Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?

А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?

Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.

Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…

Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.

Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.

— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.

— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.

Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..

Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!

Води в кімнаті не було.

Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!

Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:

— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?

— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.

Савченко знизав плечима.

— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!

Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.

Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.

— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.

Ззаду щось загуркотіло. І зразу стало темно. То Чорножук стогнучи впав на підлогу. Він зачепив стіл, перекинув його, лампа розбилась. У темряві було чути важке дихання Соколова та слабий стогін Чорножука. А Петренко? Що з ним?

І в цю мить за дверима почулося шарудіння. Щось рипнуло. У темряві лейтенант Савченко побачив, як у дубових дверях засвітилася щілина. Хтось зовні відчиняв віконце, прорізане в них. Пролунав тихий жіночий голос:

— Мабуть, уже готові.

Їй відповів чоловік так само тихо:

— Стривай, поспішати нема куди! — Це був голос старости, але вже зовсім інший, де й поділися запобігливі, улесливі нотки.

Чиєсь обличчя неясно й туманно виднілось у віконці. Лейтенант відчув дотик руки Соколова, почув його збуджений шепіт:

— Це що ж, розшифрував нас гад, чи що?..

Хоч як тихо прошепотів Соколов, за дверима його почули. Обличчя зникло. Долинуло шепотіння, уривчасте, схвильоване. І тоді неясний обрис обличчя знову з’явився у віконці. Залунав голос тихий, але твердий:

— Ще не всі подохли, прокляті? Ще ворушитеся? Так от вам на останнє, перед смертю вашою собачою, мої слова. Будьте ви прокляті на цьому й на тому світі. Здихайте, іроди! Тут вам розплата за все. І за село наше спалене, і за життя наше розбите…

Голос у темряві на мить увірвався, наче від гніву людині перехопило подих. Лейтенант Савченко стояв посеред кімнати, приголомшений. Він відчував, як важко повис на його руці Соколов. А голос, схвильований жіночий голос вів далі:

— Будете й ви, окаянні, лежати в сирій землі, як усі ті, що приходили вже сюди. Вісімнадцятьох фашистів я вже поклала в льох. І ви ляжете, нема вам порятунку, дияволи! Мого села нема, хати нема, нічого не лишилося, тільки я сама живу з люттю моєю. На всіх вас її вистачить. І прийдуть, і ще ляжуть, як ті, як ви. Всі загинете, всі до одного на землі нашій пропадете. Подихайте, як собаки!..

Тоді лейтенант Савченко, хитаючись, ступив крок до дверей. Простягаючи вперед руки, він скрикнув:

— Мати! Мамо!

За дверима пролунав вигук. Лейтенант знову гукнув, відчуваючи, як стискує його голову розжарений обруч чаду:

— Мамо! Це я, Василь… Мамо! — і впав.

За дверима загуркотіло, хтось вбіг у кімнату, хтось хутко відчинив віконниці, морозне повітря свіжою крижаною хвилею ввірвалося в кімнату. Втомленим нерівним голосом Соколов докірливо мовив:

— Це так і справді ви нас на той світ вирядили б, друзі…

Лейтенант Савченко лежав із заплющеними очима, відчуваючи, як його плечі обіймають знайомі лагідні руки, як падають йому на лице великі гарячі сльози й одразу висихають під частими нестримними поцілунками тієї, у чиєму материнському серці з’єдналися нерозлучно палка любов до Батьківщини й велика гнівна ненависть до її ворогів.

ПРИМІТКИ

У п’ятому томі вміщено ранню повість письменника “Чудесний генератор” і низку оповідань, переважно науково-фантастичних. В жанрі малої прози — оповідання Володимир Владко виступав завжди. Перша його збірка науково-фантастичних оповідань — “Дванадцять оповідань” вийшла 1936 року.

В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.

Чудесний генератор. Цю повість вперше було надруковано 1935 року. Друге видання — виправлене і доповнене, побачило світ 1936 року. В даному зібранні подано новий, грунтовно перероблений, доповнений і виправлений варіант відповідно до нових досягнень радянської науки і техніки.

На Місяці як на Місяці. Вперше опубліковано в журналі “Україна” (1968 р., Київ).

Друкується за текстом 1968 року.

Захист Хмарної планети. Оповідання друкується вперше.

Мертва вода. Оповідання вперше було надруковано в журналі “Піонерія” (1935 р., Київ). Згодом воно увійшло до збірника “Дванадцять оповідань” (1936).

Друкується за текстом цього видання.

Ракетоплан С-218. Вперше надруковано 1930 року в журналі “Знання та праця” (Харків). У 1936 році його було передруковано без змін у збірнику “Дванадцять оповідань”.

Друкується за текстом цього видання.

Таємниця його супутників. Вперше опубліковано в журналі “Наука і суспільство” (1966). У скороченому варіанті друкувалося в газеті “Вечірній Київ” (1965 р).

Тут