Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Не хвилюйся. Я дуже обережно. Ти ж мені раніше завжди довіряла, – попрохав він і дійсно, наче то була новонароджена дитинка, почав втирати крем у шовкову шкіру дівчинки. Руся прикрила свої сині очі й теж відчувала невідоме раніше блаженство. Від його ласкавих рухів серце її тріпотіло, як скажене, та довіряло наразі килимкові свої шалені думки... Олесь змастив її вже підгорілі вдома на грядках плечики, але ніжок не торкався.

– Далі сама... А я поплаваю, – прошепотів він і кинувся з валуна в море.

Руся намастила себе спереду і дбайливо розтерла ніжки, а потім піднялась та почала спостерігати, як Лесик шалено розсікає морські хвилі й пірнає між пухнастих гребінців, міняючи стиль плавання, один за іншим. Видно було, що плавав її колишній маленький дружок, наче справжній спортсмен. Раз по раз він пірнав на глибину та зникав з поля зору і тоді Руся страшенно хвилювалася. Але коли знову з’являвся над водою, вона плескала в долоньки й весело сміялась. Здавалось, Лесик повернувся років на десять назад у житті, бо його блакитний погляд, навіть звідти, відверто спопеляв її. Він не криючись милувався тендітним станом своєї маленької подружки і ще якийсь час не вилазив з моря. Ось він легко перебрався назад через валун і наразі виглядав ще чарівнішим. Сотні краплинок морської води стікали по бронзовій шкірі хлопця, а неслухняна білява чуприна тепер трішки припала, але не псувала його неймовірної краси. Раптом він доторкнувся обома руками до плечей Русланки і вона відчула холод та скрикнула:

– Що ти робиш? Невже вода така холодна?

– Та ні! Вода прекрасна і зовсім чиста. Це ти перегрілась на сонці. Зараз я тобі принесу трішки моря. Як жаль, що ми не можемо поплавати наввипередки, там за камінням, – пожалкував він і збігав до машини за пластиковою флягою. Потім набрав морської води та покликав: – Іди сюди!

– Ні! Не хочу, – чинила опір Руся, але в даному випадку Олесь просто потримав її за руку й поступово облив, з ніжок до шиї.

– А-а-а-а... скрикнула дівчинка, але підкорилась, бо це було гостро й одночасно дуже приємно. – Ти в дитинстві не був таким садистом! Дякую, мені вже не так жарко...

Олесь щасливо розсміявся та відчував: як їм неймовірно добре разом. І нехай пройшли роки, але ж в їхніх душах нічогісінько не змінилось, бо зараз як і тоді в дитинстві, вони чують кожен подих одне одного і розуміють все-все, що з ними відбувається.

– Ти стала неймовірно красивою, принцесо. Сліпуче красивою... – знову доторкнувся до ще вологих плечей дівчинки Олесь і почав обережно нахилятись до її губ. Але Руся вирвалась і кинулась знову на животик та заховала личко поміж рук. А він тяжко зітхнув, присів поруч і спитав: – Я тебе образив?

– Ні! Але не роби так більше, – попросила Русланка та не підіймала голови.

– Чому? Я ж сказав чистісіньку правду. Лише те, що бачу перед собою... Навіщо ти виросла така гарна? Я втрачаю розум, дивлячись на твою красу і ще досі не вірю, що ти зі мною поруч.

– А ти це кажеш всім дівчатам, яких привозиш сюди? – перевернулась на спину Русланка й підозріло примружила сині очі.

– Ні! Лише тобі. Та й немає в мене ніяких дівчат. Ніколи мені. Вдома повно роботи і в місті теж. Вибач, але я відчуваю ревнощі? – тепер примружив і свій блакитний погляд Олесь.

– Дурний ти, Лесику! Чого б це мені тебе ревнувати? – зашарілась зловлена на правді дівчинка.

