Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

в механізм роботи психічних сил. Неврози переносу постачали нам найпридатніший матеріал для досліджень. Але саме Я і його організаційна структура, властиві йому будова і спосіб функціонування, лишалися приховані від нас, і тому можна припустити, що тільки аналіз інших невротичних розладів допоможе зрозуміти ці речі.

Ми досить давно почали поширювати психоаналітичні концепції й на інші ураження. Ще 1908 р. К. Абрагам після дискусії зі мною висунув таке твердження: головною рисою dementia praecox (яку відносили до психозів) є те, що при цій хворобі об’єкти не наснажуються лібідо («Die psychosexuellen Differenzen der Hysterie und der Dementia praecox»). Тоді постає запитання: що діється з відверненим від об’єктів лібідо хворих на dementia? Абрагам не завагався відповісти: воно спрямовується на Я, і цей рефлекторний поворот є джерелом манії величі при dementia praecox. Манію величі цілком можна порівняти з добре знайомою в [нормальному] любовному житті сексуальною переоцінкою об’єкта. Таким чином ми вперше підступаємо до розуміння однієї риси психотичних уражень через зв’язок із нормальним любовним життям.

Додам іще, що ці ранні Абрагамові погляди були використані психоаналізом і стали основою нашого підходу до неврозів. Ми мало-помалу звикли до уявлення, що лібідо, яке ми бачили прикутим до певних об’єктів і яке є виявом жадання отримати від об’єктів задоволення, може полишати об’єкти і ставити на їхнє місце власне Я, — і ми дедалі послідовніше розвиваємо це уявлення. Назву такого застосування лібідо — нарцисизм — ми запозичили в описаного П. Неке збочення, при якому дорослий індивід наділяє своє тіло всіма тими пестощами, які звичайно бувають призначені лише чужому сексуальному об’єктові.

Дальші роздуми переконують: якщо існує така фіксація лібідо на власному тілі й власній особі замість зосередження на певному об’єкті, це явище аж ніяк не випадкове і має велике значення. Навпаки, дуже ймовірно, що нарцисизм — загальнопоширений первісний стан, з якого тільки згодом вибудовується кохання, спрямоване на об’єкт, причому сам нарцисизм після цього не конче має зникнути. Пригадайте еволюцію спрямованого на об’єкти лібідо і те, скільки сексуальних інстинктів попервах задовольняються на власному тілі дитини, або, як ми казали, автоеротично; ця здатність до автоеротизму визначена гальмуванням процесу привчення сексуальних жадань до принципу реальності. Отже, автоеротизм — це сексуальна активність, характерна для нарцисичної стадії спрямованості лібідо.

Одне слово, з відносин між лібідо, спрямованим на Я, і лібідо, спрямованим на об’єкти, ми висновуємо уявлення, яке я проілюструю вам прикладом із зоології. Згадайте ті найпростіші живі організми, що складаються з грудочки малодиференційованої протоплазматичної речовини. Вони випинають відростки, названі псевдоподіями, в які перетікає їхня життєва субстанція. Але можуть увібрати, втягти назад ті відростки, знову ставши грудочкою. Порівняймо випинання відростків із випроміненням лібідо на об’єкти, тоді як головна маса лібідо може лишатись у Я, й припустімо, що за нормальних умов лібідо, пов’язане з Я, безперешкодно перетворюється в лібідо, спрямоване на об’єкти, а лібідо, спрямоване на об’єкти, може знову входити в Я.

З допомогою цього уявлення тепер можна пояснити цілу низку психічних станів, або, висловившись скромніше, описати мовою теорії лібідо стани, властиві нормальному життю, як-от психічні стани при закоханості, при органічних хворобах, під час сну. Про стан сну ми стверджували, що він полягає у відвертанні від зовнішнього світу і в зосередженості на бажанні спати. Ми з’ясували, що нічна психічна діяльність, яка виявляється в сновиддях, підпорядкована бажанню спати, і, крім того, нею керують суто егоїстичні мотиви. А згідно з теорією лібідо ми тепер можемо пояснити, що сон — це стан, у якому припиняється всяке наснаження об’єктів енергією — і продиктоване лібідо, і егоїстичне, — і енергія вбирається в Я. А чи це не пояснює по-новому відпочинок під час сну і природу втоми взагалі? Отже, властива для утробного життя картина щасливої ізоляції, яку нам щоночі демонструє сонний, тепер доповнюється з психічного боку. У сонного знову відтворюється первинний стан розподілу лібідо, тобто абсолютний нарцисизм, коли лібідо та інтерес Я ще об’єднані й нерозлучно перебувають у Я, що само себе задовольняє.

