Кеннет Грем - Вітер у вербах, Кеннет Грем

убирався в різноколірні шати. Вони пригадували п’янкі спекотні полуденки, коли все живе ховалося в зеленому підліску, а сонце сягало крізь нього тоненькими золотими списами та залишало на траві крихітні цятки; полуденне катання на човні та купання в річці, блукання закуреними луками та золотими нивами; і такі довгі та бажані прохолодні вечори, коли спліталися в клубок численні ниточки, коли зав’язувались нові знайомства, а день прийдешній обіцяв нові спокусливі пригоди. Було, було про що погомоніти у ті куці зимові дні, коли різні звірі забігали до Ондатра на гостину! Та навіть так у Крота залишалося багато вільного часу, і одного дня, коли Ондатр, сидячи у кріслі перед каміном, то дрімав, то силкувався знайти потрібну риму, яка весь час від нього утікала, він твердо вирішив, що сам- один піде на розвідку до Дикого Пралісу, а як пощастить, то познайомиться з самим містером Борсуком.

Стояло холодне тихе пообіддя, а небо було холодним, сталево-сірим, коли Кріт вислизнув із теплої вітальні та опинився надворі. Навколо розлягалася голісінька, позбавлена будь-якої рослинності, земля, і Кротові здалося, що він ще ніколи не осягав суть речей так глибоко, як цієї зимової днини, коли Природа в черговий раз поринула у сон, а від її вбрання і сліду не лишилося. Кущі, яри, видолинки — все, що влітку було сховком, криївкою, тайником, тепер нікуди не ховалося, і це Крота зворушувало. Довколишні простори не крилися із таємницями, навпаки, наче виставляли напоказ свою убогість. Не назавжди, звичайно, а допоки знову не заграють маскарадними костюмами, і ось тоді вони, як і раніше, будитимуть його цікавість, вабитимуть до себе, намагаючись спіймати на хитрощі, старі, як світ. Дивився на них Кріт, і йому ставало тужно та водночас радісно. Він був страшенно втішений тим, що така земля, якою була вона зараз, без вибад і без декорацій, не відштовхувала його від себе. Кріт із радістю приймав її такою — простою, дужою та гарною. Йому не хотілося зараз ні нагрітої сонцем конюшини, ні квітучих трав, ні затишного живоплоту, і він не бачив нічого поганого в тому, що буки з в’язами стояли голі, безлисті. Не відчуваючи нічого, крім радісного збудження, Кріт рушив до Дикого Пралісу, що розстелявся перед ним, низький і непривітний, як темний риф у повільних водах тропічних морів.

Ніщо не віщувало лиха. Із хрускотом ламалися галузки, лежняк ловив за ноги, на стовбурах химерно красувалися гриби-наросні, і Кріт мимоволі здригався, вбачаючи у їхніх обрисах знайомі силуети. Він розумів, що це тільки гра, і лякався немов бавлячись.

Та що далі він заглиблювався в ліс, то рідшим ставало світло, густіше стояли дерева, а нори, ліворуч і праворуч, чимраз більше скидалися на роззявлені пащі.

Стояла цілковита тиша.

На землю стали опускатися швидкі та невблаганні сутінки. Вони згущувалися і перед Кротом, і за ним, а світло стало відступати, як вода після повені.

А потім з’явилися ті мармизи!

Спершу Кріт нерозбірливо, краєм ока вловив чиюсь мордочку — маленьку, сердиту й гостру; вона визирала на нього з нори. Та тільки Кріт обернувся, щоб роздивитися як слід, як вона відразу щезла.

Кріт прискорив крок, зібрався з духом і спробував опанувати свою уяву. Бо варто тільки дати їй волю, як тим мордам кінця-краю не буде. Він проминув ще одну нору, потім ще, і ще, аж раптом з нірки на мить показалася (а може, просто примарилася?) вузенька мордочка з безжальними очима — й відразу ж заховалася назад. Кріт постояв, повагався, а тоді опанував себе і знову рушив далі. І раптом усі нори (а їх було тут кілька сотень), і ближні, і дальні, ощирилися мордами, які, здавалося, весь час тут і сиділи. Морди на секунду витикалися назовні й тут же зникали назад, а в їхніх поглядах читалася дика лють, яка не віщувала нічого доброго.

Тоді Кріт подумав: якщо забратися від цих нір подалі, то морди не бачитимуть його, а він — їх. І він зійшов зі стежки та став заглиблюватися у неходжені лісові нетрі.

А потім почався отой свист.

Він був тихим та пронизливим, і лунав далеко позаду. Що б то не було, а Кріт прискорив крок. Потім засвистіло попереду, так само тихо та пронизливо, і Кріт завагався і зібрався повернути назад. Він нерішуче зупинився, а свист лунав уже з іншого боку, неначе хтось його підхоплював та передавав лісом усе далі та далі. Кріт не знав, від кого він міг би долинати, але зрозуміло одне: оті незримі свистуни невідступно стежили за Кротом і були напоготові. А він… він був тут сам-один, беззахисний, чекати допомоги не доводилося, а тут ще й ніч спускалася на землю.

А потім щось зашерехтіло.

Спершу Кріт подумав, що шерехтить опале листя — таким слабеньким і тихеньким був цей звук. Коли ж зашерехтіло голосніше, і до того ж раз по разу, стало зрозуміло, що це звуки віддалених кроків. От тільки звідки долинало це шерехтіння — спереду чи ззаду? Спочатку здавалося, що спереду, потім — ззаду, а ще пізніше — і спереду, і ззаду. Звук цей дужчав і множився, і дуже скоро його напруженому слухові здавалося, що звуки оточують його звідусіль. Поки він стояв та прислухався, з хащів вискочив кролик. Він біг просто на Крота. Кріт стояв на місці, гадаючи, що кролик стишить крок чи обмине його, та бідне звірятко мало не збило його з ніг. З виряченими від страху очима та перекошеною мордочкою воно вихором пронеслося повз Крота.

— Тікай звідси, телепню ти нерозумний, тікай! — почув Кріт його бурмотіння, і кролик завернув за дерево та зник у нірці.

Шерехтіння дужчало і дужчало, і скоро вже здавалося, що всюди, куди сягало око, шелестить опале листя. Весь ліс немов за кимось гнався, гнався щосили, когось переслідуючи, полюючи, беручи в коло.

І тут Кріт не витримав і побіг. Він біг, не розбираючи дороги, не знаючи, куди біжить. Не пам’ятаючи себе, він біг по чомусь, на щось падав, кудись влітав, під чимось пролітав та припадав до чогось. Нарешті втікач знайшов собі сховок — глибоку чорну нору в підніжжі старезного бука, в яку можна було забитися, сховатися від гріха подалі та почуватися у відносній безпеці, хоча… Чи можна в цьому бути певним?

Та хай там як, а Кріт геть вибився із сил і бігти далі вже не міг. Тому він просто вмостився у сухому листі, яке понаносило сюди вітром, і вирішив покластися на долю.

І