Франсуаза Саган - Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган

— Вам слід би знати, що такі розваги переважно закінчуються в клініці, — мовила Анна.

Вона говорила стоячи, не спускаючи з мене погляду, і мене це вкрай бентежило. Вона належала до тих жінок, які можуть розмовляти, тримаючись рівно, не рухаючись з місця. А мені потрібне було м’яке крісло, я мала крутити в пальцях якийсь предмет, тримати цигарку або гойдати ногою і дивитися, як вона гойдається…

— Не треба перебільшувати, — сміючись, відповіла я. — Я лише цілувалася з Сірілом, це ж не приведе мене до клініки.

— Прошу вас більше з ним не бачитися, — сказала Анна таким тоном, немовби вважала, що я брешу їй. — Не заперечуйте мені: вам сімнадцять років, тепер я трохи відповідаю за вас і не дозволю, щоб ви занапастили собі життя. До того ж ви маєте роботу, вона займе ваші пообідні години.

Повернулася до мене спиною і пішла до будинку своєю невимушеною ходою. А мене відчай немовби притиснув до землі. Вона говорить те, що думає; вона сприйматиме мої пояснення, мої заперечення з тією байдужістю, яка гірша від зневаги, немовби я не існую зовсім, немовби я — це якийсь предмет, що його треба поставити на місце, ніби я це не я, не та Сесіль, яку вона знала від народження, яка може страждати від такої кари. Єдина надія була на батька. Він поставиться до цього, як звичайно: «Що це за хлопець, кицюню? Принаймні гарний, здоровий? Остерігайся негідників, дитинко». Треба, щоб саме так він сказав, інакше канікули для мене закінчаться.

Вечеря минула, наче кошмар. Анна навіть не сказала мені: «Я нічого не розповім батькові, я не викажчиця, але ви пообіцяйте мені гарно вчитися». Такі викрути не були властиві їй. Я водночас раділа з цього і гнівалася на неї, бо, якби не так, я могла б її зневажати. Але вона уникла цієї помилки, як уникала, до речі, й інших, і лише після супу, здається, пригадала цей випадок.

— Я хотіла б, щоб ви, Реймоне, дали кілька корисних порад вашій доньці. Сьогодні ввечері я застала її в соснині з Сірілом, і здається мені, що в них не найгірші взаємини!

А мій батько, бідолаха, хотів був повернути це на жарт:

— Що ви кажете! Що ж вони там робили?

— Я цілувала його, — запально вигукнула я. — А Анна подумала…

— Я нічого не подумала, — відрубала вона. — Але мені здається, що їй добре якийсь час не бачитися з ним. Краще хай трохи попрацює над філософією.

— Бідолаха моя, — мовив батько. — Сподіваюсь, цей Сіріл усе-таки непоганий хлопець.

— Сесіль також мила гарна дівчинка, — відповіла Анна. — Ось чому я б дуже засмутилася, якби її спіткало якесь лихо. А що вона має тут цілковиту волю, постійне товариство цього хлопця і в них обох нема ніякого путящого діла, то мені здається, що лиха не уникнути. А вам?

Почувши «А вам?», я звела очі, а батько, дуже збентежений, опустив погляд додолу.

— Ви, безперечно, маєте рацію, — сказав він. — Справді, Сесіль, тобі добре було б трохи потрудитися. Ти ж не хочеш ще раз завалити філософію?

— А навіщо вона мені? — буркнула я.

Він глянув на мене і зразу ж відвернув очі. Я розгубилась. Я розуміла, що безтурботність — єдине почуття, яким надихалося наше життя, — не має аргументів, щоб захистити себе.

— Стривайте, — мовила Анна, схопивши над столом мою руку. — Ви перекинетеся з лісової дикунки в старанну школярку лише на один місяць, адже це не важко, правда?

Вони обоє з усміхом дивилися на мене. В такому разі марно було заводити суперечку. Я тихо вивільнила свою руку:

— Ні, — мовила я, — це дуже важко.

Я промовила це так тихо, що вони не почули, а може, не схотіли почути. На другий день уранці я сиділа над реченням Бергсона: мені треба було кілька хвилин, щоб його зрозуміти: «Хоч би якими різнорідними здавались на перший погляд факти і їхні причини і хоч від правила поведінки до судження про суть речей далека дорога, завжди у контакті з вихідним принципом людського роду ми черпаємо силу для любові до людини». Я повторювала цю сентенцію, спочатку тихо, щоб не ятрити душі, а потім уголос. Я уважно дивилася на слова, обхопивши голову руками. Нарешті я зрозуміла її, однак я сама лишалась такою ж холодною, такою ж безсилою, як спершу, коли її прочитала. Не могла читати далі; я вчитувалась у наступні рядки так само старанно і охоче, як ураз щось знялось у мені, немов вітер, і кинуло мене на ліжко. Я подумала про Сіріла, що чекав мене в золотавій затоці, про ніжне погойдування човна, про смак наших поцілунків і про Анну. Так подумала про неї, що відразу ж сіла на ліжку, серце моє шалено калатало, а я говорила собі, що це нерозумно і жахливо, що я зіпсута, лінива дитина і не маю права так думати. Однак усупереч своїй власній волі я думала далі: думала, що вона шкідлива і небезпечна і що треба її усунути з нашої дороги. Я пригадувала собі сніданок, що тільки-но закінчився: сиділа, зціпивши зуби, ображена і озлоблена, відчуваючи, що зневажаю себе, виставляю в кумедному світлі… так ось чим я дорікала Анні: вона заважала мені любити себе саму. Створена природою для щастя, привітності, безтурботного життя, через неї я ввійшла в світ відчаю та гризоти і, не дуже тямуща в самоаналізі, заблудилась у ньому. А що вона мені дала? Я зважувала її силу: вона захотіла мого батька і дістала його. Поволі перетворить нас на чоловіка й пасербицю Анни Ларсен, тобто на культурних, вихованих і щасливих людей. Бо вона справді зробить нас щасливими; я добре відчувала, як швидко ми, нестійкі натури, відступимо перед приємного спокусою опинитися в певних рамках, позбутися відповідальності. Надто сильний у неї вплив. Батько вже поволі віддалявся від мене. Я не могла заспокоїтись, пригадуючи його страждання, збентежене обличчя за столом. Мені хотілося плакати, коли я згадувала, як ми колись розуміли одне одного, як ми сміялись, вертаючись удосвіта машиною додому по ясних вулицях Парижа. Все це скінчилося. Тепер і мною Анна крутитиме: буде керувати моїм життям, впливатиме на нього. А я навіть не страждатиму від того: вона діятиме розумом, гумором,