Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 12.4

— Ти мала триматися від нього подалі, але ж ні! — тим часом продовжувала вона, — Хвоста розпушила! Гадаєш він обере когось на кшталт тебе? Тебе, яку навіть власна сім’я соромиться?

Оце вже щось новеньке.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно спитала я, звісно, зацікавлена в інформації про “свою” родину. Та дарма було чекати, що руда так просто розповість мені усе, що я хочу знати.

Звісно, вона сприйняла це питання не як те, чим воно було, і лише сильніше розізлилася.

— Не вдавай ідіотку! Ми всі бачили, що ви фліртували! Він навіть торкнувся твоєї руки!

Я скривилася. Ніколи не могла терпіти, коли підвищували голос. Тим паче такий неприємний.

— Правильно, він торкнувся. Не я, — я все ж вирішила спробувати докликатися до якихось зачатків здорового глузду в цьому курнику, — Мені не потрібна його увага. Я в ньому анітрохи не зацікавлена, — це, до речі, чистісінька правда.

Хтось у натовпі голосно пирхнув.

— Так ми тобі і повірили! Та в тебе на лобі написано, що ти у відчаї! От тільки Данзорієль ніколи не обере таку сіру мишу! Навіть не мрій!

Боже, мені це справді починає набридати…

— Ну то, якщо я така сіра миша, нащо це все? Адже вам нема сенсу перейматися, чи не так?

За мить обличчя рудої викривилося від злості, й вона занесла руку, збираючись вдарити мене по обличчю. Та я не збиралася просто стояти і дозволяти їй робити усе, що заманеться. Однак перехопити руку дівчини я все ж не встигла. Мене випередили.

— І що це ви збиралися зробити? — оманливо-м’яким тоном запитав ректор, не випускаючи зап’ястка дівчини.

Я не чула, як він підійшов. Припускаю, що він міг просто переміститися, якщо вже володів цим видом магії.

Вираз його обличчя, як і зазвичай, не видавав жодних емоцій. Та його очі… Я майже бачила небезпечні спалахи блискавок всередині його райдужок.

Руда зблідла, як і її посіпаки. Дехто з них навіть вирішив втекти, не чекаючи на розвиток подій, і ректор не зупиняв їх. Гадаю, в цьому просто не було потреби. За бажанням Ранмар і без того міг їх знайти.

— Я чекаю на відповідь, — нагадав він крижаним тоном. А тоді перевів погляд на мене і спитав: — Адептко де-Рамблер? Можливо ви вирішите пролити світло на останні події?

Я знизала плечима. Як на мене, він занадто драматизував.

— Не сталося нічого, чому б я не могла дати ради, — спокійно мовила я.

Ранмар примружився. Не схоже, що його влаштувала моя відповідь, та я не мала інакшої.

— Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Однак змушений нагадати, що будь-яке цькування та прояви насильства заборонені в стінах цієї академії. Тож усім причетним до цього буде призначено покарання. По п’ятнадцять годин виправних робіт на кухні та в бібліотеці.

І, якщо вам вже конче треба кудись злити свою агресію, на наступні чотири місяці ви приєднаєтеся до тренувань бойовиків. Сподіваюся це навчить вас дисципліні. 

А тепер геть. Всі, крім вас, адептко де-Рамблер,  — додав він, перш ніж я встигла дереминути разом з усіма.

Я закусила губу, та залишилася на місці, нагадавши собі, що мене не покарано. Врешті, я не зробила нічого поганого. Тож, розправивши плечі, я впевнено подивилася на ректора.

Блискавки з його очей нікуди не поділися, та на мить мені здалося, що вони стали трохи спокійнішими, пом’якшивши погляд.

— Дякую, що втрутилися. Та в мене все було під контролем. Я б не дозволила їм себе образити.

— Звісно.

В голосі Ранмара не було знущальних чи саркастичних інтонацій. Він справді це знав. І все ж…

Втрутився. І на додачу до всього, опинився поруч ще й на диво вчасно.

Та, щось мені підказувало, що, якби я спитала його про це, однаково не отримала б чесної відповіді, тож натомість зробила вигляд, що не сталося геть нічого дивного. Нехай. Мені однаково не було шкода тих дівчат. Їм не завадило б трохи вправити мізки, аби не коїли таких дурниць. Не вистачало ще, щоб через них справді хтось постраждав.

— Щось сталося? — обережно спитала я, — Є якісь новини?

На щастя, з того мерзенного листа від “любого” брата Арієстель, її родина ніяк себе не проявляла, і я сподівалася, що найближчим часом в цьому плані не буде різких змін. Мені для початку б з одним психопатом розібратися, а тоді вже інші проблеми вирішувати.

— Насправді дві. Однак буде краще, якщо ми обговоримо це по дорозі. Ви не проти? — Ранмар запропонував мені руку, певно для переміщення, і я рішуче вклала в неї власну, подумки радіючи тому, що мені не доведеться знову долати увесь цей шлях пішки.

Якусь мить нічого не відбувалося, а тоді ми ніби опинилися в центрі магічного вихору. А коли він розвіявся — опинилися вже в моїй кімнаті.

— Вам варто перевдягнутися у щось тепле. Ми підемо у місто.

— Зараз? — раптом я відчула, як втома та поганий настрій від сутички з першокурсницями розвіялися, змінившись приємним, хвилюючим збудженням.

Невже я нарешті вийду звідси і побачу місто за цими стінами?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