Саме тут слід замислитись над двома заувагами. По-перше, як ми розрізняємо такі уявлення, як нарцисизм і егоїзм? Що ж, думаю, нарцисизм — це сформоване лібідо доповнення егоїзму. Говорячи про егоїзм, ми маємо на увазі тільки користь для індивіда; а говорячи про нарцисизм — ще й задоволення лібідо цього індивіда. Як практичні мотиви нарцисизм і егоїзм можуть досить довго поєднуватись. Можна бути абсолютно егоїстичним, а проте мати сильну прив’язаність лібідо до об’єктів, бо задоволення лібідо через об’єкт належить до потреб Я. Егоїзм тоді пильнуватиме, щоб жадання об’єкта не завдало Я ніякої шкоди. А можна бути егоїстичним і при цьому ще й надміру нарцисичним, тобто відчувати дуже невелику потребу в об’єкті, і це знову виявляється або в безпосередньому сексуальному задоволенні, або в отому вищому, похідному від сексуальної потреби жаданні, яке ми принагідно називаємо коханням, протиставлячи його чуттєвості. В цих усіх ситуаціях егоїзм — очевидний, постійний елемент, нарцисизм — змінний елемент. Протилежний егоїзмові альтруїзм не тотожний уявленню про лібідозне наснаження об’єкта; альтруїзм відрізняється від нього браком прагнення сексуальних задоволень. Та коли закоханість сягає найвищого ступеня, альтруїзм зливається з лібідозним наснаженням об’єкта. Як правило, сексуальний об’єкт відтягує до себе певну частку нарцисизму Я, і він стає очевидним у формі так званої сексуальної переоцінки об’єкта. Якщо до цього додається похідний від егоїзму закоханого альтруїзм, спрямований на сексуальний об’єкт, той об’єкт стає надміру потужним і цілком поглинає Я.

Гадаю, для вас буде полегшенням, коли після цієї, по суті, сухої наукової фантастики я викладу поетичну версію економічної протилежності між нарцисизмом і закоханістю. Я взяв її із «Західно-східного дивану» Ґете:

Зулейка

Раб, і переможець, і народ

Знай одне виплекують у серці:

Що найвище щастя всіх істот —

Зберегти особи незатертість.

Кожен хай живе собі як знає,

Якщо тільки сутність берегтиме,

І нехай до решти все втрачає,

Не змінившись рисами святими.

Xатем

Може, й так, нехай собі гадають,

Я натомість думки не такої:

Щастя всього сонячного краю

Зібране в Зулейки під габою.

Як вона очима мило гляне,

Я нарешті справжність набуваю,

Скоро лиш дивитись перестане, —

У ту ж мить навік себе втрачаю.

А проте загине тільки Хатем,

Після впертого із долею змагання

Я спроможусь якнайшвидше стати

Тим, хто вп’ється милої коханням.

Друга заувага є доповненням теорії сновидь. Ми не змогли б пояснити, як виникають сновиддя, якби не припустили, що згнічене неусвідомлене здобуває певну незалежність від Я і через те не кориться бажанню спати й зберігає свої наснаження — навіть коли всі залежні від Я наснаження об’єктів увібрані в Я на догоду сну. Тільки таким чином можна зрозуміти, як неусвідомлене може скористатися тим, що вночі зникає або ослаблюється цензура, і спромагається опанувати денні залишки, щоб із їхнього матеріалу сформувати заборонений сон-бажання. З другого боку, частину свого опору проти спричиненого бажанням спати втягування лібідо денні залишки можуть завдячувати тому зв’язку, який уже існує між ними і згніченим неусвідомленим. Цю важливу динамічну рису ми додамо до наших раніше сформованих уявлень про утворення