Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Цю та іншу діяльність, до якої я долучався після Стенфордського в’язничного експерименту, супроводжувало відчуття етичної місії. Щоб збалансувати рівняння релятивістської етики, я відчував необхідність компенсувати біль, завданий учасникам Стенфордського в’язничного експерименту, максимізацією переваг дослідження для науки та суспільства. Мої ранні спроби підсумовано у книжковому розділі, написаному в 1983 році: «Перетворення експериментального дослідження на просування соціальних змін»[227].

СИЛА МЕДІА ТА ВІЗУАЛЬНИХ ОБРАЗІВ

Стенфордський в’язничний експеримент був потужним візуальним досвідом, тож ми використовували отримані зображення, щоб розповісти про ситуативну владу. Спочатку я з допомогою Ґреґорі Уайта створив презентацію з вісімдесяти зображень, які синхронізував із записаною на аудіо розповіддю. Це було 1972 року. Ця презентація розповсюджувалася в основному серед викладачів університетів як доповнення до лекцій. Поява відео дала нам можливість перенести ці зображення, разом з архівними і новими даними, інтерв’ю та моєю записаною на відео начиткою, у нову презентацію експерименту. Проект створила команда стенфордських студентів на чолі з Кеном Мусеном, режисером фільму «Тиха лють: Стенфордський в'язничний експеримент» (1985). Недавно, у 2004 році, з допомогою Скотта Плоу він був оцифрований у DVD-форматі. Ця п’ятдесятихвилинна презентація забезпечує найкращу якість подачі та доступність для всього світу. Її численні драматичні фото й відеозаписи зробили можливим подальше поширення досвіду Стенфордського в’язничного експерименту через включення у сегмент Програми 19 «Розкриваючи психологію: Сила ситуації» — серії випусків на національному телебаченні, які я допомагав розробляти. Також я вніс зображення зі Стенфордського в’язничного експерименту у свої оглядові підручники з психології: «Психологія та життя» і «Психологія: основні поняття». Ці зображення також були внесені у мої лекції з психології зла для студентів спеціалізованих і загальних аудиторій.

Моя перша публікація на тему Стенфордського в’язничного експерименту була статтею в популярному медіа: «Свідомість — це непереборний ув’язнювач: в’язниця Піранделло» у New York Times Magazine (8 квітня 1973 p.). Ця репрезентація була намаганням вийти з обмеженого академічного кола як для такого дослідження. У цій публікації силу самої історії було підсилено багатьма ілюстраціями. Історія в журналі Life (15 жовтня 1971 р.) під назвою «Я майже почав вважати в’язнів худобою» при вертала ще більше уваги медіа.

Візуальна природа Стенфордського в’язничного експерименту від крила йому дорогу на телебачення та в інші медіа. Я вже згадував, що через декілька місяців після завершення його було висвітлено у серії пе редач Chronolog на каналі NBC[228]. Ілюстрована історія Стенфордського в’язничного експерименту також вийшла на 60 Minutes та на каналі National Geographic[229]. Із недавнього вона була представлена в дуже якіс ній телепрограмі «Експерименти над людською поведінкою»[230].

Інші шляхи, якими я вже намагався поширити вплив нашого дослі дження, такі:

• Презентації дослідження загальній, правовій, військовій, правоохоронній, науковій аудиторіям для інформування і підвищення рівня зацікавленості в’язничним життям.

• Організація конференцій щодо виправної системи в американському війську (1972, 1973 і 1974 роки), які розглядали відношення між програмами досліджень і політичними рішеннями і вимірювали рівень впливу на військові виправні системи. Зокрема увагу було зосереджено на системних проблемах, таких, як расова дискримінація та хворобливі амбіції, що їх заохочують вербувальники[231].

• Допомога місцевій спільноті випробувати її нову в’язницю і новий персонал завдяки створенню псевдов’язниці, у якій 112 громадян зголосилися зіграти ролі в’язнів на три дні: сила входження у роль, яку ми спостерігали у Стенфордському в’язничному експерименті, ще драматичніше проявилася тут, у реаліях справжньої в’язниці, навіть попри те, що охоронці, знаючи про несхвалення громадськості, тепер поводилися добродушно. Один репортер зауважив деякі крайні реакції: «Домогосподарка проявила ознаки нервового зриву, і її було звільнено». Ув’язнена жінка захопила заручницю, приклала ножа до її шиї, проколола шкіру й відмовилася виходити з ролі, яку нібито мала грати. Охоронці мусили застосувати силу. Багато з добровільно ув’язнених громадян пізніше звертали увагу, що впродовж дня їхній розум ставав затуманеним і вони не могли зосередитися. Вони ставали роздратованими через брак приватності, особливо через спільні туалети. Деякі почувалися покинутими й приниженими. Інші розповідали, що почали занепадати духом і бажали збунтуватися. Деякі втратили відчуття часу». Ця демонстрація привернула увагу штату до декількох технічних та процедурних проблем, які вони виправили перед відкриттям в’язниці для місцевих злочинців. Одним із в’язнів цієї псевдов’язниці був адвокат, який зробив висновок, що, незважаючи на добрий вигляд в’язниці та чемних працівників, в’язниця «насправді дуже жалюгідне місце»[232]. Як результат експерименту з псевдов’язницею, чиновники ввели корективні заходи, створені, щоб запобігти таким екстремальним реакціям від майбутніх в’язнів.

• Листування (усе на папері, у ту докомп’ютерну епоху!) з більш ніж двомастами в’язнями, з десятком з яких я вів регулярну кореспонденцію. Навіть тепер щодня я відповідаю на багато електронних листів від студентів, зокрема від британських студентів, для яких Стенфордський в’язничний експеримент є частиною обов’язкової програми з соціальної та когнітивної психології для курсів на рівні А (див. www.revision-notes.co.uk).

Два найсильніші листи, написані під впливом Стенфордського в’язничного експерименту, надійшли від колеги-психолога недавно та від в’язня одразу після завершення дослідження. Я хочу поділитися текстами цих листів перед тим, як почнемо рухатися далі, до огляду подальшого поширення результатів нашого експерименту в різних сферах. Психолог описав паралелі між Стенфордським в’язничним експериментом і військовим вишколом, який він пройшов:

Моя зацікавленість соціальною психологією посилилась, коли я був кадетом в Академії Повітряних сил США і прочитав (чи побачив відео) про дослідження Стенфордського в’язничного експерименту у рамках вступного курсу з психології. Він нагадав мені те, що я бачив навколо себе у перетворенні молодих талановитих умів на машини вбивства, дегуманізації, насильства. Ваше дослідження абсолютно правильне: питанням не є, як виховати більше доброчесних солдат.

Натомість це питання визнання того, як ситуація війни (і культурні інституції та практики військової справи, які ми створили для «підготовки» людей до цієї ситуації) перетворює нас усіх на монстрів[233]. В’язень із в’язниці штату Огайо описав знущання, яких він зазнав, і злість, яку вони у ньому посіяли:

Я недавно був звільнений з «одиночного ув’язнення» після того, як пробув у ньому 37 місяців [місяців!]. Я був поміщений у «тиху систему», тобто якщо я «шепотів» щось людині з сусідньої камери, то охоронці мене били, обприскували хімічною сумішшю, лупцювали гумовими палицями і копали ногами, кидали оголеним у карцер, де я спав на бетонній підлозі без постелі, покривала, умивальника чи навіть туалету. Підлога була і туалетом, і ліжком, і навіть там була введена «тиха система». Видати стогін через біль і дискомфорт — означало ще одне побиття. І там