– Звісно дурний, але ж це страшенно приємно, повір! Бо з того часу, як я тебе вперше побачив у сусідньому дворі, не було й години, щоб не думав про гарненьку сусідку. А потім ми подружились і мені стало байдуже до всіх хлоп’ячих розваг, я про них просто забув, бо поряд була ти. І всі наші взаємні пізнання та досліди, а ще твоє одвічне «будівництво» – все це було нагородою для мене. Я навіть не міг ображатись, коли ти не написала мені. Боляче було, але тільки не образа. А вже коли знову почув і побачив отаку, якою ти стала тепер, в мене не було жодного шансу відмовити собі в щасті милуватись, втрачати розум, кохати... Ні, не перебивай, зажди! Я повинен тобі все це сказати, поки не розірвалось серце. Ти – найдорожчий скарб у моєму житті. Навіть якщо знову зникнеш, я все одно кохатиму тебе одну, до смерті. Немає для мене в світі гарнішої душі, ніж та, що живе у тобі. Нікого іншого мені не треба. Ти питала: чому я з тобою такий? Я не знаю. Так захотіло щось могутнє і познайомило нас. Але якщо ти колись відповіси мені взаємністю я буду найщасливішим серед земних створінь. Я не збоченець і не привіз тебе сюди спеціально та не прошу мені негайно відповідати. Просто ти сама натякнула і я відповів. Саме так, як відчуваю...

Русланка лежала на боку, заплющивши очі. Вона підклала обидві руки під личко і майже не дихала, та слухала свого дитячого дружечка, який виріс і зізнавався їй у своєму чарівному коханні, а ще сам був страшенно привабливим. Дівчинка відчувала майже все те ж саме, що він наразі говорив і тепер їй було страшно не тому, що вона далеко від дому, серед каміння, поряд з морем. НІ! Їй було дуже страшно розділитися з Ним. Ось зараз він зовсім поряд: сильний та уважний, ввічливий та порядний. А що як дійсно знову зникне кудись? Вона просто не витримає більше його відсутності у своєму житті й саме це найстрашніше.

Мабуть, наразі було б природно кинутись в обійми одне до одного та робити те, що показують у дорослих фільмах. Але навпаки, після сказаного Олесем, у цьому потаємному куточку запала німа тиша і лише море монотонно плескалось об валуни та сонце сповзало на захід і дарувало свої промені двом юним закоханим створінням.

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – обережно запитав Олесь.

– Принеси, будь ласка, ще морської води. Тут спекотно, – відповіла Русланка.

– Гарна ідея. Я зараз, – схопив фляжку він і кинувся в воду. Хвилин п’ять плавав, як одержимий, а потім набрав для неї прохолоди та знову обережно облив на піску.

– Дякую. Може ми вже поїдемо додому? – натякнула дівчинка, що вона хоче закінчення сеансу щирих зізнань та усамітненого засмагання.

– Як скажеш. Ти гостя і твоє слово закон, – обтрусив килимок хазяйновитий Лесик і взявши шорти, побіг за великий камінь. Виходило, що ходіння без спідньої білизни, у цих краях, точно було в моді. Він дістав десь чистий рушник і подав Русланці.

– Тримай, обітрись, а потім зніми з себе мокрий купальник. Я не буду підглядати, – він розвернувся й мовчки пішов ближче до води, а Русланка залишилась зовсім без нічого та накинула сарафанчик. Дійсно, ця мода на мінімалізм в одязі їй починала страшенно подобатись.

– Все, я готова. Поїхали, жабкин принц! – посміхнулась вона.

– Що ти сказала? Тобто я можу сподіватись, що моя принцеса колись відповість взаємністю? – так розшифрував її звернення Олесь.

– Дивись, на обрії вже сходять ваші кримські зорі, а ми ще не бачились з твоїм татом. Поїхали, може він уже вдома? Я дуже хочу його побачити. І їсти чомусь страшенно захотілось, – наговорила цілу купу всього Руся, але не відповіла на його конкретне запитання. Мабуть, дівчатка вони і є такі! Все б їм плести інтриги... А може Русланка просто соромилась, чи до кінця ще не знала, як йому на всі ті прекрасні слова відповісти?

