Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

не треба. А він там… Вона тоді до мене. Тебе не наважилася будити, — ніби вибачаючись за дівчину, додав Борода.

Біля Інженерової хати стояв натовп — майже все село. Побачивши Лисого, всі розступилися так, ніби його тільки й чекали. Вітаючись на обидва боки, Лисий пройшов до хати. Слідом зайшов Борода.

Інженер, як завжди, сидів за столом. Голова відкинута назад, шия розрізана. Підійшовши ближче, Лисий зразу зрозумів, хто це зробив. Зблизька було видно, що рана не різана, а рвана. І таку рану він уже бачив. Таке ж було на шиї Василька в хаті баби Яги. Але тоді вони завадили лішакові довести його чорне діло до кінця. Тут йому ніхто не заважав. Інженер уже був старий і немічний, опиратися спритному й підступному лішакові, зрозуміло, він не міг.

Обличчя в старого було спокійне, так ніби смерть застала його зненацька. А може, він просто знав, що цим колись закінчиться. Оскільки він користувався з того, що розповідав йому лішак, мусив здогадуватися й про те, що за ці знання доведеться колись розплатитися.

Тут, на його плечі завжди сидів Ряха, старий сторожовий пацюк, який з’явився ще раніше, ніж народився Лисий.

— Ряхи не було? — не озираючись, спитав він Бороду.

— Він іще позавчора здох, — відповів Борода. — Інженер дуже переживав. Як за дитиною, побивався.

Якби Ряха був живий, він нізащо не дозволив би вбити Інженера. Може, тому Інженер і тримав його, що хотів убезпечитися від лішака? Адже приблизно тоді ж, коли з’явився Ряха, зникла баба Світлана — у рік народження Лисого. Отже, лішак сюди прийшов саме тоді.

Лисий підійшов і закрив Інженерові очі. Рука його мимоволі затрималася на жовтому чолі старого. Хлопець заплакав.

Іще місяць тому Лисий нізащо не вийшов би заплаканий до людей — до цілого села, що чекало на нього за порогом. Але зараз він уже був іншою людиною. Він не соромився сліз.

Побачивши його, жінки заплакали й заголосили. Чи то сльози Лисого, чи щось інше на них так подіяло, але склалося враження, що мовчали вони досі тільки тому, що їм ніхто не сказав, що вже можна. Лисий хотів пройти через натовп, але раптом збагнув, що не має такого права. Ці люди чекали його не для того, щоб побачити, чи справді він боляче переживає смерть Інженера. Раніше в їхньому селі вбивств не було. Люди гинули — за межами села. Люди помирали — в селі. Тільки то були природні смерті. Зупинити їх або запобігти їм люди не могли. А тут…

Вони хотіли знати, хто це зробив. І мали на те право. А оскільки вони чекали відповіді саме від Лисого, то його обов’язком якраз і було все їм розповісти. Він тільки не знав, із чого починати. Дуже багато треба було сказати, але вони насамперед чекали почути про Інженера.

— Інженер був мені другим батьком, — сказав він нарешті й відчув, як затремтів його голос. Зібравшись із духом, Лисий повів далі: — Усе, що я донедавна знав, я знав від нього. Він мене навчив читати, він мене навчив, як дійти до Руїни й повернутися. І ліс розуміти він також мене навчав. Він був мудрий, добрий і дуже нещасний чоловік. Він дбав про село… Його вбив лішак. Минулої ночі ми цього покруча бачили. Це він, лішак, звів колись бабу Світлану, задурив їй голову й повів із собою в далекі ліси. Тепер він звів Любу. Вона втекла разом із ним. Хотів і Марічку звести, але не вдалось. А Люба звела Пластуна. Минулої ночі він загинув…

— Як? Пластун? — загомоніли люди.

— Так. Він загинув. Могли й ми загинути. Що нас врятувало?.. Не знаю. Самі якось врятувалися… Але я не про це хотів із вами поговорити.

Запала тиша. Люди зрозуміли, що Лисий не хоче говорити про це, бо хоче говорити про щось важливіше. Хоча що може бути важливіше?

— Вчора загинули Пластун та Інженер. Завтра або навіть наступної ночі може загинути все наше село. На нас нападуть вовкулаки, як раніше вони напали на Лелине село. Ми бачили, що там лишилося після них…

Лисий помітив, що до натовпу підійшли Леля, Івась і Марічка.

— Ось вони можуть підтвердити все, що я скажу. Я казатиму тільки про те, що знаю. Про свої здогади я не говоритиму. Є якась сила — різні люди по-різному її називають. Більшість називає червою, яка хоче захопити весь ліс. Їй заважають люди. Їй служать вовкулаки. Не знаю, як вони керують вовкулаками, але ті йдуть і нищать села, на які вказує черва. Не знаю чому, але найбільше їх хвилюють троє людей у всьому лісі. Один із цих людей — я. Інженер знав про це, тому й вирядив мене до Руїни. Він був засмучений, коли я повернувся, багато хто з вас міг це помітити. Моє повернення означало, що селу знову загрожує небезпека. І він мав рацію. Тепер ця небезпека прийшла. Я не знаю, — Лисий помітив, що дуже часто вживає ці слова: «я не знаю», але він вирішив говорити правду, тому повторив їх знову: — я не знаю, де зараз вовкулаки. Але точно знаю, що не сьогодні — завтра вони нападуть на нас. Я хочу…

Він зробив паузу й почув, як дзвенить тиша навколо. Люди, здавалося, перестали дихати.

— Я хочу, щоб ви зробили вибір. Я зараз піду в хату, побуду з Інженером. Він був мені за батька відтоді, як мій рідний батько помер. Я побуду з ним. А ви поки що вирішуйте. Або ви не хочете битися з вовкулаками, й тоді я піду геть із села. Це не означатиме, що в такому разі вони не нападуть. Раніше у них були тут вивідники — Люба і Пластун. Зараз їх немає. Тому якщо я піду, вовкулаки про це можуть і не довідатися; все одно нападуть на село. Це перша можливість. Друга — це якщо село вирішить битися з ними, щоб знати, що більше вони нам не загрожують, щоб ваші діти їх уже не боялися.

Мимоволі між людьми здійнявся гомін. Лисий почекав хвилинку, переконався, що тиші не дочекається й додав:

— Подумайте, порадьтеся, — він тепер говорив дуже голосно, щоб усі почули.

Але цього й не вимагалося. Щойно він заговорив, як усі замовкли.

— Я хочу ще сказати таке. Третьої можливості немає. І часу немає. Рішення мусить бути ухвалене. І не колись, а за півгодини. «Якось обійдеться» — такого не буде. Не обійдеться.

Схоже, люди нарешті зрозуміли, яке