Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

— Я бачу, — тихо відповіла ветеринарка й відчинила двері ліворуч, даючи шлях візитерам. — Сьома! — гукнула вона комусь у двері. — Давай сюда, — і вмить втратила один бал з двох набраних, бо не принципово україномовна, а ситуативно. «Та замовкни, — скривився Ваня від цих думок, продовжуючи внутрішній діалог. — Заспокойся, від лікарів треба не вимови чекати, а до-по-мо-ги». 

Сьома — неголений чувачок, схожий на техніка чи сценічного постановника, з похмурим поглядом, який не чекав жодних приємних новин від того, хто зайшов. 

— Шо тут? — спитав і подивився на коробку. 

Ваня повторив історію, Братана обережно віднесли до маніпуляційної та поклали на стіл під лампою. Він і не опирався, тільки розплющив очі й подивився, не рухаючи головою. 

Дівчина одразу стала асистувати, бо за старшого тут був цей Сьома — він швидко обмацав худе тіло пацієнта. Потім увімкнув якийсь апарат, певно, щось модне для УЗД. «Я не спитав про прайс», — подумав Ваня й знову скривився. Добре, коли ти високий, можеш собі таке дозволити, бо певен, що ніхто цього не бачить. 

Ветеринар поводив якимось приладом, схожим на банан, по животі Бродяги, похмуро промовив: «От ти дє», — й вимкнув пристрій. Він захитав головою, а потім підійняв її до Вані: 

— Тут уже поздно. Поджелудочная… Опухоль… Метастази по всєй брюшинє. 

— Може, аналізи… — старший братан спробував хоча б якось посперечатися, та лікар не дав навіть думку сформулювати: 

— Ти слишиш, блядь, шо я говорю? 

— Сьоома, — втрутилася було дівчинка, та цей брезклий чоловік обірвав і її: 

— Мнє шо, распаковать тєбя на всю катушку? На кровь, на мочу, на всє дєньгі? Ти тупой ілі прікідуєшся? 

Ваня скам’янів: «От що на моєму обличчі показує їм, що зі мною можна говорити в подібному тоні? З моїм-то зростом! Спочатку той узбек, чи таджик, чи хто він там, тепер ось це чмо дозволяє собі…». Не допомагає борода набути рішучості, не до-по-ма-га-є! 

— Слиш, дядя, — почав Ваня, знову відчуваючи потребу зірватися от просто тут і зараз, але ординаторка стала між ними й випростала руки в різні боки: 

— Так, тіхо ви! Шо ви начінаєтє! Животному больно, очень больно, а ви… А ви хотітє сдєлать больно друг дружкє! От зачєм? Кому от етого станєт лєгче?! 

— Щось мені сьогодні щастить на миротворців, — здивувався Ваня й засоромлено відступив. Злість не згасала, але тепер прокинулися всі внутрішні голоси — мама, Трушин, Мар’яна, та хоч би й та струнка красуня з реклами відпочинку в Ізраїлі, — й намагалися його стримати. А Ваню аж тіпало. 

— Добре, — він перевів погляд на собаку й подумки констатував: «Схоже, я — трусло. Всі зі мною вчиняють як хочуть». 

— Хорошо! — сказала дівчина. — Рєбята, надо усиплять! Прямо сєйчас! Єму же больно! 

— Скільки це коштує? — поцікавився Ваня, не відводячи погляду від Бродяги, який жодним рухом не реагував на навколишні події. 

— Єслі с погрєбєнієм, то тисячу восємсот, — відповіла дівчина вже майже спокійно. Але майже. Подумала й продовжила українською. — Можно карткою. Нам не завжди дозволяють, але... якщо… 

— В мене кеш. А без… поховання? 

— Тисячу сто. Але зазвичай… Ми самі ховаємо. На Житомірской трасі є місце, там сосни, хороше місце. Скинемо локацію, фото, можете потім… Є вайбер? 

— Є… Все є. 

— Ну, ми це чесно робимо, бо я знаю… В інших клініках просто вивозять і скидають десь. 

Ваня подумав і вирішив, що за власне боягузство слід платити: 

— З похованням. 

— Ладно, я пойду капєльніцу возьму, — Сьома вийшов, а дівчина стишила голос і наблизилася до Вані. — Він просто… Ми з обіду з котиком одним… Ну, там важкий випадок… А він до останнього боровся, тільки недавно хазяйка понесла, розумієте? А там ще й хазяйка одинока, а одиноким краще не мати тварин, це дуже важко. От Сьома і на взводі. 

— Я розумію, — Ваня так і не наважився підвести на неї погляд. — Я просто… сам… теж на взводі. 

А він, між іншим, теж потенційно одинокий володар кота на прізвисько Кіт. Тобто і йому не бажано мати тварину. 

— Зараз всі… теж, — дівчина погладила песика ніжно, лагідно і з повагою. «А хто мене так погладить?» — раптом подумав Ваня й трусонув головою, немов намагався позбутися цих дурних думок. 

— Так, — до маніпуляційної повернувся ветеринар. — Давайте єго от сюда, — він вказав головою на кут, де лежав великий товстий килимок із зображеннями радісних різноколірних тваринок — цуценятка, котики, папужки усміхалися тим, хто до них наближався. 

Дівчина взяла собаку сама, не давши Вані змоги допомогти, й опустилася на коліна — ще б пак, вона ж то пам’ятає, що він кинув пацієнта дорогою до клініки. «Може, вже час піти?» — подумав Ваня й тільки-но почав уявляти, як звучатиме це зараз, у цій ситуації, як Сьома, набравши капельницю й ніби відчувши момент, повернувся до нього: 

— Тока ти, пєтєля, нє бросай єго сейчас. Ти єго сюда пріпьор, а знаєш, шо для ніх самоє страшноє? Оні ж всьо понімают про смєрть, знаєш? Побольше нас. Так хуже всєго для ніх, када хозіян їх оставляєт отак і ідьот на уліцу куріть і соплі витірать, а с німі тока ми остайомся. 

— Та я й не думав, — спробував збрехати Ваня. 

— Та я віжу, — підколов його лікар і став на коліна перед собакою. — Бєрі єго за лапу і сіді до конца. Тада ето нормально, тада ето уваженіє. 

І Ваня уважив Братана. Протягом усього часу, який тому лишився. 

* 

За двадцять хвилин колишній переможець «Таланту» (це ж тільки олімпійські чемпіони не мають префікса «екс») зі сльозами в очах стояв на рецепції і дивився, як дівчина виписує йому рахунок. «Я ж так і не спитав, як її звати, а бейджа на халаті немає», — думав він і зминав у кишені куртки квитанцію з кантора, а на ній — весь його бюджет на Миколая, день народження, Новий рік, нові дитячі черевики та обидва Різдва. Наступні заробітки будуть приблизно… ніколи, якщо він… 

Ваня подивився під ноги, де з геть мокрих кросівок натекла немала калюжа. Трохи розтер її підошвою по підлозі, дістав телефон з кишені й швидко, поки не передумав, написав Трушину: «По «ПК» ок, готовий хоч завтра», — репертуар він не забув, у них такий самий Антонов з Лєпсом, як і в «Дольче-Віті», — він чув на весіллі в Придністров’ї. 

Цих пісень не забути, воно ж все на підкірці, головне — аби вони не грали