– Добре. Поїхали, я готовий. Ти маєш рацію: треба дати тобі відпочити, – згодився Олесь і був неймовірно щасливий, що розповів про все, що тримав досі у собі. Так і йому стало набагато легше і маленька принцеса тепер розуміє, чого він від неї хоче. Звісно хлопець хоче набагато більшого, й кожної миті, але ж він відповідальний і дорослий, а вона його прекрасна гостя, яка натерпілась від життя з матір'ю-тиранкою. То нехай відчує себе у всьому вільною, а якщо колись захоче дати йому відповідь – Олесь буде найщасливішим на землі!

Розділ 7. Родинна вечеря

Сонце на півдні гріє гарно, але сідає дуже швидко. Коли Олесь з Русланкою заїхали до військового містечка – було вже поночі. А коли вони піднялись у квартиру, Русланка не помилилась, бо тато Лесика дійсно був уже вдома. Леонід Михайлович встиг навіть перевдягнутись у цивільне, але за стіл не сідав. Він чекав на зустріч з дівчинкою, що так неймовірно запала в душу його синові, з раннього дитинства. Звісно дружина вже встигла розповісти про красуню-гостю та про шалені пристрасті, що вирували в серці їх єдиного нащадка. Олесь зайшов додому й тихенько посміхнувся:

– Ти мала рацію, коли рвалась повернутись. Тато викрутився та дотримав слова. Вдень обіцяв мені телефоном, що не пропустить сьогодні зустрічі з тобою. Мабуть кинув свої літаки та й примчав на вечерю. Привіт, тату! А я тобі подаруночок привіз... Дивись: який гарний!

Він легенько підштовхнув Русю вперед і дівчинка згадала добрі очі дяді Льоні. Так, він звичайно трішки постарішав і сивини в волоссі додалося багато, але ж колишній сусід був не лише військовим льотчиком-інструктором, а ще й чоловіком нещасної жінки, яку спіткала тяжка недуга. Та родина Чигриних закарбувалась в пам’яті Русланки, як єдиний міцний кулак, що не вміє здаватись та дуже любить радіти життю. Мабуть саме тому таким щирим і добрим виріс їх син.

– Ласкаво просимо, маленька квіточко! Хоча перепрошую, це вже не та манюня з квітника, а справжня наречена! Синку, а ти замість дати гості трохи відпочити з дороги, відразу ж повіз хвастатися своїми морськими схронами? – весело журив свого нащадка військовий.

– Вітаю, дядю Льоню! Дякую за гарні слова і гостинність! Я дуже рада знову бачити вашу родину. Це просто диво якесь. Наче й не було усіх цих років, а ще я за вами усіма страшенно скучила. І так, ми були на якомусь кам’яному пляжі, але мені сподобалось. Море чарівно пахне, – щиро, як уміла робити це тільки вона, відкривалась у всьому Руся і її сині очі сяяли справжнім щастям.

– І для нас твій приїзд – велика радість! Ти права, коли зустрічаєш гарну людину через багато років, здається що їх і не було зовсім. Бо людина така ж прекрасна. А в нашому випадку: була чарівна дитинка, а тепер завітала неймовірна красуня. Аничко, зможемо почастувати чимось гостю? – ще більше завівся веселий пілот.

– Так, пане підполковнику. Для урочистої вечері все готове. Зараз я піднімусь і будемо накривати, – почала вставати тьотя Аня. А її чоловік миттю опинився поруч і так само дбайливо, як це вмів робити їх син, допоміг дружині.

– Тьотю Аню, ми з Лесиком зараз все зробимо. Не турбуйтесь, – попросила жінку Руся.

– Ну ти бачиш, батьку, яку радість до нас занесло! Воно ніч провело в потязі, готувало з Лесиком обід, каталось по його печерах, а тепер ще й вечерю хоче накривати, – посміхнулась слаба жінка і її очі сяяли щастям за сина. Хіба ж материнське серце обдуриш? З того часу, як ця дівчинка знову з’явилась у його юному житті, Олесь немов відростив собі крила...

