Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Тебе подруга чекає. - раптово сказала мама. - Попросилася зачекати тут.

Подруга? Моя? Чекає мене? Я миттєво повернула голову вправо. Справді. Вона стояла коло вікна. І чому я не побачила її раніше? Як можна було не помітити людину у кімнаті?

Темний дешевий плащ, чомусь накинутий капюшон.

- І як же звуть мою подругу? - тихо спитала я у мами.

Відповіді немає. Моя “подруга” так і стоїть біля вікна. В капюшоні. Плащ до підлоги. Я не могла побачити і зробити хоч якісь висновки не тільки по плащу, а ще й по взуттю. Бо на вході стояла моя пара чобіт, батька Міри і мами. Мірине взуття сушилося коло пічки. Тому я хотіла мати хоч якусь інформацію.

Мовчанка затягнулася. Я повернула голову в бік мами. Вона завмерла з посудом у руках. Не просто завмерла. Наче час зупинився. Її відкриті очі, напіввдих, напіввідкритий рот. Погляд кудись спрямований. Я повільно перевела погляд на її чоловіка. Він завмер з тією штукою в руках. Теж не рухається.

Я зітхнула. Коїлося щось дивне. Та, чомусь, я була спокійна. Знову перевела погляд. На цей раз на Міру. Малеча все так же жувала смаколика і усміхалася мені, через що крихти падали на ліжко. Ну, тепер залишалося подивитися на “подругу”.

Фігура в плащі зняла капюшона. Її привітна і така заспокійлива посмішка наче казала мені, що немає чого хвилюватися. Що нічого надзвичайного не трапилося. Що бог у тебе в помешканні — то звичайна справа.

Аста стояла в дальньому кінці кімнати. Набравшись хоробрості, я зробила кілька кроків у її напрямку і зупинилася. Як поводитися перед богом? Існують якісь рекомендації? Одне я знала точно — потрібно вклонитися. Я так і зробила. Низько схилила голову і стояла так, поки вона не заговорила. А вона й не сильно поспішала, скажу я вам!

- Затишне місце. - з усмішкою на обличчі збрехала мені Аста.

- Ми обидві знаємо, що це не правда. - усміхнулася я у відповідь.

- Батьківський дім — то щось особливе. - пояснила вона свої слова. - За будь-яких обставин.

Хто я, щоб з нею сперечатися? Тому мені лишалося лише мовчки кивнути.

- Ти набралася сил. - вона пильно дивилася мені в очі. - Стала справжньою Відьмою. В поєднанні з майстерністю смертьмейстера, це вбивча суміш.

Знову я не знала, що їй відповісти. Напевно, давався в знаки брак спілкування з богами.

- Настав час, коли ти вже зможеш виконати для мене завдання. - нова усмішка на її обличчі.

Я відразу ж намагалася її запам’ятати, та не могла вчепитися ні за яку її особливість. Думаю, якби мене попросили її відтворити, то я б не змогла це зробити навіть на десять відсотків. Зі мною таке вперше.

- Боюся, ти переоцінюєш мої вміння і мій досвід. - я знову схилила голову. - Дякую за визнання моїх здібностей, та я далека від ідеалу.

- І тим не менш, достатньо вправна, щоб стати мені в нагоді. - продовжувала Аста. - На жаль, зараз під рукою я не маю кращої кандидатури.

А це вже трохи образливо. Трохи.

- Якщо треба когось викрасти чи вбити, то у місті є багато тих, хто впораються краще за мене.

Аста розсміялася:

- Так от що по-твоєму могло знадобитися богові? Когось викрасти або вбити? - вона знову засміялася приємним аристократичним сміхом. - Такої ти думки про свого бога?

Так, незручненька ситуація. Якось погано все вийшло. Не зовсім це я мала на увазі. Ну, може, й це, але на словах це зазвучало гірше, ніж у мене в думках. Я б могла почервоніти. Чесно. Якби була звичайною людиною. А так обмежилася лише тим, що підібгала губи.

- Потрібно знайти людину. - весело повідомила мені Аста. - Хлопчика шістнадцяти років.

Я чекала, поки Аста продовжить. А вона скинула брови вгору в німому запитанні “тобі щось не зрозуміло?”. Я аж рот відкрила.

- Хлопчик? Шістнадцять років? Де його шукати? Як його ім’я? З ким потрібно… - я замовкла, бо вона жестом зупинила мене.

- Все, що мені відомо про нього, вже відомо і тобі. - усміхнулася Аста. - Ти не спитаєш про винагороду?

Я в думках всю дорогу сюди рахувала, скільки ж мені можуть заплатити Відьми Рене-Лоран. Суму я заслужила не маленьку. І хай уся слава дісталася б Білій Відьмі, та мені виплатили б кругленьку суму. А зважаючи ще й на те, що вони вважають, що я маю вплив на Білу Відьму, то заплатили б мені вдвічі більше. Бо за їх уявленням я єдина соломинка що зв’язує їх з Білою Відьмою. Гадаю, що вони вже давно зрозуміли марність надій відшукати її своїми власними силами.

- Як я його знайду? - я розвела руки в боки.

Так, знаю, що вона мене не про те питала. Та як братися за справу, якщо я уявлення зеленого не мала, що мені робити!?

- Ти — Шукач. - знову якось радісно повідомила мені Аста.

Я видихнула. Добре. І про винагороду вона хотіла щоб запитала саме я. Не могла проста так сказати. Хм. А чи могла вона читати думки? Сподіваюся, що ні. Аста хотіла, щоб я у неї просила про винагороду. Я б ніколи так не вчинила. З кимось іншим. Розвернулася б і пішла. Але переді мною був бог.

- На яку я винагороду можу розраховувати за твоєю милістю? - вкотре схилила я голову.

- Я відкрию тобі певний секрет про твої сили і твою… напівхимерність. Дуже дивно, що ти сама ніяк не можеш цього зрозуміти. Напевно, потребуєш штурхана.

Впала миска з рук мами на кухні. Я підсвідомо повернула голову в її бік. Вона мила посуд. Коли я знову стала прямо, то, як я того й чекала, переді мною вже нікого не було. Звук дверей, що зачиняються.

- От халепа. - бурчав щось чоловік моєї мами.

- Хто це був? - Міра вже доїла ласощі і тепер облизувала липкі пальці.

- Ти теж її бачила? - тихо спитала я.

- Всі її бачили. - так само тихо відповіла Міра. - Якого хлопчика тобі потрібно знайти?

Це питання мучило і мене. Якого? Де? Як?

Краєм ока я побачила, як батько Міри прислухається до нашої розмови. Ну, по правді, його зовсім не цікавило, що я там патякаю. Він слухав розмову Міри. Здається, вона так і не розмовляє з ними.