Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

Він вирішує дати собі часу до восьмої сьогоднішнього вечора; це вже крайня межа. За ці тринадцять годин він може зробити не менше, ніж зробили б Піт з Іззі. Можливо, навіть більше, тому що він не пов’язаний рутинними процедурами. Сьогодні він візьме з собою батьківський військово-поліцейський «Сміт & Вессон .38». І Веселого Ляпанця — його також.

Ляпанець іде до правої кишені його спортивного піджака, револьвер під ліву пахву. Він забирає з кабінету теку «Містер Мерседес» — вона тепер уже доволі товстенька — і несе її до кухні. Поки перечитуватиме свої нотатки, він дистанційним пультом вмикає телевізор на робочій стійці, налаштовуючи його на «Ранок о сьомій» на «Шостому каналі». Його мало не втішає те, що на березі озера перекинувся якийсь кран і притопив навантажену хімікатами баржу. Звісно, він не бажає, щоб озеро стало ще більш забрудненим, аніж воно є вже тепер (припускаючи, що таке взагалі можливе), але цей витік відсунув історію з підірваним автомобілем на друге місце. Отже, це гарна новина. Погано те, що його ідентифіковано як детектива, тепер на пенсії, який очолював групу, що вела розслідування Бійні при Міському Центрі, а жінку, яка загинула в підірваному автомобілі, ідентифіковано як сестру Олівії Трелоні. У них є і бозна-ким знята фотографія його з Джейні — вони стоять на ґанку Похоронного салону Соумса.

— Наразі поліція не каже, чи існує тут зв’язок з минулорічним масовим убивством біля Міського Центру, — похмуро повідомляє диктор, — але варто зазначити, що винного у тій бійні досі не знайдено. У решті кримінальних новин: «Доналд Дейвіс постане перед судом…»

Ходжесу більше нахер не всрався той Доналд Дейвіс. Він вимикає телевізор і повертається до своїх записів у жовтому блокноті. Він усе ще їх перечитує, коли дзвонить телефон — не мобільний (хоча сьогодні він його має при собі), а той, що на стіні. Це Піт Гантлі.

— Ти сьогодні піднявся з пташками, — каже Піт.

— Гарна детективна робота. Чим я можу тобі допомогти?

— У нас була цікава співбесіда вчора з Генрі Серва й Шарлоттою Джібні. Знаєш, тітка та дядько Джанель Паттерсон?

Ходжес чекає далі.

— Тітка була особливо чарівливою. Вона вважає, що Іззі була права, і ви з Паттерсон були дещо ближчими, аніж просто знайомими. Вона вважає, що ви були добрими друзями.

— Піте, кажи вже, що ти маєш на увазі.

— Робили разом звіра з двома спинами. Прокладали рурку. Краяли пиріг. Ховали салямі. Танцювали горизонтальне танго…

— Здається, я второпав. Дозволь мені пояснити тобі дещо про тітку Шарлотту, окей? Якщо вона побачить фото, на якому Джастін Бібер[297] говоритиме з королевою Єлизаветою, вона тебе запевнятиме, що Біб її жучить. «Лишень погляньте на їхні очі», — скаже вона.

— Отже, в тебе нічого не було.

— Ні.

— Я з цим погоджуюся як із версією, що потребує перевірки — загалом, заради наших з тобою старих деньків, — але так само бажаю знати, що ти приховуєш. Тому що тут чимось тхне.

— Читай у мене по губах: не… приховую… нічого.

Тиша на іншому кінці лінії. Піт чекає, коли Ходжес відчує дискомфорт і її перерве, наразі забувши, хто саме колись був навчив його цього трюку.

Нарешті він сам капітулює.

— Мені здається, ти собі риєш яму, Білле. Моя тобі порада — покинь лопату, поки не зарився так глибоко, що годі й вилізти.

— Дякую, напарнику. Завжди приємно вислуховувати життєві поради о чверть по сьомій ранку.

— Я хочу тебе знову допитати сьогодні після полудня. І цього разу я можу зачитати тобі ті слова.

Він має на увазі «Міранду».

— Буду радий це зробити. Подзвониш мені на мобільний.

— Справді? Відтоді як ти вийшов на пенсію, ти його ніколи з собою не носив.

— Сьогодні я візьму його з собою.

Дійсно, так і є. Бо в наступні дванадцять чи чотирнадцять годин він абсолютно ніякий не пенсіонер.

Ходжес завершує розмову й повертається до своїх нотаток, щоразу слинячи собі вказівного пальця, коли перегортає сторінку. Він обводить ім’я: Редні Піпелз. Парубок з охоронної служби «Невсипущі», з яким він уже якось балакав у Цукрових Пригірках. Якщо цей Піпелз бодай наполовину відпрацьовує свою роботу, в нього може матися ключик до Містера Мерседеса. Але нема жодного шансу на те, що він не пам’ятає Ходжеса, особливо після того як Ходжес змусив його показати службове посвідчення від фірми й опитав. А ще він знатиме, що Ходжес сьогодні герой новин. Час на те, щоб подумати, як вирішити цю проблему, ще є; Ходжес не хоче дзвонити до «Невсипущих» раніше, аніж розпочнеться звичайний робочий день. Бо цей дзвінок мусить здаватися цілком ординарним.

Наступний дзвінок, що надходить йому — цього разу на мобільний, — від тітки Шарлотти. Ходжеса це не дивує, але й не означає, ніби це йому подобається.

— Я не знаю, що мені робити, — схлипує вона. — Містере Ходжес, ви мусите мені допомогти.

— Не знаєте, що вам робити з чим?

— З тілом! З тілом Джанель! Я навіть не знаю, де воно зараз знаходиться!

Ходжес чує пікання і дивиться, хто його ще викликає.

— Місіс Джібні, у мене тут інший вхідний дзвінок і я мушу його прийняти.

— Я не розумію, чому ви не можете…

— Джейні нікуди не подінеться, тому просто зачекайте. Я вам перетелефоную.

Він обриває її посеред протестуючого лементу й переходить до Джерома.

— Я подумав, що вам сьогодні може знадобитися шофер, — каже Джером. — Зважаючи на теперішній ваш статус.

Якусь мить Ходжес не второпає, про що каже хлопець, та потім він згадує, що його «Тойота» перетворилася на обгорілі тріски. Те, що від неї залишилося, зараз на зберіганні в криміналістичному відділі поліцейського департаменту, де сьогодні пізніше вдень люди в білих халатах дізнаватимуться, якого типу вибухівку було використано, щоб її підірвати. Минулого вечора він приїхав додому на таксі. Йому буде потрібна машина. А ще, усвідомлює він, Джером може бути корисним і в іншій справі.

— Це було б гарно, — каже він, — але ж як зі школою?

— У мене середній бал 3,9[298], — терпляче пояснює Джером. — Також я працюю в «Об’єднаних громадянах»[299] і навчаю комп’ютерних знань групу дітей-інвалідів. Я можу собі дозволити пропустити день. І я вже повідомив про це моїх маму й тата. Вони тільки попросили