Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Тебе послухати, - сумно всміхнувся Іван, - так все дуже просто. Ми не можемо з цими тренуваннями щось зробити, а тепер ще й думки блокувати, - він зітхнув.

- Я розумію, - погодилась Мілана, - це не просто, але як тільки ви з’явитесь в світі сутінок, наші друзі одразу вас знайдуть, - вона підняла плечі, - якщо слідкують за вами, звісно.

Друзі допили чай та повернулись на пляж перед озером. Сіли на пісок та закрили очі, зосередившись. Мілана ж просто сиділа біля дітей та думала про своє. «Істоти не слідкують за мною» - думала дівчина, - «Якщо я буду закривати свої думки, вони взагалі не зможуть мене знайти». Чим більше вона думала про друзів, тим більш впевнена ставала щодо ідеї йти до табору дітей. В світі лісу дорога закрита, бо вони будуть ходити по колу. Але в проміжному світі це точно не спрацює. «А можливо я просто зможу вийти з лісу?» - ця думка зігріла дівчину, хоча вона не могла повірити, що все може бути так легко. Отже, роботи дуже багато. І це потрібно зробити самій. Друзі не зможуть йти з нею, бо вони лише вчяться до переходу.

«Якщо я зникну для Кості та Аринки, вони почнуть шукати мене, - розуміла Мілана, - до кого вони прийдуть першими? Так, до Івана та Лізи. Вони не мають знати, куди я пішла» - твердо вирішила дівчина. Отже, йти треба якомога швидше, дорога не близька, адже спочатку треба спробувати вийти з лісу.

Іван несподівано підскочив та повідомив Мілані, що в нього майже вийшло це зробити. Мілана чортихнулась в думках, адже не дивилась на хлопця, не бачила, чи починає він зникати. Бути в світі лісу та світі сутінок одночасно можуть лише ці дивні істоти. Бегемот, той взагалі невидимий, хоча можливо він невидимий саме для Мілани.

Дівчина похвалила Івана та показала рукою на пісок. «Продовжуємо» - сказала вона голосом командира, роботи ще дуже багато. Щодо Лізи, то та сиділа з закритими очима та не рухалась. В цей раз руда дівчина не нервувала, не стискала кулаки та віки. Мілана задивилась на подругу, сподіваючись, що от-от та почне зникати. Та пройшло багато часу, Ліза відкрила очі та одразу закрила обличчя руками. Вона заплакала. Мілана ж одразу сіла до подруги та взяла ту за плечі.

- В мене нічого не виходить, - крізь сльози сказала руда дівчина, - я не зможу вийти з цього клятого лісу.

- Зможеш, маленька, - втішала дівчину Мілана, - згадай бабусю, що прийшла до тебе, - вона згадала історію з озером та церквою, - вона вірить в тебе! Тому, - Мілана зробила паузу та поцілувала подругу, - зроби це для неї.

Ліза опустила руки та подивилась на Мілану. Вона швидко витерла сльози та всміхнулась. Махнула головою, погоджуючись з подругою та зітхнувши, закрила очі. Друзі наче проводили сеанс медитації, спокійні, тихі, зосереджені. «Мені вас буде не вистачати» - подумала Мілана та сумно всміхнулась. Вона мала йти сама, вона не мала права накликати небезпеку на друзів. «Чим менше знаєш, тим краще спиш» - Мілана зітхнула та закрила очі, переходячи в проміжний світ.

Відкривши очі, дівчина подивилась по сторонам. Ні оленя, ні рисі, які могли відчувати що відбувається, прийти та слідкувати. Але, на щастя, нікого не було. Мілана глянула на пляж, та всміхнулась, побачивши ледь помітні контури Івана. «В нього скоро все вийде» - раділа дівчина, але розуміла, що треба йти якомога швидше. Якщо зараз вечір, то до табору вона прийде вночі. «Це навіть краще, ніж заявитись вдень, адже там вартує Костя» - подумала вона та тихо піднялась, наче боялась, що друзі почують це.

Мілана спиною відходила від пляжу, відправивши повітряні поцілунки Івану та Лізі. Не відомо чим все це закінчиться, якщо істоти зрозуміють, що вона прийшла до табору, чи ще щось. «Прощавайте!» - в думках сказала Мілана, але обережно, щоб дійсно не передати це друзям в їх голови.

Дівчина розвернулась та побігла до дитячого майданчику. Обійшла гойдалку, кинула погляд на криницю. Відчувши холодок, чкурнула до лісу. Зупинившись біля того самого тунелю, з якого вони з друзями в свій час завітали, зазирнула всередину. Тунель був вузьким та довгим, набагато довшим за той, що вів до велетня дубу. Зітхнувши, Мілана зробила крок в темряву.

Навколо сутінки, але тут, в тунелі, взагалі світло не потрапляло. Дівчина зраділа, що в проміжному світі немає комарів. Пробиралась повільно, але впевнено, крок за кроком скорочувала шлях до цілі. Час від часу, страх та безнадія стукала в серце, але захист спрацьовував миттєво, тепло розливалось в грудях. Перед очима ставали мама та тато, улюблена кішка, рідний дім. Мілана підняла голову, зосередилась, рухаючись далі.

За пів години вона пройшла весь тунель, вискочила на галявину та оглянулась. Як завжди тихо та пусто. «А якщо інші істоти прийдуть сюди?» - подумала дівчина, але відігнала думку. Певно, кожен дуб чи інше дерево, в якому всередині кров, має своїх жителів. Лише творець світу має право ходити собі там, де йому заманеться. «Істоти бояться Бегемота» - подумала Мілана, згадавши як злякались на мить Костя та Аринка. Це потрібно не забувати.

Шлях до лисиць йшов через берег річки, що текла через ліс. Дівчина одразу напружилась та подивилась під ноги. Темна вода не рухалась, не віддзеркалювала. Чомусь, саме вода наводила на Мілану неймовірний жах. Потрібно йти так, щоб не торкатись річки, але вона пам’ятала, що в деяких місцях це не можливо.

Нахмурившись, дівчина рушила вперед, проблему треба буде вирішувати, коли вона буде перед очима. Але все виявилось не так погано, натикаючись на місця, де дерева перекривали шлях, дівчина намагалась вилізти на них, перескочити, чи схопившись за гілку, перелізти на іншу сторону. Неймовірно втомившись, вона все ж таки вийшла на широкий берег та побачила дерево, в якому, в корінні, було багато нор.