Анджей Сапковський - Відьмак. Хрещення вогнем

того ж ми маємо тут справу із політеїзмом — а тому із внутрішньою конкуренцією культів); по-друге, у жреців тут є щонайменше два конкуренти. І кожен із тих конкурентів готовий переформатовувати світ під себе.

Соціальна антропологія, говорячи про соціальну роль медіаторів у традиційних суспільствах, свідчить про щонайменше три базові функції тих, хто поєднує «людський» і «позалюдські» прошарки буття. Це: поєднувати земне й надприродне (буквальний сенс поняття mediatio), провіщувати майбутнє; реалізовувати магічні практики (будь-якої спрямованості). При ускладненні суспільства ці три функції часто закріплюються за окремими соціальними групами — саме так стається й у світі відьмака.

Жреці продовжують займатися поєднанням людського й божественного (при всій позачуттєвості цього останнього — боги не присутні у світі відьмака ані безпосередньо, ані опосередковано, через чудеса та діяння). Але жреці ці — здебільшого підкреслено маргінальні, вони або займають чітко прописану професійну нішу — як жриці храму Мелітеле, або ж виступають як фактор соціальної нестабільності (і як такі активно використовуються у політичній боротьбі: «…показав жерцям, де їхнє місце,… ті що залишилися, взялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних і бездомних. Не лізли у політику. А тепер прокинулися й верещать у храмах дурню мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться» — КЕ). Винятком — чи не єдиним, мабуть, — є Новіград і культ Вічного Полум’я.

Із науковцями — справа трохи складніша. З одного боку, ми маємо потужну Оксенфуртську Академію, що починається з філософії (Брама Філософів і понині залишається головними воротами на території університету), але розвивається у бік досліджень у галузях (ал)хімії, біології, медицини, висилає природознавчі експедиції для пошуку й опису нових біологічних видів, формує фундамент скептичного мислення у своїх випускників і стандарт пошуку істини поза межами університетських аудиторій (і нам відомо про паралельну Оксенфурту навчально-дослідницьку структуру на Півдні — про Імперську Академію у Кастель Граупьян). З іншого ж — цей осередок просвітництва для необдарованого магічно юнацтва чи не єдиний на всю Північ, а вчений повсюдно сприймається в кращому разі як дивак, жульвернівський ґава-Паганель (як-от магістр Лін Пітт з «Крові ельфів»), а у гіршому — як потенційно небезпечний суб’єкт.

До того ж і головну свою функцію (як це було в європейському світі, наприклад) — прогностику майбутніх станів досліджуваних об’єктів — учений у світі відьмака все ще не виконує повною мірою.

Утім, свої соціальні функції Оксенфуртська Академія виконує цілком і повністю: це й можливість скорочення дистанції між представниками різних соціальних груп у студентській аудиторії (ба й між представниками різних рас: досить пригадати собі слова медички Шані про «лавкове гето»), і транзитний характер навчання зі збереженням взаємин «університетського братства» вже за межами навчання, і встановлення зв’язків поза державними кордонами.

Нарешті, третя складова — магія. Нам уже доводилося давати короткий нарис про неї у світі Ґеральта, тому — тільки на кілька слів більше. З усіх трьох груп, які можна було б зарахувати до oratores, саме маги займають найбільш високу й найменш хистку позицію.

У них напрочуд високий соціальний статус (не дивлячись на Новіградську унію і на «відділення магії від держави», маги раз у раз ставляться до королів і монархів лише як до провідників своєї волі — і, що важливіше, сприймаються стороннім спостерігачем як ляльководи: «Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток» — МЗ). У них є система освіти, паралельна світській немагічній, але й така, що практично випереджає її за методами (одне психологічне тестування майбутньої студентки магічної академії говорить саме за себе). Для них, нарешті, актуальний цілком природознавчий і модерно-науковий підхід як до реальності, так і до сутності самої магії: генетична теорія, методи експерименту та повторюваності як базові при роботі із магією, уявлення про можливість — і необхідність — інтроспекції як методу пізнання соціуму (можна пригадати тут археологічні дослідження Істредда з Айдд Ґинвайлю). Вони не лише створюють небачене (хоча — й це також) — вони приносять безпосередню користь, працюють із проблемами тут і зараз («Та чхала я на вашу довіру, відьмаки. На світі є рак, є чорна віспа, правець і лейкемія, є алергії, є синдром раптової смерті немовлят. А ви ваші «грибки», з яких, може, вдалося б дистилювати ліки, що рятували б життя, ховаєте від світу» — КЕ).

Їх поважають, бояться і ненавидять — але вони потужна сила (на Півночі: як читач увже знає, на Півдні, у Нільфгарді, справи йдуть зовсім інакше й магія трактується там виключно сервільно).

Але тут є одна характерна риса — перехід до епохи першої індустріальної революції означав у відомому нам світі «успіху європоцентричної цивілізації» щонайменше такі моменти: створення конкурентного середовища, яке дає можливість розвитку ідеї прогресу; кінець екуменічного світу «єдиного культурного середовища» (яким у нашій історії було християнство) та зміцнення світської національної влади на тлі секуляризації життя і свідомості.

Оскільки ж у світі відьмака Ґеральта немає єдиної і сильної церкви (бо навіть Храм Вічного Вогню не виходить у своїх впливах за стіни Новіграду), то головним конкурентом світської влади стає саме магічна конфратерія…

Але про це читач Сапковського ще довідається у подальших томах.

Релігія. Нарешті, останній елемент мозаїки, який ми зачепимо у цьому огляді, — це релігійні системи й погляди у світі Ґеральта.

Мабуть, не було б помилкою сказати, що світ відьмака — світ здебільшого позатеїстичний: тут є храми, але немає богів. (Ми тут говоримо про реальні надприродні сутності, такі звичайні для світу фентезі.) Тут є жреці — але немає культу (як системи релігійних дій — тих, до яких залучено громаду). Тут є церкви — але немає теофанії.

Й усе-таки певні елементи релігійного пейзажу ми повинні зафіксувати.

Перш за все, читач уже знає, що світ, у якому живе Ґеральт, — то світ політеїстичний. Але тут немає навіть усталеного пантеону. Кількість богів нам невідома, як невідома й кількість їхніх храмів, але кількох із них автор усе таки називає.

Це, по-перше, Мелітеле. Про неї нам відомо чи не найбільше, та й сам той культ — чи не найбільш упізнаваний нами (бо є інваріантом добре відомого людству культу Великої Матері: «Культ богині Мелітеле був одним з найстарших, а свого часу — одним із найрозповсюдженіших, своє ж начало вів із часів незапам’ятних, ще долюдських. Чи не кожна долюдська раса і кожне первісне,