Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

Пхнув його чоботом на куксу розваленої колони, утяв розмашисто, навскіс, від ключиці до стегна. Кров бризнула на підлогу, малюючи на ній нерівну лінію. Чародій закричав, упав на коліна. Опустив голову, подивився на живіт і груди. Довго не міг відвести погляду від того, що бачив.

Ґеральт чекав спокійно в стойці із сігілем, готовим для удару.

Вільгефорц застогнав несамовито й підвів голову.

— Ґееееральте…

Відьмак не дав йому закінчити.

Тривалий час було дуже тихо.

— Не знала я… — сказала нарешті Йеннефер, важко підводячись із купи уламків. Виглядала жахливо. Кров, що текла з носа, заливала їй підборіддя й декольте. — Не знала я, — повторила вона, побачивши нерозуміючий погляд Ґеральта, — що тобі відомі ілюзійні чари. Причому такі, що можуть збити з пантелику Вільгефорца…

— То мій медальйон.

— Ага, — глянула вона підозріло. — Цікава річ. Але живі ми завдяки Цірі.

— Вибач?

— Його око. Він так і не повернув повну координацію. Не завжди влучав. А я життям завдячую винятково…

Вона замовкла, глянула на залишки розтопленої колони, у якій можна було розпізнати рештки чиєїсь фігури.

— Хто то був, Ґеральте?

— Друг. Буде мені його дуже бракувати.

— Він був людиною?

— Уособленням людяності. Як ти, Йен?

— Пара зламаних ребер, струс мозку, стегновий суглоб, хребет. Поза тим усе чудово. А в тебе?

— Приблизно те саме.

Вона байдуже глянула на голову Вільгефорца, що лежала точнісінько посередині мозаїки на підлозі. Мале склисте око чародія поглядало на них із німим докором.

— Чудовий вид, — сказала.

— Факт, — визнав він за мить. — Але я вже надивився. Ти зумієш іти?

— З твоєю допомогою — так.

* * *

І вони нарешті зустрілися, усі троє, у місці, де сходилися коридори, під арками. Зустрілися під мертвими поглядами алебастрових канефор.

— Цірі, — сказав відьмак і протер очі.

— Цірі, — сказала Йеннефер, підтримувана відьмаком.

— Ґеральт, — сказала Цірі.

— Цірі, — відповів він, долаючи раптовий спазм горла. — Радий тебе знову бачити.

— Пані Йеннефер.

Чародійка визволилася з-під руки відьмака та з величезним зусиллям вирівнялася.

— Як ти виглядаєш, дівчино, — сказала вона суворо. — Тільки глянь на себе, як ти виглядаєш! Поправ волосся! Не горбся. Іди-но сюди.

Цірі підійшла, штивна, наче автомат. Йеннефер поправила й розгладила їй комірець, спробувала стерти з рукава засохлу вже кров. Торкнулася її волосся. Відкрила шрам на щоці. Міцно обійняла. Дуже міцно. Ґеральт бачив її руки на спині Цірі. Бачив деформовані пальці. Не відчував гніву, жалю або ненависті. Відчував тільки втому. І величезне бажання з усім тим покінчити.

— Мамусю.

— Донечко.

— Ходімо, — зважився він нарешті перервати їх. Але тільки через якийсь час.

Цірі голосно шморгнула носом, витерла його верхом долоні. Йеннефер докорила їй поглядом, обтерла око, напевне, чимось запорошене. Відьмак дивився в коридор, з якого вийшла Цірі, наче очікуючи, що звідти вийде хтось іще. Цірі покрутила головою. Він зрозумів.

— Ходімо звідси, — повторив Ґеральт.

— Так, — сказала Йеннефер. — Я хочу побачити небо.

— Я вже ніколи вас не покину, — глухо сказала Цірі. — Ніколи.

— Ходімо звідси, — повторив він. — Цірі, підтримай Йен.

— Не треба мене підтримувати!

— Дозволь мені, мамусю.

Попереду були сходи, великі сходи, що тонули в диму, у миготливому відблиску смолоскипів і вогню в залізних кошах. Цірі здригнулася. Вона вже бачила ті сходи. У снах і видіннях.

Унизу, далеко, чекали озброєні люди.

