати піддавати ся Польщі.

Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від терших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люйшли в великім числї на Заднїпровє; після того як програно було велике повстаннє 1648—9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під вдасть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далі й далі, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности.

Приднїпрянська Київщина і Браславщина пустіли таки зовсім до решти навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, то як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельців та віддавав їх Татарам, щоб налякати і відвернути від сього пересельського руху— не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережі зістало ся дуже мало народу. Тому що на лівобічній Україні під ту пору зіставало ся дуже мало порожніх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і ВоронЇжчину.

Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотів бодай чогось добити ся від московського правительства—виторгувати гетьманство в якійсь частині України, і держав ся до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно і трагічно виглядав сей „останній козак" на своїй Чигринський горі, всіми покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх наємних козаків „серденят". Але все меньше зіставало ся вже духової сили в нїм самим. Самойлович рішучо противив ся всяким уступкам, і московське правительство стояло також на тім, що єдиним гетьманом на цілу Україну має зістати ся Самойлович, а Дорошенко мусить піддати ся під його „регімент" (власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотїло закінчити справу по можности тихо, аби не накликати турецької біди. Дорошенко даремно кликав Турків, щоб його ратували. Сірко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорією, що справу треба віддати на рішеннє За порожу—воно має вибирати гетьмана, і воно рішить справу. Дорошенко передав свої клейноти Запорожцям, і Сірко збирав ся скликати військову раду для вибору гетьмана наново. Але Самойлович, розумієть ся, сих запорозських претенсій не хотів признавати. Весною 1674 р вислав він за Днїпро чернигівського полковника Борковського, покінчити справу; але Дорошенко не піддав ся, а Ворковський не відважив ся здобувати Чигрин. Тодї під осінь вибрав ся великим походом сам Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Турків і Татар—не прийшли. Тодї він рішив піддати ся в останнє, не зчинаючи непотрібної усобиці: вийшов з чигринського замку на зустріч передовому полкови, а потім поїхав за Днїпро, зложив клейноти перед військом, і їх передано Самойловичу. Се було в вересні 1676 р. Політична роля Дорошенка скінчила ся. Вимовив собі тільки, щоб дали йому спокійно і свобідно дожити віку— але й сього московське правительство не додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гіркі жалі Дорошенка і самого Самойловича. Протримали його кілька років в Москві в почеснім арештї, потім післали воєводою в Вятку (1679—82), і вже після того дали йому село Ярополче в Волколамськім повіті, доживати віку, а на Україну так уже більше й ііе пустили.

Знеміг славний Дорошенко, сидячи в неволі, Та й умер з нудьги — остило волочить кайдани!

І забули на Вкраінї славного гетьмана.

Вмер р. 1698, переживши і свого союзника Сірка, що помер 1680 р, і противника Самойловича, що скінчив своє житє р. 1687 на сибирськім засланні.

90. Згін і нова козаччина на Правобережі

Підданнє Дорошенка справа правобічної України не була розвязана Самойлович сподївав ся бути тепер гетьманом обох сторін Днїпра, та дарма. Туреччина, не підтримавши Дорошенка в час, не хотіла випускати з рук правобічної України. Польща також, і так далї за нещасливу, майже спустілу країну били ся й шарпали ся сусіди.

Довідавши ся про капітуляцію Дорошенка, турецьке правительство на його місце задумало поставити з своєї руки Юрася Хмельниченка: під час походу на Україну 1672 р.

280. Петро Дорошенко, сучасна гравюра флямандська.

Турки його забрали до Царгороду і тримали там; тепер султан наказав патріархови зняти з нього чернецтво і з військом післав на Україну як гетьмана. Лїтом 1677 р. турецьке військо прийшло з ним під Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з Самойловичом пішли її виручати, тодї Турки відступили. Але на другий рік почали ладити ся до нового походу, а від Москви вимагали, аби вирікла ся Правобічної України. Се дуже стурбувало Москву і московське правительство хотїло справді покинути Правобіччину щоб не напитати біди.

Але Самойлович не хотів на се пристати. Тодї Ромадановскому дано секретне порученнє іти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до війни не доводити, а умовити ся з Турками, щоб не ставили там своїх кріпостей, знишити Чигрин і забрати звідти людей. Лїтом 1678 р. Турки прийшли справді й обложили Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайної московської інструкції, боронила ся завзято, але дістала від Ромадановского наказ вийти відти і знищити замок. Заложивши міни, вийшла, і потім вибух знищив чигринську.

На Україні дуже були з того невдоволені і сильно нарікали на Москву що так легко спустошила і віддала ворогови країну, яку люде піддали під її оборону. Перегнаних з-за Дніпра людей Самойлович хотїв осадити в Слобідській Україні, з тим щоб її