Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

Потім побачив, мов у тумані, фашистів. Вони обережно лізли на башту, тримаючи напоготові пістолети й гранати.

На якусь мить він знов розплющив очі. Червоний прапор могутнім широким крилом маяв над ним. Золоті серп і молот переливалися вогнем на червоному тлі. Прапор, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Фашисти були вже на башті. Вони шукали його. І тоді останнім зусиллям він жбурнув у них останню гранату. Це було все, що він зміг зробити.

Вибуху він уже не почув. І нічого не побачив. Але він виконав бойове завдання. Фашисти дорого заплатили за його життя!

ГОЛОС У ТЕМРЯВІ

Чотири гітлерівських автоматники в білих маскувальних халатах увійшли в село з південного боку й не вагаючись попрямували вздовж вулиці, до майдану, де в сутінках ледве видно було руїни церкви та будинку сільради. Автоматники йшли, нікого не питаючи дорогу; та й питати не було в кого на безлюдній вулиці.

Попереду йшов високий солдат, низько насунувши капюшон. В руках він тримав напоготові автомат. Мабуть, він знав дорогу краще за інших, що мовчки посувалися слідом за ним. Гітлерівці щулилися від холоду. Проминувши кілька провулків, вони опинилися біля хати, у вікні якої блимав жовтий вогник каганця. Високий солдат кілька разів грубо вдарив чоботом у хвіртку.

— Хто там? — пролунав із двору чоловічий голос. — Староста треба, — коротко відповів високий.

На подвір’ї заметушилися. Відчинилася хвіртка. З-за неї визирнув маленький чолов’яга в ушанці, зі скуйовдженою борідкою. Побачивши гітлерівців із автоматами напоготові, він злякано забелькотів:

— Я староста, я, панове германці. Чого зволите?

Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:

— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:

— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…

Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:

— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..

Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.

— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…

— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:

— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…

— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.

Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.

— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.

— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…

Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:

— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…

— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…

— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.

— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…

— Була? — необережно запитав кремезний.

— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.

Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!

А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…

Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…

Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.

Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.

Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених