Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

цьому домашньому халаті, і був радий, що не зробив цього, бо наступної миті до кухні зайшов вісімнадцятирічний Ферґус.

— Здоров, Ґеве.

Хлопець здавався втомленим і старшим за свій вік. Ґевін дивився, як він пригорнув Мері і як вона схилила голову йому на плече, витираючи по-дитячому сльози об мішкуватий рукав халата.

Ферґус одразу перейшов до справи:

— Я не думаю, що це та сама людина, — сказав він. — Я ще раз перечитав повідомлення. Там зовсім різний стиль.

Він почав зачитувати зі свого мобільного:

— «Член місцевої ради доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Коли я ще був живий…»

— Ферґусе, не треба, — зупинила його Мері, похилившись на кухонний стіл. — Я цього не терплю. Справді не терплю. Як і ту статтю в сьогоднішній газеті.

Поки Мері тихенько схлипувала, затуливши обличчя руками, Ґевін зауважив на столі газетку «Ярвіл і околиця». Він ніколи її не читав. Без зайвих слів він підійшов до шафки, щоб налити їй щось випити.

— Дякую, Ґеве, — ледь чутно вимовила вона, коли він подав їй склянку.

— Можливо, це Говард Моллісон, — припустив Ґевін, сідаючи біля неї. — Судячи з того, що говорив про нього Баррі.

— Не думаю, — сказала Мері, витираючи очі. — Це надто грубо. Він ніколи не робив подібних речей, коли Баррі був… — Мері несподівано гикнула: — …живий. — І раптом крикнула синові: — Викинь ту газету, Ферґусе!

Це збентежило хлопця й зачепило його за живе.

— Але ж там татова…

— Викинь її геть! — істерично верескнула Мері. — Я прочитаю статтю з комп’ютера, якщо захочу, він цілий день її строчив… на нашу річницю!

Ферґус забрав газету зі столу і якусь мить стояв, дивлячись на матір, яка знову затулила обличчя руками. А тоді, зиркнувши на Ґевіна, вийшов з кімнати з газетою в руках.

За хвилю, коли Ґевін зрозумів, що Ферґус не повернеться, він заспокійливо взяв Мері за руку. Так вони трохи посиділи в тиші, і Ґевін почувався набагато щасливішим, що на столі вже не було газети.

II

Наступного ранку Парміндер не виходила на роботу, але їй було призначено зустріч у Ярвілі. Коли діти пішли до школи, вона почала неспішно ходити по хаті, перевіряючи, чи приготувала все необхідне, та коли задзвонив телефон, аж підстрибнула, випустивши з рук сумку.

— Так? — скрикнула перелякано Парміндер.

Тессу, що дзвонила їй, це трохи спантеличило.

— Міндо, це ж я! З тобою все гаразд?

— Так… так… я просто не сподівалася дзвінка, — відповіла Парміндер, дивлячись на підлогу кухні, всіяну ключами, паперами, монетками і тампонами. — Що таке?

— Нічого особливого, — відповіла Тесса. — Я просто хотіла поговорити. Спитати, як справи.

Тема анонімного допису повисла між ними, наче якась глузлива потвора, що гойдалася собі на телефонному дроті. Парміндер ще вчора урвала Тессу на півслові, коли та згадала про це по телефону. Вона тоді крикнула: — Це брехня, брудний наклеп, і не кажи мені, що Говард Моллісон тут ні до чого!

Тесса не насмілилася продовжувати тему.

— Я не маю часу на розмову, — відрізала Парміндер. — У мене зустріч у Ярвілі. Перегляд справи щодо хлопчика з групи ризику.

— А, зрозуміло. Вибач. Подзвонити пізніше?

— Так, — відповіла Парміндер. — Чудово. Бувай.

Вона поскидала в сумочку все, що лежало на підлозі, й вибігла з хати, але потім повернулася, щоб перевірити, чи добре замкнула двері.

Останнім часом, їдучи кудись машиною, Парміндер ловила себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як проїхала останній кілометр, і завжди в таку мить наказувала сама собі сконцентруватися на дорозі. Але зараз вона знову і знову подумки верталася до того лиховісного анонімного повідомлення. Вона вже знала його напам’ять.

Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Як я був ще живий, вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього. На кожному засіданні ради вона голосувала так, як казав їй я.

Тепер, коли мене немає, з неї не буде ніякої користі, бо власний розум вона давно вже втратила.

Уперше вона побачила це повідомлення вчора, коли відкрила сайт ради, щоб перевірити протокол минулого засідання. Шок від побаченого відчувався майже фізично: вона почала прискорено й уривчасто дихати, наче під час найболісніших моментів пологів, коли намагалася пересилити жахливий біль і звільнитися від нестерпного тягаря.

Тепер усі про це знатимуть. Від цього не сховатися.

У її голові роїлися найдивніші думки. Наприклад, що б сказала її бабуся, якби дізналася, що Парміндер прилюдно звинуватили в тому, що вона закохалася в жонатого чоловіка, та ще й у ґора, білого. Їй ввижалося, як бебе затуляє обличчя подолом сарі, хитає головою й погойдується взад-уперед, як вона завжди робила, коли важко кривдили її родину.

— Тут деякі чоловіки, — сказав їй Вікрам минулої ночі, і його сардонічна посмішка набрала якогось химерного, нового відтінку, — хотіли б знати, чи це правда.

— Звичайно, ні! — вигукнула Парміндер, затуляючи тремтячою долонею рота. — Як ти можеш таке питати? Звичайно, неправда! Ти ж його знав! Він був моїм другом… просто другом!

Парміндер уже проминала наркоклініку «Белчепел». Як це вона так далеко проїхала, нічого не помітивши? Вона ставала небезпечним водієм. Була напрочуд неуважна.

Їй пригадався той вечір, років із двадцять тому, коли вони з Вікрамом погодилися одружитись і пішли до ресторану. Тоді вона розповіла йому, який галас зчинили батьки, як її відпровадив додому Стівен Гойл, і Вікрам погодився, що це дурниця. Тоді він це розумів. Але ось коли її звинуватив Говард Моллісон, а не її вузьколоба родина, цього він зрозуміти не захотів. Мабуть, не припускав, що ті ґора можуть бути такі примітивні, брехливі, лиховісні…

Ну ось, вона пропустила поворот. Треба зосередитись. Треба бути уважною.

— Я дуже спізнилася? — спитала вона в Кей Баден, яка чекала її на автостоянці. Вона вже бачилася з цією соцпрацівницею, коли та одного разу прийшла до неї поновити рецепт на якусь пілюлю.

— Зовсім ні, — відповіла Кей. — Я подумала, що проведу вас до офісу, бо тут зараз просто мурашник якийсь…

Будівля, в якій розташувалася соціальна служба Ярвіла, була гидкою адміністративною спорудою сімдесятих років. Коли вони підіймалися ліфтом, Парміндер думала, чи знає Кей