– Ой, вибачте. Я перевдягнусь, бо з мене пісок сиплеться! – сказало те, що думало дівча й зникло у кімнаті, яку віддав їй Лесик. Сам він вирішив ночувати на балконі, під зорями, щоб легше було довіряти їм мрії свого шалено закоханого серця.

Руся швиденько знайшла інший сарафанчик та спідню білизну, бо сидіти за столом з Чигриними без трусиків та ліфчика – було б справжнім нахабством. Тому вона заскочила до ванної кімнати та швидко повернулась в кухню, вже причесана й ще гарніша.

– Я готова. Що мені робити? – спитала дівчинка, а хазяйка дому, що сиділа за столом та готувала канапки з паштетом, лише хитро глянула на чоловіка й показала очима: що наразі робиться з їх сином. Звичайнісінький блакитний сарафанчик вдало відтіняв великі сині очі Русланки, а тонесенький стан міг зачарувати кого завгодно.

– Йди сюди, – скомандував Лесик. – Будеш нарізати огірочки на салат, а я томати, бо тут лише ти помістишся, – він показав на місце поряд з собою й Руся миттю виконала його наказ. А батько хлопчика опустився на стілець, поряд з дружиною та обійняв її за плече. Подружжя вже давно розуміло одне одного без будь-яких слів, та зараз вони мовчки милувалися юною парочкою, що стояла до них спинами і вправно працювала. І до цієї вечірньої ідилії не було чого додати! Мабуть батькам здавалося, що їх сім’я вже повна. Адже син за дівчинкою, яку зустрів у дитинстві, сумував довгі роки. Та з часу їх телефонної розмови, ходив до нестями щасливим, і навряд чи шукатиме собі колись кращої долі.

Загальними зусиллями стіл вийшов насиченим та багатим. З духовки дістали тушковану качку, якою весь день опікувалась тьотя Аня, а щедрий зеленню й овочами Південь – наразі мав повне право гордо задерти свою гостинну голову.

Леонід Михайлович обвів поглядом стіл, взяв до рук келиха з молодим виноградним вином та підвівся:

– Думаю, треба дещо сказати. Так вже склалося, що я не часто буваю на урочистостях вдома. Пропустив в польотах народження сина, та й дружина бачила мене занадто рідко в цьому житті. Але сьогодні я неймовірно щасливий, що знаходжусь вдома, за столом зі своєю родиною. Так, маленька Русланко, я не обмовився. З самого дитинства ти запала в серце моєму нащадкові. І якщо колись у тебе з’явиться бажання стати Чигриною – ти ощасливиш не тільки мого малого, а й нас усіх...

– Тату! – зойкнув Олесь.

– Не перебивай батька, синку! – суворо вимовила тьотя Аня та знову перевела уважний погляд на чоловіка.

– Дякую, Аничко! Ти, звісно, ще маленька дівчинка, але маєш велике багатство душі й це неймовірно притягує. Тому я повністю розумію та підтримую свого сина. Ні, я не сватаюсь, але ж роки біжать так швидко... А поки: дякую, що завітала і будь здорова!

– Будьмо!!! – підняв келих з компотом Олесь і вже не перечив батькові.

– Будьмо здорові! – цокнулась з усіма тьотя Аня й Русланка, що сиділа з розпашілим личком серед своєї, як сказав тато Лесика, майбутньої родини теж доторкнулась келихом до інших.

Далі розмови точились про все на світі й коли діло дійшло до рум’яної качки, тьотя Аня попросила чоловіка:

– Льончику, попрацюй з м’ясом, а я посиджу.

– А нехай молодь попрацює, я краще знову наллю. Так гарно сидимо, наче Новий рік, Різдво, Паска та всі дні народження зійшлись докупи.