— Я змучена, — прошепотіла вона.

— Я також, — зізнався Ґеральт, дістаючи сігіль.

— Мені вже досить убивств.

— Мені також.

— Немає звідси іншого виходу?

— Ні. Немає. Тільки ці сходи. Так треба, дівчино. Йен хоче побачити небо. А я хочу побачити небо, Йен і тебе.

Цірі озирнулася, глянула на Йеннефер, яка, аби не впасти, сперлася на балюстраду. Простягнула відібрані в Бонгарта медальйони. Кота повісила собі на шию, вовка віддала Ґеральтові.

— Я сподіваюся, — сказав він, — що ти знаєш, що то лише символ?

— Усе те тільки символ.

Вона витягнула Ластівку з піхов.

— Ходімо, Ґеральте.

— Ходімо. Тримайся близько від мене.

Унизу сходів чекали на них найманці Скеллена, стискаючи зброю в спітнілих долонях. Пугач швидким жестом послав на сходи першу партію. Підкуті чоботи жовнірів застукотіли східцями.

— Поволі, Цірі. Не поспішай. Ближче до мене.

— Так, Ґеральте.

— І спокійно, дівчино, спокійно. Пам’ятай: без злості, без ненависті. Ми мусимо вийти й побачити небо. А ті, що стануть у нас на шляху, повинні померти. Не вагайся.

— Я не завагаюся. Хочу побачити небо.

До першого сходового майданчика вони зійшли без перешкод. Найманці відступали перед ними, заскочені та здивовані їхнім спокоєм. Але за хвилину троє з вереском стрибнули до них, крутячи мечами. Померли миттєво.

— Купою! — волав знизу Пугач. — Забити їх!

Скочили до них наступні троє. Ґеральт швидко зробив крок уперед, підманув їх фінтом, утяв одного знизу в горло. Він провернувся, пропустивши Цірі з-під правої руки. Відьмачка гладенько хльоснула другого здорованя під пахву. Третій хотів урятувати життя стрибком через балюстраду. Не зумів.

Ґеральт стер з обличчя бризки крові.

— Спокійніше, Цірі.

— Я спокійна.

Наступні троє. Блиск клинків, крик, смерть.

Густа кров сповзала вниз, стікала сходами.

Різун у поцяткованій латунню бригантині скочив до них із довгим списом. Очі мав дикі від наркотиків. Цірі швидким скісним блоком відсунула держак, Ґеральт утяв. Витер обличчя. Вони йшли не оглядаючись.

Другий майданчик був уже близько.

— Убити! — репетував Скеллен. — На них! Убииитиии!

На сходах тупіт, крик. Блиск клинків, вереск. Смерть.

— Добре, Цірі. Але спокійніше. Без ейфорії. І ближче до мене.

— Я тепер завжди буду близько біля тебе.

— Не тни від плеча, якщо можна від ліктя. Будь обережна.

— Буду.

Блиск клинків. Верески, кров. Смерть.

— Добре, Цірі.

— Я хочу побачити небо.

— Я дуже тебе люблю.

— Я тебе також.

— Обережніше. Стає слизько.

Блиск клинків, виття. Вони йшли, наздоганяючи кров, що лилася сходами. Ішли вниз, постійно вниз сходами замчиська Стигга.

Зарізяка, що атакував їх, послизнувся на закривавлених східцях, ринув їм пласко просто під ноги, завив про милість, обіруч закриваючи голову. Вони пройшли повз, не озираючись.

Аж до третього майданчика ніхто не наважувався заступати їм шлях.

— Луки! — волав знизу Стефан Скеллен. — Давайте арбалети! Бореас Мун мав принести арбалети! Де він?

Бореас Мун — про що Пугач знати не міг — уже був досить далеко. Їхав просто на схід, притуливши голову до кінської гриви, витискав із жеребця стільки галопу, скільки міг.

З інших посланих за луками й арбалетами повернувся тільки один.

У того, що наважився стріляти, трохи тряслися руки й сльозилися від фісштеху очі. Перша стріла ледь зачепила балюстраду. Друга не вцілила навіть у сходи.

— Вище! — дер горлянку Пугач. — Вище зійди, дурню! Стріляй зблизька!

Арбалетник удав, що