Мати Янгола - Як пережити втрату дитини і не збожеволіти, Мати Янгола

 спостерігайте за своїм диханням, за від- чуттями свого тіла, за тим, що довкола вас. І всі ці спостереження мають бути не скороминущими (мовляв, «хороша погода»), а детальними, і спонукати ви- вчати навколишнє середовище: розгля- дати форму листя, насолоджуватися квітами, спостерігати, як вітер колише гілки дерев, простежити за мурашкою, яка кудись тягне «знахідку», або взимку роздивлятися різноманіття форм сні- жинок, будь що. У будь яку пору року природа може дивувати, треба лише на- вчитися спостерігати. Уважно, не поспі- шаючи, стежте за відчуттями чи подія- ми. Зосередження думок на будь-якому предметі, чи процесі перемикатимуть вас – створіть цей «тумблер». Сумні дум- ки будуть вести вас в іншу реальність, де вона, ваша близька людина, могла бути поруч, або «тут ми були разом і раніше гуляли вдвох», або це зрадливе почут- тя звички, коли хочеш зателефонувати людині і розумієш, що більше ніколи не почуєш її голосу. Всі ці думки занурять вас дуже глибоко, у «кролячу нору», в де- пресію. І тут знадобиться цей «тумблер», аби зупинити себе в цьому потоці й пе- реключити увагу на роботу, хобі, на близьких, на себе, врешті-решт.
Дякую моєму чоловіку, який дав мені можливість не працювати і займатися будь-якою справою, що цікавить мене, а інтересів у мене завжди було багато. З того часу, як не стало Петі, я закінчила безліч курсів, отримала багато сертифіка- тів і дипломів. Думаєте, це уникнення? Ні. Просто, я знаю, що коли у мене з’являєть- ся багато вільного часу, саме тоді й почи-
* 2. Техніка «Трамвай». Техніка полягає
в тому, щоб
уявити ситуацію,
де негативна
думка є трамваєм, який проїжджає повз, а ви стоїте
на платформі й дивитеся на нього, але не сідаєте в нього (бо ви ж не сідаєте в трамвай, який їде не за вашим маршрутом?), а проводжаєте
його. Це стратегія переключення думок: від негативних – на щось інше.
27

  28
* Про свої почуття та переживання після втрати важливо говорити. Часто люди, які переживають втрату, можуть відчувати самотність і те, що їх ніхто
не розуміє або
не підтримує. Розповідаючи про свій біль, ми можемо розділити його ще з кимось та отримати підтримку, яка
може проявлятися як і у вигляді слухання, так і у вигляді практичної допомоги.
нають крутитися ці безглузді запитання без відповідей, роздуми і горе-думки.
***
Ще однією проблемою для мене стало
– ділитися своїм болем. Із чоловіком я не могла ділитися, бо знала, що його біль від втрати сина не менший, ніж мій. І пере- класти на нього ще й мої “дурні” думки, сльози та істерики – просто здавалося не- можливим, адже було шкода його почут- тів. Із друзями ділитися було теж склад- но, бо це не було б діалогом чи розмовою. Я просто б увесь час плакала у спробах розповісти, що в мене на душі. І бачити розгублене обличчя людини, на яку це все «виливають», яка губиться і не знає, що робити, як реагувати і, особливо, ЩО ГОВОРИТИ? Звичайно, бесіда чи сповідь у священника допомогла б, але якщо у вас не знайшлося такої людини поряд, то надам П’ЯТУ ПОРАДУ – зверніться до психолога за професійною підтрим- кою. Саме у той момент, коли ви відчу- ватимете потребу поділитися, говорити про себе і свої почуття, про втрату близь- кої людини і про те, що на душі, – не три- майте в собі, дуже важливо і потрібно ділитися цим.* Це щастя «любить тишу», а горем варто і треба ділитися, людина не повинна проживати це сама.