Лесик підвівся до ароматного блюда, взяв гарного гострого ножа та впевнено покликав Русю:

– Йди сюди, моя помічнице. Без тебе я не справлюсь. На, будеш притримувати оцією штукою та викладати на тарілки...

Русланка покірно встала, взяла знаряддя з кухонного набору та почала вправно допомагати хлопцеві. А щасливий льотчик обійняв дружину за плече й тільки кивав в захваті головою:

– Матінко, ти тільки подивись! Ну, вони ж просто створені одне для одного. А де моя камера? Я повинен повністю відзняти цей неповторний процес. Потім, коли засумуємо за дівчинкою, будемо передивлятись і життя знову світлішатиме.

Він дійсно приніс відеокамеру та почав знімати «домашнє кіно», як дітлахи обережно розбирають качку та викладають на тарілочки. А вони тихенько посміхались та займалися дорученою справою дуже відповідально. Так, цей чарівний дует просто вражав!

Потім Русланка розповідала про свій край, Лесик про свою роботу, а щасливий голова родини сипав смішними анекдотами про льотчиків. Не варто навіть підкреслювати, що жоден з присутніх, до кінця життя, не забуде цей чарівний вечір, адже попереду кожного з них чекають скрутні часи та тяжкі випробування. Але відкладемо поки оте «попереду» на майбутнє!

Дітлахи знову весело помили посуд, а щасливі батьки пішли відпочивати.

– Русю, підеш спати, чи посидиш зі мною на балконі? Там такі високі зорі! – сказав Олесь і ясно ж було, яке рішення треба прийняти.

– Вдома висплюсь. Хочу бачити високі зорі, – впевнено відповіла Русланка, але в кишені сарафана забринів телефон. – Ой, бабуня! Лесику я відповім у тебе в кімнаті й відразу прийду на балкон, добре?

– Так, принцесо! Я чекатиму, – проковтнув повітря хлопець і мабуть згадав промову свого тата, про них, за столом.

– Привіт, бабусенько! Щось сталося? – відразу подумала Руся про те, що зла мати розшифрувала їх з бабусею таємний проект і серце стислося болем.

– Вітаю, онученько! Не хвилюйся, маленька, все в порядку. Хріна моя дурна дочка розколе таку партизанку, як я. Просто дуже вже скучила за тобою та страшенно хочу дізнатись: як тебе зустріли та прийняли? – жваво доповіла про порядок «в тилу» бабуня і погляд дівчинки знову засяяв як вранішнє сонце.

– Бабусечко! Ти навіть не уявляєш, як вони мені зраділи! Я цілий день наче в новій, але неймовірно рідній сім’ї живу. Вони завжди були такі щирі й добрі, але ж навіть серед своєї біди знаходять найкраще в душі та дарують мені, – складно закрутила розповідь талановита онука.

– Це ти про його матір чи з хлопцем щось не так? – уточнила бабуся.

– Та боронь Боже, бабуню! Лесик – диво! І не тому, що ми закохані. Просто він став неймовірно гарним, а його бажання допомагати людям – виросло в сто разів більше. Я таких гарних людей ще в житті не зустрічала. Ну, окрім тебе, звичайно! – щасливо посміхнулася дівчинка.

– Це добре, що у вас все добре. А бідна жінка зовсім не встає, чи як? – співчутливо спитала бабуня.

– Чому ж, встає. Сьогодні навіть смачну качку стушкувала, але як згадаю: якою вона була веселою та рухливою, то відразу серце болить. А вони всі намагаються не падати духом і дуже щиро мене прийняли. Тато Лесика ввечері за столом цілу промову про нас виголосив. Сказав, що тільки мене хоче бачити своєю невісткою. А потім знімав на відео, як ми з Лесиком качку розбирали... Бабуню, я щаслива, але весь час плакати хочеться, – зізналась рідній людині Русланка.

На тому кінці зв’язку тяжко зітхнули, але раптом дівчинка знову почула розв'язання проблеми. Здавалось, що її бабуся – просто флагман і поводир в житті не тільки своєї онуки, а й інших знедолених людей.

