Артем Чапай - Авантюра XL

там

на барабанах зі своєю групою.

ми з дівчиною сиділи попід стіною ззовні, розмовляли,

їй хтось подзвонив,

і я відразу зрозумів, що то її хлопець.

потім говорили з негритянкою,

з якою познайомилися тут-таки,

вийшов власник клубу, де відбувалася вечірка,

і запитав нас двох, чи негритянка «з нами».

усі троє однаково сиділи на тротуарі під стіною,

але ж ми білі,

ну то й що, що я в подертому одязі, —

такий мій вибір.

а от негритянка — за замовчанням підозріла

і має бути «з кимсь».

потім дівчина купила тій жінці тампони,

сказавши, як же ж має бути паскудно,

коли ти бездомна й у тебе місячні.

ми, уже вдвох, довго кружляли нічними вулицями,

поки знайшли дорогу від крамниці назад.

оскільки їй не було двадцяти одного,

бармен не продавав їй спиртне.

то вона легко перехилилася через стійку

й за його спиною вкрала пляшку вина

та, навіть не відходячи в інший куток бару,

випила її переважно удвох із Сімоном

за посильної участі Момо та моєї.

ми танцювали близько-близько.

вона гарно пахла й уже всміхалася.

наступного дня вона підвезла нас із Сімоном

дивитися машину, яку ми хотіли купити.

поки ми чекали на господарів

і тринділи в мексиканському кафе,

вона стала стібатися з безглуздості

мого колишнього захоплення важкою

атлетикою:

— а ось Антон — він добре підіймає heavy shit[17].

— fuck you, — дуже ніжно відповів я.

— ого, я вперше це від тебе чую, — здивувався Сімон.

— він не це мав на увазі, — щасливо засміялася вона.

я й сам дивувався: можна сказати «йди нах» так,

що людина зрозуміє переклад:

«я тебе обожнюю».

господарі машини, яку ми купували, виявилися смішними

своєю обмеженістю.

сама машина: з покоцаними дверима,

збитим дзеркалом, розбитими фарами,

пом’ятими боками.

— усе, що ви бачите, — це я, — каже господиня. — ось, наприклад, тут — це я відчиняла двері, не помітивши поштову скриньку… а це я в’їхала задом у власний паркан… ви їдете в Мексику? ми з чоловіком їздили в Мексику. не в туристичну, ми хотіли побачити справжню Мексику. вона брудна. мені не сподобалося. мені подобається моя Америка.

ми з дівчиною стояли за спинами інших.

я ззаду легенько стиснув її плече,

притиснувся грудьми до її спини,

а вона просто-таки втиснулась у мене.

а потім ми поїхали на тест-драйв.

Сімон сидів за кермом і розхвалював машину,

двигун якої виявився кращим за зовнішність,

а ми сиділи ззаду і вряди-годи підтакували

між поцілунками —

її стегна на моїх стегнах.

увечері ми вдвох пішли до її друзів,

ті пригостили нас коноплею.

пам’ятаю пісню Джонні Кеша.

я подумав: Cash — cage[18], і побачив,

як його бас виростає в клітку,

клітка росте й росте,

на новоутворених ґратах одразу починає рости мох,

і цей процес триває безперестанку.

я не міг підвестися. вона сиділа на дивані,

я лежав у ногах, як великий пес,

обіймаючи її гомілки,

вона до мене всміхалась,

а я закохувався.

вона мала найгарнішу усмішку на світі.

минуло три роки.

раптом вона виринула нізвідки,

сказавши, що час їхати додому.

підвезла мене і сказала,

що так не можна.

у неї хлопець, він зараз не в місті.

— то отак ти й мандруєш: нова дівчина в кожному місті? — сумно запитала вона.

я мало не заплакав.

я думав, що не виказую своїх емоцій.

почався дощ.

— гаразд, іде дощ, ти змокнеш, їдь.

я сказав це так трагічно, що вона аж засміялася.

ми просто обійнялись, і вона поїхала.

наступного дня я таки подзвонив,

як ми й домовлялися три роки тому.

вона сказала по телефону, що переживала,

що я більше не захочу її бачити взагалі.

ми зустрілися,

вона показувала свої малюнки,

але в якийсь момент ми знову стали цілуватися.

вночі ми дивилися коміка Едді Іззарда, сміялись,

і я почувався щасливим.

