Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

так само мовчки всілись за чай, добре що тістечка відомий письменник приніс із собою.

— Як? — спитав Великов на двадцять першій хвилині мовчання.

— Поки що ніяк, — сказала Лідка, дивлячись убік.

— Не впадай у відчай, — сказав Великов.

Лідка посміхнулась:

— Це ти кажеш МЕНІ?

Великов облизав замащений кремом палець:

— Вибач…

В Андрієвій кімнаті сміялись дівчата: заливчасто Юля і басовито — Саша.

— Я пройду цей шлях, Віталику. Я пройшла вже більшу частину його… і нічого, як бачиш. Жива.

Великов зітхнув; Лідка подумала, що він добряче постарів за останній час. Що сивина йому не личить, на відміну від благородних старців, що ними напхом напхані класичні п’єси і сучасні серіали.

— Віталик, ти б пофарбував волосся.

— Я ж не баба, — замислено відгукнувся Великов. — От поголитися налисо — це воно, це по-чоловічому…

Він помовчав, дивлячись у спорожнілу чашку з прилиплими до дна чаїнками.

— Знаєш, Лідо… Коли я був маленьким, мені часто хотілось, щоб увесь світ, усе, розумієш, людство складалося тільки з мене… Ні, не я один на світі, але всі навколо, все людство — мої відображення, розмножений я. Так просто було б у класі… і вчителям би легше, і мені приємніше. Так легко вдавались би спільні справи… І всі б мене розуміли, а я розумів би всіх. І світ був би спокійним і щасливим, бо за себе ж я відповідаю — я не злий. Ніхто б нікого не боявся. Ніхто б нікому не заздрив. І під час апокаліпсису ніхто б нікого не чавив — ми б домовились… Тобто я б домовився з собою. Розумієш?

— Це новий роман? — спитала Лідка, ще раз наповнюючи свою чашку.

— Ні. Це так, дитячі фантазії… Потім я поділився зі старшим братом, і брат, поміркувавши, сказав, що тоді мені, й нікому іншому, доводилося б різати живих поросят і знімати з них шкуру. Розтинати трупи в морзі, зливати нечистоти в море, палити сміття на звалищах, із раннього ранку ставати до конвеєра і прикручувати все життя одну й ту саму деталь, одну й ту саму… І робити безліч інших, не таких неприємних, та абсолютно нецікавих мені справ. І що лише мізерна частина мене могла б вигадувати «ці писюльки» — так висловлювався брат про мою творчість. А бухгалтерський облік, видобуток і переробка нафти, стрижка овець і видоювання корів, сапання буряків, слюсарна справа й інший побут лягли б на плечі решти населення-мене і зробили б його, тобто мене, нещасним на все життя…

В Андрієвій кімнаті притишили музику. Голоси зробились гучнішими — молодь сперечалась, причому сперечалась, здається, затято; навіть крізь зачинені двері долинали уривки фраз: «…певний відсоток людей, яким усі твої теорії по цимбалах!.. Вони не зможуть полюбити нікого, крім себе, це фі-зі-о-ло-гі-я!» — «…змінити… повірити…» — «та ти поясни це нашій хімічці, хоча б…» — «при чому тут фізіологія до любові…»

— Ростуть дітки, — розсіяно сказав Великов.

Лідка насупилась:

— Ти знаєш, вони просто дуріють від твоєї «Останньої жертви». Часом мені здається, що дуріють якось не дуже здорово. Фанатіють. Не люблю.

— Я й сам не люблю, — зізнався Великов. — У мене з тією книжкою… коротше, я вирішив її більше не перевидавати.

Лідка звела брови.

