Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

– Що ти тут робиш? – знову, як і вчора, спитала я, коли відступати вже було нікуди.

Макс зупинився навпроти, залишаючи між нами два кроки. Вологі пасма спадали на лоб, наче він прийшов сюди одразу після душу.

– Ти згадала?

– Що згадала? – легковажно озвалась я, сподіваючись, що він не стане наполягати.

Мабуть, забула, з ким розмовляю.

– Нашу ніч, – незворушно промовив він.

Нашу ніч?

Я відкрила рот, але одразу стулила його. Від обурення забракло слів. Знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтися.

– Не згадала і згадувати не збираюсь, – зрештою відповіла я. – І ти забудь. Давай зробимо вигляд, що нічого не було.

Макс схилив голову набік, вивчаючи мене. Я витримала його погляд. Тоді він нахмурився, наче не міг розгадати головоломку.

– Ти не хочеш знати, переспали ми чи ні?

Як він може так спокійно про це говорити?

– Можна не так голосно? – прошипіла я, відчуваючи, як горять вуха.

На всяк випадок я озирнулася ще раз, перевіряючи. В студії досі нікого не було, і лише тепер я усвідомила, що ми тут удвох.

Наодинці.

– Ми друзі! – нагадала я. – Хай так і залишається.

Макс зробив крок уперед. Тепер нас розділяло всього тридцять сантиметрів. Я стиснула зуби, але не відвернулася. Дивитися в його очі з кожною секундою ставало все складніше. Від напруження знову стало спекотно. Я пошкодувала, що встигла вдягнути куртку.

По шиї скотилася крапля поту. Макс опустив погляд і помітив її. Не встигла я щось зробити, як він простягнув руку вперед. Я здригнулася, коли тильний бік його пальця торкнувся шиї.

Так ніжно... Так близько...

– Тоді чому ти нервуєш? – прошепотів він, прибрав руку і розтер вологу між пальцями.

Я стиснула губи, щоб випадково не випалити якусь дурницю.

Коли я так нічого й не відповіла, він відійшов, повертаючи дистанцію. Я постаралася прогнати відчуття жалю і глибоко вдихнула.

Востаннє поглянувши, Макс мовчки вийшов за двері. Я ж стояла на порозі, дивлячись йому вслід і намагаючись збагнути, що, чорт забирай, зі мною відбувається.

На роботу я спізнилася.

Вислухавши нотації від Стаса, я вийшла до залу. Там уже чекали нові відвідувачі. Я підійшла до столу і впізнала... Леру. А за столом навпроти неї – того самого хлопця, який питав про неї і відвіз додому після клубу. Подруга відчайдушно почервоніла, теж впізнавши мене.

Що вони тут роблять? Та ще й удвох! Я ніколи не дозволяла друзям приходити до мене на роботу, тому навіть не називала адресу бару.

– Що ти... – оговтавшись від шоку, почала я, та одразу запнулася. Боковий зір вловив знайому фігуру. Стас стежив за мною, спершись на барну стійку неподалік.

Він адміністратор чи наглядач?

Прийнявши замовлення, я швидко передала його на кухню. Привіталася з Яковом і вискочила назад до залу, спостерігаючи за подругою. Ще ніколи я не бачила її такою... схвильованою. Лера червоніла, але весь час шукала погляд хлопця. Посміхалася. Навіть сміялася.

Може, вона зможе, нарешті, забути минуле?

Дочекавшись моменту, коли Стас вийде з залу, я підскочила до них і стала збирати порожні тарілки. Потім схопила Леру і потягнула до вбиральні. Тацю з посудом довелося залишити на одному з порожніх столів.

– Розказуй, – швидко сказала я, щойно за нами зачинилися двері.

– Що розказувати? – знову почервоніла вона.

– Леро, у мене дуже мало часу, – нагадала я. Вона знала, що адміністратор не давав мені ні хвилини спокою.

– Ну добре, – зітхнула вона.

Я застрибнула на тумбу з умивальниками і побовтала ногами від нетерплячки. Подруга, спостерігаючи за моїм ентузіазмом, тихо засміялася.

– Ми просто колеги.

– Колеги, аякже, – пирхнула я.

– Це правда, – насупилася вона. – Ми обговорювали робочі питання. Мене перевели до відділу Матвія. Він тепер мій начальник.

– Але ж він тобі подобається? – підняла брови я.

– Можливо... Не знаю, – похитала головою вона. – Я не думаю зараз про стосунки.

Вона наче вмовляла саму себе.

– Він тобі подобається, – тепер уже впевнено повторила я, всміхаючись.

– Пора повертатися, поки тебе не насварили, – закотивши очі, відказала вона і потягнула мене до дверей. Довелося зістрибнути на підлогу і йти за нею.

Щойно ми повернулися до зали, Матвій одразу повів Леру на вихід. Я здивовано забрала зі столу оплачений рахунок, проводжаючи їх поглядом. Та часу роздумувати над їхньою поведінкою не було – пора було повертатися до роботи.

По дорозі додому я знову і знову прокручувала в голові сьогоднішній день. Чому все так заплуталося? Вирвати давню закоханість з серця і так важко, а тепер ще й Макс...