Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Секта так званих вартових проповідує любов до ближнього, однак під час обшуку на квартирах її засновників було знайдено й вилучено цілий арсенал холодної та вогнепальної зброї. Офіційна Церква попереджає: сектанти не мають жодного стосунку до справжньої Віри, це або брехуни й містифікатори, або їхні жертви. Батьки, будьте уважними! Саме тепер ваші діти потребують найбільшої вашої допомоги!»

(«Вечірнє місто», 17 травня 20-го року)

* * *

— Ваша проблема має розв’язання, — сказав Маленький Сіренький Чоловічок. — Звісно, з вашого боку потрібні будуть певні, е-е-е, зусилля та поступки.

— Я розумію, — сказала Лідка терпляче.

— По-перше, ви повинні будете прийняти на роботу кількох осіб… вони також отримають місце у списку з «бе»-статусом. По-друге… але спершу визначимось. Є два шляхи — надання вам особисто «а»-статусу з автоматичним включенням сина… Цей шлях практично нереальний, «а»-статус передбачає посади, які вам і не снились. Другий шлях — надання синові «бе»-статусу — хоч і доступніший, але також не має законних механізмів розв’язання. Це зрозуміло?

Маленький Сіренький Чоловічок був чиїмось другим заступником, і він мав ім’я та по батькові, які Лідка, хоч як силкувалась, ніяк не могла запам’ятати. Він був Маленьким Сіреньким — і зовні, і всередині. Така собі миша, що запросто порядкує хазяйським пирогом.

— Звичайно, зрозуміло, — сказала Лідка, притлумлюючи в собі роздратування.

— Добре… через два-три дні ви одержите заяви від цих людей із проханням прийняти їх на роботу. Ви придумаєте для них посади; звісно, жоден із них не має відповідної освіти, тож вам доведеться поміркувати, — Маленький Сіренький усміхнувся.

— Мені вже доводилось у житті міркувати, й не раз, — сказала Лідка терпляче. — Далі?

— Далі ви включите цих людей до списку європейської делегації…

— Добре, — сказала Лідка, попереджаючи новий потік ущипливих дотепів.

Маленький Сіренький вдоволено закивав:

— Чудово. Вашого сина ви теж візьмете до себе на роботу. Прибиральником там, чи щось таке, але щоб він був у штаті.

— До складу делегації його включати не треба? — не втрималась Лідка.

Чоловічок захихотів:

— Поки що ні, та хто знає… І ось що ще вам треба буде зробити…

За півгодини вони розпрощались.

Лідка спіймала таксі й попросила їхати якомога швидше.

Швидко вибігла сходами до ліфту. Ледь не зламавши ключа, увірвалась у квартиру і, схлипуючи, на ходу здираючи з себе одяг, поквапилась у ванну, під гарячий душ.

Їй здавалося, що всю її замастили клейкою смердючою масою. Облили сечею, принизили, звели на ніщо, зґвалтували, вронили на дорогу теплим коров’ячим кізяком.

Усе має свою межу.

Вона професор… та що там. Вона просто порядна людина. Була. Поки не постало перед нею це завдання, яке й має розв’язання, й водночас не має.

Лідка плакала, змиваючи сльози гарячою водою. Її водотривка дорога косметика не витримала нарешті й пролилася чорним дощем, темно-сірими колами лягла під очі.

Чи зможе вона колись забути ці приймальні? Ці двері, коридори, цих секретарок, ці зверхні пики?

Чи зможе вона забути розмову з Маленьким Сіреньким Чоловічком — і десятками подібних до нього різнокольорових, різнокаліберних чоловічків, що заповнили лакуни і нори під парадними килимовими доріжками?

Ніколи в житті її так не принижували. Навіть Рисюк… Ніколи в житті вона сама так не принижувалась.

Сльози висохли. Лідка закріпила лійку душу на стінці — і сіла на дно ванни, так, щоб вода лилась їй на голову.

Андрійко отримає місце в списку і право на позачергову евакуацію.

Отримає.

Тепер майже точно.

* * *

«…Чи нам боятися мриги?

Скине цвілу шкаралущу

Новий апокаліпсис,

У печі багряної ночі

Спалить старе, віджиле

І на очищених землях

Постане нове наше місто,

Ми самі зведемо його…»

(Газета «Молодий вісник» У 17 травня 20-го року)

* * *

— Зарудний помилявся, Віталику. Пройти у Ворота всім — нерозв’язне завдання… Людство ніколи до цього не доросте. Ніколи не стане настільки згуртованим і… свідомим. Бо хама, що пре по чужих головах, ще можна зупинити чи переконати. Правильно виховати в дитячому садочку… не смійся, я кажу — в принципі… А от мене, Віталику, мене зупинити неможливо. Якщо мені скажуть, що порятунок мого сина потягне загибель кількох людей, які інакше не загинули б… я зроблю все, щоб Андрійко про це не дізнався. Так. Але я не відмовлюсь… від задуму. Ось таке я стерво, Віталику.

Великов мовчав. Непоспіхом мив брудний посуд, що назбирався в Лідчиній кухні за кілька днів.

— Невже ти мене не зневажаєш, Віталику?

Великов озирнувся через плече. Сумирно подивився на Лідку. Повернувся до немитих тарілок.

— Тому і Стужа погорів… на цьому, перш за все. Бо все б йому минулось… усі ці «ізоляти» і тривоги… Удався б безкровний апокаліпсис — і Стужу б канонізували, ти ж розумієш. Переможців не судять. Та от він, борець за справедливість і незайману чистоту «домовленого списку»… не міг не впхнути туди онука. Ну не міг. І покотилось…

— Є люди, — не обертаючись, сказав Великов, — які заради справедливого діла, справедливого з їхнього погляду, можуть сина чи онука власноруч, е-е-е, зарізати…

Лідку сіпнуло:

— Можливо. Ти ж у нас письменник, знавець людських душ. Можливо… Тільки природний відбір не на їхньому боці. Особи, здатні заради чогось пожертвувати потомством, скоро зникають як вид…

Великов закрутив кран. Витер об рушник червоні мокрі руки:

— А може, Ворота й відбирають за цією ознакою? К бісу музику, виживають ті, заради кого батьки здатні жертвувати життям, честю, переконаннями…

— Сюжет для нового роману, — гидливо сказала Лідка.

Великов підійшов. Підсунув стілець, сів поруч:

— Лідонько… А може, минеться? І ти, і я два апокаліпсиси прожили без усяких списків… Може…

— Ні, — Лідка сама відчувала, які запалені її очі і як набрякли повіки. — Ні, Віталику. Була ще моя сестра Яна, були наші сусіди та знайомі, з мого колишнього класу, он, стільки хлопців та дівчат… лишились…

Великов мовчав.

— Віталику, — сказала Лідка переміненим голосом. — Я… у мене сон. Повторюється. Про те, як Андрійко… Від самого його дитинства. По-різному сниться одне й те саме.

— Ти просто боїшся його втратити.

— Усі батьки бояться!

— Але ти боїшся особливо. І цей дурнуватий забобон — зі штучним заплідненням… Ніяк не можеш його зректися.

Зависла тривала пауза.

— Ти ж фантаст, Віталику… Отже, маєш вірити в сни. У містику.

— Я фантаст, але ж не божевільний, — м’яко заперечив Великов. — Лідо, послухай мене. Навіть якщо в тебе нічого не вийде…

— У мене вийде! — вона підвела на нього сухі очі. — І не треба про це. Це вже вирішено.

* * *