Джеймс Фенімор Купер - Прерія

РОЗДІЛ XXIX

Коли того пастуха ще не схопили, хай

втікає; йому загрожують такі муки, такі

тортури, від яких ламається хребет у

людини і розривається серце у страховиська.

Шекспір. Зимова казка

Неважко зрозуміти, що подія, про яку ми тільки-но розповіли, викликала поміж сіу надзвичайне збурення. Повертаючися з мисливцями до стійбища, їхній вождь ужив усіх тих застережних заходів, що до них звичайно вдаються індіанці, аби вороги не відшукали їхнього сліду. І все-таки, як виявилось, пауні не лише натрапили на слід, а й з неабиякою вправністю зуміли підкрастися з того єдиного боку, де ватажки не визнали за потрібне поставити варту. А дозорці, що ховалися за пагорками позад селища, довідалися про небезпеку останні.

В цю скрутну хвилину аж ніяк не можна було баритися. Маторі доскочив такої великої влади і утримував її саме завдяки своїй рішучості за подібних обставин. Ясна річ, він і цього разу не збирався осоромитись, виказавши бодай тінь вагання. І серед цього галасу, плачу дітей, лементу жінок і дикого виття старих індіанок, — коротше кажучи, серед цього бездаддя, яке легко збентежило б людину, незвичну до рішучих дій в годину небезпеки, — він почав владно й холоднокровно віддавати накази.

Поки воїни озброювались, хлопчаків послали в улоговину по коней. Жінки поквапливо згортали намети й вантажили їх на старих шкап, які вже не годилися для бою. Матері прилаштовували немовлят за своїми спинами, а тих дітей, які вже ходили самі, позганяли до гурту, і вони, мов отара, купчилися позаду. Хоч навколо стояв такий гармидер, що стійбище нагадувало другий Вавілон[54], кожен робив своє діло швидко і вправно.

Тим часом Маторі не забував про свої обов'язки вождя племені. З того підвищення, де він стояв, було добре видно ворожий загін і всі його дії. Зловісна посмішка освітила обличчя Маторі, коли він пересвідчився, що в нього більше людей, ніж у супротивника. Але, попри цю перевагу, була одна обставина, яка викликала в нього сумнів щодо щасливого кінця неминучої сутички. Річ у тому, що його плем'я жило в північнішій і менш гостинній частині краю і було куди бідніше кіньми та зброєю, — тобто тим, що становило найцінніше майно західного індіанця. Пауні всі були верхи; а що загін наважився забитись так далеко, щоб звільнити свого уславленого вождя чи помститися за нього, то він складався — і Маторі це добре розумів — із самих сміливців. Окрім того, багато одноплеменців Маторі були вправнішими мисливцями, ніж воїнами. Отож вони могли відвернути увагу ворогів, але у жорстокій сутичці він не сподівався від них особливої хоробрості. І Маторі окинув палючим поглядом невеликий гурт випробуваних воїнів, на яких він міг покластися і які ще ні разу не підводили його. З ними він міг не ухилятися від бою, хоч і не поривався до нього, бо присутність жінок і дітей у його таборі давала ворогові неабияку перевагу.

А втім пауні, що з такою несподіваною легкістю досягли своєї головної мети, не виказували особливого бажання встрявати в бійку. Переправлятися через річку на очах у готового дати відсіч супротивника було небезпечно, і вони, певне, воліли б, як їм підказувала обережність, відступити і зачекати ночі, коли видима безпека приспить пильність сіу. Але в душі їхнього вождя палали почуття, що примусили його забути про звичайні хитрощі індіанської війни. Груди йому пекло нестерпне бажання змити свою недавню ганьбу; а може, він думав, що серед жінок, котрі віддалялися безладним гуртом, ховалася винагорода, яка тепер у його очах була цінніша за півсотні тетонських скальпів. Хоч як там воно було, а Тверде Серце, вислухавши короткі привітання воїнів і передавши ватажкам найважливіші відомості, тут-таки почав готуватися до бою, аби ще раз підтвердити свою заслужену славу, а також задовольнити таємні бажання серця. Пауні привели з собою його найкращого мисливського коня, хоч і не сподівалися, що він ще знадобиться господареві в цьому житті. На спині коня, якого збиралися принести в жертву на могилі молодого завзятця, були лук, спис і сагайдак; така турботливість свідчила, як пауні любили свого благородного вождя. Ця завбачливість звільнила б трапера від того благочестивого обов'язку, який він урочисто обіцяв виконати.

Тверде Серце був дуже вдячний своїм воїнам за клопіт, бо ж відав, що вождь, так добре споряджений, міг з честю вирушити до далеких мисливських угідь Володаря Життя; однак він схильний був думати, що все це і тепер стане йому в пригоді. Його суворе обличчя розпогодилося, коли він випробував гнучкість лука і зважив на руці чудовий спис. По щиту Тверде Серце черкнув побіжним, досить байдужим поглядом; зате коли він скочив на спину своєму коневі, то навіть звична індіанська стриманість не могла приховати захоплення молодого вождя. Він проскакав кілька разів перед своїми не менш захопленими воїнами, правлячи конем з такою невимушеністю, якої ніде не можна навчитися, бо дається це людині з природи: він то змахував списом, ніби перевіряв, чи твердо сидить у сідлі, то прискіпливо оглядав карабін (його також не забули привезти), — і все це з радістю людини, яка дивом заволоділа знов скарбами, що становили її гордість і щастя.

Аж тут Маторі, закінчивши всі необхідні приготування, вирішив перейти до рішучіших дій. Тетон довго сушив собі голову, що робити з бранцями. Вдалині бовваніли скватерові намети, і досвідчений воїн розумів, що треба стерегтися нападу і з цього боку, а не тільки стежити за пауні, які відверто виказували свої ворожі наміри. Першою його думкою було порішити чоловіків томагавками, а жінок доручити піклуванню тих, хто оберігав індіанок; але багато його воїнів ще з острахом поглядали на гаданого «чаклуна» Великих Ножів, і вождь не наважився на таке ризиковане діло перед самою сутичкою — тетони могли б угледіти в цьому знамення поразки. Нарешті він надумав; поманивши старезного воїна, якому доручено було охороняти тих, хто не міг брати участі в битві. Маторі відвів його вбік і, значущо торкнувшись рукою до його плеча, сказав владно й водночас довірливо:

— Коли мої молоді воїни зітнуться з пауні, дай жінкам ножі. Досить. Мій батько старий, йому не треба слухати мудрості хлопчика.

Похмурий старий самими очима, в яких зажевріла лють, показав, що зрозумів, і вождь більше вже не турбувався цією важливою справою. Відтоді він думав тільки про помсту та про те, як відстояти свою воїнську честь. Вихопившись на коня, він владним, майже королівським порухом руки наказав усім зробити так само, безцеремонно урвавши бойові співи та урочисті обряди, що ними деякі воїни зміцнювали