— Так, — Великов потер долоні, — усе добренько, шанувальники, так і має бути… Але саме в «Жертві» вони розкопали щось, чого там немає. У всякому разі, ЦЬОГО я туди не вкладав. Вони надто серйозно… аж до того, що деякі з найзавзятіших пропонують-таки жертвувати собою, щоб відчинились Ворота. По-справжньому. Проводять свої кустарні дослідження, доводять, що кожний апокаліпсис, кожне відчинення Воріт справді супроводжується невинною жертвою…

Великов замовк і дивно подивився на Лідку:

— Повір, мені це… можеш уявити, як мені це неприємно. Як одну з жертв вони приплели Зарудного…

Лідка мовчала.

— Та не дивись ти на мене… Чому нікому не спадає на думку будувати «підводний оркестр» і розважати дальфінів музикою? Чи розшифрувати візерунок хмар, як це робив герой «Втраченого ключа»? Чому вони клюнули на «Жертву», га?

— Це мрига, — сказала Лідка неохоче. — Тепер вони казитимуться, а привід — їм тільки дай…

У кімнаті горлали, перебиваючи один одного, Андрій, Вітя і Вадик: «Не можна ж усіх рівняти під одну мірку! Егоїзм — здорове почуття, як і відчуття самозбереження…» — «Егоїсти не виживуть!» — «Це альтруїсти не виживуть, якщо всім підряд поступатимуться дорогою до Воріт…»

— Які розумні бесіди ми ведемо, — зітхнувши, сказав Великов.

Лідка потяглась через стіл. Потисла великівську долоню:

— Віталику… дякую, що ти прийшов саме сьогодні. Після цієї сьогоднішньої розмови…

— Так, розумію. Але ж ти не вмієш впадати у відчай, правда?

Вона спіймала його простягнуту руку:

— Ні… Та все одно дякую.

Великов доїв тістечко, посидів іще трохи, обійняв Лідку на прощання, цьомнув у щоку й пішов. А ще за якийсь час, ближче до півночі, молодь згадала, що завтра у всіх ліцеїстів робочий день.

— Яка хороша дівчинка, — сказала Лідка синові, коли вони обидва збиралися до сну.

— Ага! — з ентузіазмом підтримав Андрій. — Тобі теж подобається?

Лідка засміялась:

— Ну як вона може не подобатись? Відразу помітно — розумна, інтелігентна, щира дівчинка. Зараз таких мало.

Андрій щасливо заусміхався, ніби похвалили його самого:

— Так, вона розумна! Знаєш, яке в неї прізвисько? Верлібр, Сашка-Верлібр.

— У кого? — спитала Лідка холонучи.

— У Саші, — здивувався її нетямущості Андрій. — Ми ж про неї говоримо?

— О, — сказала Лідка. І побрела в ванну — вмиватися перед сном.

* * *

«…Минулі вихідні були неспокійними для громадян і напруженими для міської міліції, спричинився до цього новий спалах наркоманії та підліткової злочинності. У барі „Червоний камінь“ унаслідок сутички двох молодіжних банд загинули двоє сторонніх людей, жінка тридцяти дев’яти років і чоловік п’ятдесяти восьми років… Дев’ятнадцятирічний Костянтин Є. помер у лікарні від численних ножових ран. Шестеро сімнадцятирічних підлітків, учнів чотириста восьмої середньої школи, у стані алкогольного сп’яніння зґвалтували двох своїх подружок вісімнадцяти й дев’ятнадцяти років… Масові бійки сталися вночі з суботи на неділю неподалік від станції швидкісного трамваю „Політехнічний інститут“. По допомогу в сусідні лікарні звернулися на сьогодні двісті десять осіб…

Усе більшого поширення серед молодшого покоління набувають різноманітні псевдорелігійні вчення. Так, прихильники руху „Санітарів“ проводять вільний час за урочистим спаленням книжок, у яких містяться, на їхню думку, небажані та шкідливі ідеї. З особливим задоволенням юні піромани знищують книжки популярного молодіжного автора Віталія Великова… Той самий Великов має групу послідовників, що називає себе „Колом Останньої Жертви“. Дикунські ритуали, дикунська філософія та кулачні сутички з „Санітарами“ — ось