Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

А, крім офіцерського клубу, капеланові ходити було нікуди. Він проводив цілий вечір за одним столиком з Йоссар’яном та Данбаром над майже не початим келихом густого солодкого вина і весь час тихо й соромливо усміхався, незграбно крутячи в руках кукурудзяну люльку, яку час од часу натоптував тютюном, щоб зробити одну-дві затяжки, — просто так, про людське око. Говорив він лише тоді, коли до нього звертались, зате охоче слухав Кристі, чиї слізливі, гірко-солодкі лементування дуже часто відлунювали в його душі думками про власні митарства й викликали приплив журби за жінкою та дітьми. Капелан незмінно погоджувався з Кристі, навіть підбадьорював його співчутливими кивками, а сам зі світлим жалем думав: і який же він іще юний, щирий та недосвідчений! Скромник Кристі не дуже хвалився, що його кохана — проститутка, і капелан уторопав це лише з цинічних клинів капітана Гадда, який проходячи повз їхній стіл, щоразу фамільярно підморгував капеланові й кидав Кристі щось єхидно-бридке. Це страшенно не подобалось капеланові, і він насилу стримувався, щоб не зичити лиха капітанові Гадду.

Ніхто, навіть Кристі, здається, не усвідомлював по-справжньому, що він, капелан Олберт Тейлор Святмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, лагідна, гарненька дружина, яку він палко любив, і трійко маленьких блакитнооких діток з ніжними личками, риси яких вже встигли стертися в пам’яті; ставши дорослими, вони вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не подарують йому, що через його сан їм доведеться не раз потрапляти в незручне становище. Чому ніхто не хоче зрозуміти, що насправді він зовсім не дивак, а нормальна, доросла, тільки страшенно самотня людина, що намагається вести нормальне, доросле, хай навіть самотнє, життя? Хіба з нього не потече кров, як його штирхнути ножем? Хіба ж він не засміється, як його полоскотати? Здається, їм ніколи не спадало на думку, що й у нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, почуття й уподобання, що його може ранити та сама зброя, можуть зогріти або застудити ті самі вітри, що і їсть він ту саму їжу, хоча, гай-гай, щоразу в іншій їдальні? Єдиний, хто справді розумів, що в капелана є душа, був капрал Безбог, бо він умів брутально плювати йому в ту душу, звертаючись через його голову до полковника Пескарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Його жінка була єдиною істотою, на яку він міг цілком покластись, і коли б йому дали спокій, дозволили ніколи не розлучатися з нею та зі своїми дітками, капелан нічого більше від життя й не бажав би. Капеланова дружина була стримана, мила, тендітна чорнокоса жінка років за тридцять віком, дуже приваблива, з осиною талією і спокійними, розумними очима на жвавому дитячому личку; усміхаючись, вона показувала сліпучо-білі, гостренькі зубки. Капелан потроху вже забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи фотографії, мав враження, ніби бачить їх уперше. Він любив дружину й дітей з такою невгамовною жагою, що часом хотів упасти на землю й ридати, мов усіма покинутий, бездомний каліка. Його невідступно мучили кошмарні видіння: уява малювала жахливу загибель родини від якоїсь страшної хвороби або від нещасного випадку. Страх перед невиліковними недугами, як-от рак чи лейкемія, отруював кожну хвилину його самотніх роздумів; по кілька разів на тиждень він переживав смерть свого наймолодшого сина, ще немовляти, бо так і не навчив дружину, як зупиняти артеріальну кровотечу; в німому заціпенінні, обливаючись сльозами, він споглядав, як одного за одним, цілою низкою, всіх членів його родини вбиває електрикою від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло добре проводить струм; майже щоночі всі четверо гинули в полум’ї, бо вибухала газова колонка й загорався їхній дерев’яний двоповерховий будиночок; він бачив з усіма страхітливими, од яких стигла кров, подробицями, ніби п’яний дебіл водій перетворює на липку криваву масу любе тендітне тіло його дружини, приперши її машиною до цегляної стіни критого ринку, а якийсь благопристойний на вигляд сивоголовий джентльмен тягне за ручку геть від цієї жахливої сцени його заплакану п’ятирічну доньку, відвозить її до старого піщаного кар’єру, гвалтує там і калічить на смерть, а тим часом повільно конають з голоду двоє молодших його діток, бо теща, яка мала за ними доглядати, впала трупом біля телефону від розриву серця, коли дізналася, що сталося з її дочкою. Дружина, лагідна, мила, турботлива, просто випромінювала милосердя, і капелан палко мріяв торкнутись її теплої руки, погладити чорні шовкові коси, почути рідний заспокійливий голос. Як особистість вона була сильніша за нього. Раз чи два на тиждень він надсилав додому коротенькі бадьорі листи, а сам ладен був цілісінькими днями писати любовні послання розпачливою рукою, виливаючи на папері щирі освідчення у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також викладати детальні інструкції щодо того, як робити штучне дихання. В пориві гострого жалю до себе йому кортіло висловити їй всю свою розпуку, всю нестерпну самотність, а також попередити, щоб вона ховала від дітей подалі борну кислоту й аспірин і переходила вулицю лише при зеленому світлі. Але він не хотів її хвилювати. Істота добра, тонка, співчутлива, вона сама інтуїтивно відчуває, як йому тут важко. Марячи про той день, коли вони нарешті знову будуть разом, капелан незмінно і ясно бачив її в своїх гарячих обіймах.

Відчуття, що він ошуканець, найлютіше гризло капелана, коли він керував похоронною відправою, і він аніскілечки не здивувався б, якби виявилося, що ота мара на дереві була виразом осуду всевишнім блюзнірства й гордині, що він їх не може в собі подолати, роблячи боже діло. Напускати на себе врочистість, симулювати горе, вдавати, ніби тобі, як нікому іншому, все відомо про таємниці замогильного життя, і все це — перед лицем такого грізного й незбагненного явища, як смерть, — здавалося капеланові найтяжчим із злочинів. Він пригадував — чи був майже переконаний, що пригадує,— сцену на цвинтарі до найменших подробиць. Він і досі бачив як наяву майора Майора та майора Денбі: вони стояли обабіч нього, похмурі, мов кам’яні стовпи на руїнах; він міг би подумки перелічити всіх рядових і сказати точно, хто з них де стояв; він бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, огидну труну й велику пухку купу червонувато-брунатної землі, що переможно громадилась над могильною ямою, — і над усім цим важке, нерухоме, позбавлене глибини, гнітюче небо, дивовижна порожнява й непроникна блакить якого діяли на душу,