Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— Тіар…

— Скажи мені, скільки місяців жінка виношує дитину? — вона дивилася у вогонь.

— Дев’ять, — озвався він, не замислюючись.

— Скажи мені, коли народить Ілаза, якщо ти викрав її два місяці тому? Чи ти поєднався на Вівтарі з вагітною жінкою? Га?

Ігар здолав біль і сів. Тіар повільно повернула голову, і він побачив, що в очах у неї стоїть ніч значно темніша за ту, яка обступила зараз багаття. Чорна похмура ніч.

Болісне роздратування, що наростало в ньому останні кілька годин, отримало новий поштовх. У голосі Тіар почулася холодна зарозумілість:

— То куди ми їдемо? В кого приймати пологи, Ігаре?

Він обернувся до зірки Хота, що нависала над чорнотою. Над нерівно зазубреним чорним обрієм…

Над краєм далекого лісу.

Ігар здригнувся. Тіар перехопила його погляд, і складка між її брів поглибшала.

— Я зізнаюся, — промовив він глухо. — Але ти — ти зізнайся перша. Кого ти зрадила?

Очі в неї розширилися:

— Що?

— Не треба вдавати безневинну, — він зціпив зуби. — Це я можу хитрувати, викручуватися, брехати… Мені буде гидко — але я кручений, мене вже не зміниш. А ти… Не треба псувати того, що я про тебе знаю. Зізнайся, скажи: кого ти зрадила?

Вона мовчала. У її очах відбивався вогонь.

Ігар відчув, як його опановує злість. За минулі дні він не раз думав про цю жінку ледь не як про святу. Тим болючішою і повчальнішою буде неправда, яку вона скаже зараз…

А якщо ні? Якщо не збреше?!

— Кого, Тіар? — голос його здавався благальним.

— Нікого, — відгукнулася вона глухо. — Життям присягаюся, що нікого й ніколи не зраджувала.

Він проковтнув грузлу слину. Отак. Навіть краще… Так простіше.

— А ти брешеш, — сказав він мало не з задоволенням. — Зараз ти брешеш.

— Ти з’їхав з глузду? — запитала вона уривчасто.

Він підвівся. Нога боліла, але хіба це біль…

— Тіар… Ти зрадила один раз, але страшно. І тепер на тебе чекає скрут.

Він не хотів дивитись їй у вічі — але її погляд не відпускав. Зіниці здавалися застиглими краплями чорної смоли. Вона мовчала.

— Скрут, — він ледь перевів подих. — Скрут — це така істота… Це жертва зрадництва. Твого зрадництва, Тіар.

Губи в неї ворухнулися. Він швидше прочитав, ніж почув слово: ні.

— Так! — вигукнув він, навмисно себе заводячи. — Так!

Подальше пам’яталося невиразно; Тіар підхопилася й побігла.

Багаття залишилося збоку й позаду. Злякано захрипів Місяць. Біль у нозі розрісся, заполонив усе тіло; він наздогнав жінку й повалив на землю.

— Ти божевільний, — видихнула вона йому в обличчя. — Злобливий і схиблений…

Їхні сили в сутичці виявилися майже рівними, бо Ігар був побитий і поранений, а Тіар боролася за своє життя. Він очманів від болю, зробився бездумною твариною, всі думки й почуття якої не підіймаються вище «вижити й перемогти»; нарешті, опір жінки послабшав, придушений його брутальним натиском. Він заломив їй лікті за спину, підняв, знесилену, з землі та потяг назад — туди, де косував круглим оком переляканий, спантеличений коник.

* * *

Останній вечір перед завершенням терміну скрут із Ілазою провели разом. Під знаком заходової зірки Хота їх ніби вабило одне до одного; жінка сиділа перед звичним уже маленьким багаттям і апатично вертіла над вогнем нанизані на паличку гриби. У гіллі в неї над головою мовчазно був присутній величезний, невидимий у півмороку павук.

— Ну до чого ж наївно, — промовила Ілаза, дивлячись, як обвуглюються м’ясисті пористі капелюшки. — Ну до чого ж наївно й нерозумно… Який же дурень, якщо вже одного разу вислизнув від смерті, знову повертатиметься до неї?

Вона переривчасто зітхнула. Обпечена рука ще нагадувала про себе, але в грудях боліло дужче. Незнайомий біль, якого ніколи раніше не відчувала — ліворуч, збоку, тисне й пече…

— Звичайно ж, — вона блідо посміхнулася, — спочатку він думав, що зробить геройство і виконає… притягне цю вашу… Але подумайте самі — що таке провінція Ррок?! Людину можна шукати рік, два, все життя…

Ялинова лапа в неї над головою ледь здригнулась. Ілаза знову зітхнула й пожбурила у вогонь повністю зіпсовані гриби:

— Я з самого початку припускала… Але ви ж бо, ви ж не наївна дитина, як ви серйозно могли розраховувати? Чоловік, мовляв, так сильно любить дружину… — вона коротко посміхнулася. — Не можна жадати від людей того, що вони не здатні зробити. Попросіть півника, нехай заради порятунку курочки собі голову відрубає… Ах, не може? Негідник…

Вона рипуче зареготала. Неприємний вийшов сміх, прямо скажемо, мерзенний. Товариство скрута витягує з неї все найогидніше, приховане навіть від себе. Можливо, прожила б довге життя й не дізналася б про себе… цього. І, у всякому разі, не сміялася б так бридко. Ніколи, до самої смерті…

У гіллі над багаттям почувся шерех. Незвичне вухо могло б сплутати його з шумом вітру; Ілаза ж тепер досвідчена, ох, яка досвідчена…

— Визнайте свою поразку, — вона опустила повіки, дивлячись, як розпливаються перед очима гриби, що догоряють у багатті. — Визнайте, що вся ідея з самого початку була дурнуватою… Нежиттєвою. Одночасно наївною і жорстокою. Ви, звичайно ж, і самі не вірили? Чи вірили? Хоч трішечки? Зізнайтеся?

На якусь мить вона збадьорилася, ледь не розквітла — нібито вміння ущипливо глузувати вдихнуло в неї життя. Загострене чуття підказувало їй, що слова її ранять і вражають. Що вони зачіпають співрозмовника за живе — кожне слово, кожна інтонація — і тільки так, і тільки зараз вона може йому помститися.

Вона посміхнулася:

— Імовірно, ви добре думаєте про людей. Імовірно, ви так довго сиділи у вашому лісі… А можливо, ви й самі здатні на таку щиру, жертовну любов, яку зопалу приписали бідолашному Ігарові? Коли за кохану — у вогонь і у воду? З піснею на смерть? Ошуканець зазвичай підозрює в обмані всіх без винятку. Скнара гадає, що всі жадібні… Цинік упевнений у всезагальному цинізмі. А ви? Звідки ця ваша безглузда витівка? Подумати тільки — чудовисько, яке живиться кров’ю — і рожева наївність дитини, що наслухалася казок!

Гілля в неї над головою зашелестіло тепер уже виразно, й вона на мить злякалася, що винагородою за її міркування будуть липкі тенета, які розгортаються в повітрі.

— Ти думаєш, він не прийде? — глухо запитали з гілля. — Ти дійсно так думаєш — чи просто викаблучуєшся, намагаючись мене вразити?

Ілаза дивилася у вогонь, який уже вгасав. Заворожлива картина. Колись вона думала, що червоні жаринки — це будиночки, в яких живуть жовті язички полум’я. Язичок визирне з будиночка, піде в гості до сусіда —