Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

оселі, а граф звелів їй переказати: «Ми вінчалися в чужій країні, не дотримавши закону й звичаю. Ти мені не дружина, а я тобі не чоловік. І про твою дитину я не буду піклуватися». Коли ж вона про це дізналась і не захотіла, щоб дитину записали в церковній книзі безбатченком, о, як би ви тоді запишалися, коли б вона сказала котромусь із вас: «Одружися зі мною! Моїй дитині треба батька». Та вона не вибрала жодного з вас, а покликала Єсту Берлінга, бідного священика, що більше ніколи не буде проголошувати, слово боже. І скажу вам, люди: нічого в житті не було мені так важко робити; як брати цей шлюб, бо я такий негідний її, що не смію навіть глянути їй у вічі, — але я не зважився відмовитись, надто великий був її розпач.

Думайте собі про нас, кавалерів, що завгодно, але для неї ми зробили все, що могли. І що ми цієї ночі не постріляли вас, також її заслуга. А тепер пустіть її і йдіть собі з миром, а то земля розступиться перед вами й поглине вас! Дорогою просіть бога, хай простить вам, що ви злякали й засмутили таку добру й невинну людину! Гайда звідси! Ви вже набридли нам!

Не встиг ще Єста докінчити, як чоловіки опустили графиню на східці. З юрби вийшов високий селянин, задумливо підступив до неї і подав руку:

— Дякую і на добраніч! Не гнівайтесь на нас. Єста зіскочив з поруччя й став поряд графині. Селяни почали і йому подавати руку.

Один по одному люди повагом підходили до них побажати на добраніч. Вони знову були сумирні, як уранці, коли вирушали з дому, поки голод і жадоба помсти не обернула їх на звірів.

Вони дивилися на графиню, і на обличчі її світилась така невинність і добрість, що не одному на очі набігали сльози. То було тихе поклоніння жінці, що своєю шляхетністю перевищувала всіх. Вони ніби раділи, що серед них є одна людина, яка понад усе любить добро.

Всі не могли потиснути руку графині. Людей було дуже багато, а молода жінка стомилась і ледве трималася на ногах. Та вони підходили хоч глянути на неї, а крім того, подати руку Єсті, що міг витримати скільки завгодно потисків.

Єста стояв, немов уві сні. Того вечора в серці його запалало нове почуття. «О народе мій, — думав він. — О народе мій, як я тебе люблю!»

Він почував, що любить усю ту юрбу, яка з мертвою дівчиною на руках подалась у темну ніч, всіх тих людей у грубому одязі й смердючих черевиках, усіх тих мешканців сірих халуп на узліссі, що не вміють узяти в руку пера, а часом навіть читати, всіх тих, що не скуштували повноти й багатства життя, а знали тільки працю за шматок хліба.

Він відчував до них болісну, палку ніжність, що навернула йому на очі сльози. Він не знав, що хотів би для них зробити, але любив їх усіх і кожного зокрема, з їхніми хибами й вадами. О господи, чи настане такий день, що й вони його полюблять?

Єста отямився від своїх марень. Дружина поклала йому руку на плече. Люди вже пішли, вони стояли на східцях самі.

— О Єсто, Єсто, як ти міг таке сказати?

Графиня затулила руками обличчя й заплакала.

— Це ж правда! — вигукнув він. — Я ніколи не обіцяв дівчині з Нюгорда, що одружуся з нею. Сказав їй тільки: «Приходь другої п’ятниці й побачиш щось веселе». Я й гадки, не мав, що вона мене любить.

— Ох, я не про те! Як ти міг сказати людям, що я добра й невинна? Єсто, Єсто, адже ж ти знаєш, що я покохала тебе тоді, як ще не мала права! Мені було соромно, Єсто, я мало не вмерла з сорому.

Молода жінка аж тіпалася з плачу.

Єста стояв і дивився на неї.

— О дружино моя кохана, — тихо мовив він. — Яка ти щаслива, що маєш таке добре серце! Яка ти щаслива, що маєш таку чисту душу!

Розділ тридцять третій

КЕВЕНГЮЛЕР

Кевенгюлер, що потім став ученим і винахідником, народився в сімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя в Німеччині. Він був син бургграфа і міг мешкати у високих замках та їздити в королівському почті, якби тільки захотів. Але він не захотів.

Він волів би прилаштувати крила вітряка до найвищої башти замку, з лицарської зали зробити слюсарню, а з жіночих покоїв — годинникарню. Волів би заповнити весь замок рухомими коліщатами й важелями. А що це було неможливо, то він кинув домівку й пішов учитися до годинникаря. Там він навчився всього, що треба знати про коліщата з трибами, пружини й маятники. Навчився робити сонячні й зоряні годинники, дзигарі з співучими канарками й пастухами, що трали на ріжках, дзигарі з музикою на цілу церковну башту й такі, що вміщалися в медальйоні.

Одержавши від майстра свідоцтво, він узяв ранець на плечі і палицю в руки та й помандрував по білому світі, вивчаючи все, що рухалося на валочках і коліщатах. Кевенгюдер не був звичайний годинникар, він хотів стати великим винахідником і поліпшити світ.

Виходивши багато країн, він завітав нарешті до Вермланду, щоб вивчити там млинарські колеса й будову рудень. Одного чудового літнього ранку він переходив Карлстадський майдан. І того самого чудового ранку лісовій феї заманулося примандрувати аж до міста. Вона також переходила той майдан, але з протилежного боку, й зустрілася з Кевенгюлером.

Для нашого майстра то була фатальна зустріч. Фея мала зеленаві блискучі очі, буйні русяві коси, що сягали майже до землі, і вбрана була в зелений лискучий шовк. І хоч вона була поганка та ще й відьомського кодла, але здалася Кевенгюлерові вродливішою за всіх хрещених жінок, бачених досі. Вона йшла йому назустріч, а він стояв, мов зачарований, і не зводив з неї очей.

Вона з’явилася до міста просто з лісових нетрів, де папороть висока, мов дерево, де сонячне проміння насилу пробивається крізь гілля велетенських смерек і тільки ледь золотить жовтий мох, де по зарослому лишайником камінні стеляться ліннеї.

Я хотіла б бути на місці Кевенгюлера й побачити, як вона переходила Карлстадський майдан з папороттю й чатинням у розпущених косах, з чорною гадюкою круг шиї. Уявіть собі, що то була за з’ява: тіло гнучке, ступа пружна, як у дикого звіра, і вся духмяніє свіжою живицею, суницями, ліннеями й мохом!

Уявіть собі, як