я гладив її, став пестити,

і в якусь мить здавалося, що в обох

тіло таки до кінця візьме гору над совістю, проте:

— я тебе дуже хочу, але не хочу йти проти твоєї волі.

— це було б зґвалтування, любий, — відповіла вона та стала до самозабуття цілувати мене.

«мабуть, ніщо не надихає так, як повага», —

останнє, що подумав я, перш ніж теж самозабутися.

ні, більше нічого не було. бо це було б ну занадто підступно.

тим часом решта наших уже якось без мене

вирішила, що краще машину не купувати,

бо вона жертиме більше за нас чотирьох разом узятих.

та й після передчасної смерті любого друга Росінанта

жодна інша коняка його б не замінила.

у жодної з них не буде хмаринок на боках!

отже, будемо подорожувати без машини.

але я вже нікуди не хотів, серйозно думав залишитись у Г’юстоні.

мав довгу розмову з Сімоном.

той сказав, що я жалкуватиму,

та й чим би я на тій Техащині займався, крім стосунків?

а якщо it’s a real thing[19], я зможу повернутися,

і байдуже, через скільки часу.

я вірив, досі вірю: якщо двом людям і далі хотітиметься бути разом,

зустрітися можна завжди, будь-де на цій планеті.

тож було домовлено, що ми з Сімоном поїдемо автостопом,

а Момо й Аліса — через кілька днів автобусом,

і врешті всі зустрінемося в Мехіко.

оскільки довелося взяти частину спільного майна,

в рюкзак усе не влазило, і щоб прив’язати речі зверху,

я підло вкрав з дому, який мене пригрів,

два bungee cords — ґумки з гачками на кінцях.

останнього вечора ми з дівчиною сиділи на теп­лому асфальті.

звичайно, ні про що не домовлялися заздалегідь,

хоча я знав, що колись повернуся.

— як ти думаєш, якби я жив тут, ми б могли бути разом?

вона кивнула мовчки, мало не плачучи.

я ліг посеред порожньої дороги,

поклавши голову на її стегна,

і вона пестила мені волосся.

Аліса побажала, щоб між нами з Сімоном

«ніколи не стала жодна жінка та жодна дорога»,

ми ревно погодились

і вранці удвох рушили на південь.

пішли повільно.

кілька разів ми по півдня йшли вздовж розпеченої траси,

і перед очима пливло.

Сімон хотів зупинитись, я наполягав: іти, щоб не занепадати духом.

і врешті, звісно, завжди хтось підвозив.

жінка в придорожній крамничці подивилася на нас

і мовчки подарувала по півгалонній пляшці спортивного напою.

за чотири дні ми таки дісталися кордону.

в Сімона згоріли вуха, ніс, лоб і навіть щоки.

обличчя облазило. я ще такого ніколи не бачив.

мої губи, як завжди від емоційного чи фізичного стресу,

вкрилися герпесом, але потім встигли обвітритись

і тепер нагадували кору старого дерева.

на кордоні нас навіть не перевіряли.

на мексиканському боці Ріо Ґранде взагалі нікого не було.

утім, я сам повернувся на інший бік річки,

щоб здати міграційну картку в Штати.

американський офіцер не відразу зрозумів.

— тобто, ви прилетіли в Нью-Йорк?

— так.

— а тепер їдете в Мексику?

— так, я виїжджаю зі Штатів.

— що, назовсім?

— ну, практично назовсім.

офіцер видер картку з паспорта.

а тоді нервово:

— все, йдіть. ідіть! у Мексику!

і став робити руками жести,

як ото «киш! киш!» курам.

провів мене до пішохідного переходу,

відчинив хвіртку, випустив.

і ретельно замкнув за мною.

я пішки втретє перейшов міст.

на мексиканському боці досі нікого не було.

а отже, ніхто не знав, коли саме я в’їхав, і почали минати

мої передбачені візою двадцять п’ять днів.

(потирає руки) хе-хе, этого нам и надо.

таким-от чином 4 червня 2006 року ми опинились у Матаморосі.

вечоріло. поїли справжніх, не текс-мексівських тако,

помилувалися мексиканськими монетками

з Великим Орлом на гербовому боці,

я вжив і «дякую», і «бувайте» —

чи не єдині слова, які знав іспанською мовою на той час.

розклали намет на подвір’ї закинутої хати.

я вже засинав, слухаючи музику, що лунала віддалік —