– Не треба плакати, онучко. Ти поки відпочивай від своєї тюрми. Засмагай, набирайся здоров’я та щастя з хлопчиком. Час до школи ще є. А я тут повинна про дещо подумати та декому зателефонувати. Не пам’ятаю, чи казала тобі колись, що був у мене один учень, який не любив мій предмет. Все більше анатомією захоплювався. Випустився відмінником зі школи та й попрямував до столиці, вступати до медичного вишу. Наші, в учительській, сміялися та говорили, що скоро повернеться, щоб працювати на комбінаті. А він взяв і вступив, з першого разу. Навчався там дуже вперто й завзято. Потім я його шлях загубила, аж доки якось Зіновіївна - хімічка наша не розповіла, що він у столиці в інституті серця одним з провідних хірургів працює. А коли нашому голові виконкому знадобилась допомога в заміні клапана, я хлопцю зателефонувала і він мені не відмовив. Так тоді Івановича й врятували. Він мені за порятунок Жигулі обіцяв, та навіщо вони мені? Живий, дихає і добре. Ти цього знати не могла, бо тоді була ще зовсім маленька. Але тепер я просто зобов’язана знову проконсультуватися відносно мами хлопця. Якщо за кордон не переманили, він звісно відповість. Тому чекай, онученько, та поки нічого тим людям не говори. Не треба заздалегідь окриляти. Ну, а як тебе зустріла кримська погода взагалі? – миттю змінила тему дорога бабуся.

– Бабуню! Погода прекрасна. Тільки жарко дуже. Та Лесик обіцяв мені різне море показати. А ще плавати навчити. Я тут один день, а здається що все це в моєму житті було завжди. Наче з ночі в день перенеслась, так мені добре. Дякую тобі, моє серденько за надію! Будемо сподіватись, що те світило ще в Києві працює. Я буду сьогодні вночі за це молитись, бо все інше у мене наразі вже є. А ти моїм нічого ще не розповідала про Ялту? – тяжко зітхнула мала підпільниця.

– Так рано ще. Вони про тебе хіба через тиждень згадають. Пришлеш мені оту СМС-ку, з радісними словами про море та може якийсь невинний знімок біля хвиль. Ось вони й заспокояться ще на якийсь час, – радила стара вчителька.

– Бабуню, ти в мене - це щось! Не знаю, як би я без тебе на світі жила. Ну, все. Піду, бо Лесик запрошував мене з балкона зорі роздивлятись. Я тут в його кімнаті поселилась, а бідолашний хлопець тепер на балконі живе. Але здається він все одно страшенно щасливий, – тихенько зізналась бабуні Русланка.

– Тоді йди! Не буду затримувати. Зорі – то найголовніше у житті. Будете цілуватись до опівночі? – не витримала бабуня.

– Ні! Бабуню, як ти можеш? Ми цим ще ніколи не займались. Чого б це я до людей в гості приїхала та сина почала спокушати? – обурилась недоторкана Русланка.

– Ти серйозно? – хоч і знала свою моральну онуку, але ж не повірила бабуня. – Дитино, а навіщо ж тоді людям щастя дається взагалі? Виходить, він тебе зовсім не цікавить?

– Все, я піду. Цікавить! Як ніхто у житті... Але я боюся всього, чого ще не знаю.

– Ой, Господи! Ну, іди. Дивись на зорі. А я піду думу думати. Як придумаю: тоді й зателефоную тобі. Бувай здорова!

Русланка вимкнула зв’язок і поклала телефон на столик. Бабуня стільки всього наговорила, що бідна дівчинка тепер не знала: чи потрібно їй іти до Лесика на балкон, чи вже краще лягати спати? За добу, що пройшла майже без сну та величезну кількість нових вражень вона була страшенно зморена, але ж обіцянка йому – то святе й Руся перевірила зачіску та пішла до Лесика. Вона тихенько пробралась через кімнату, де вже спали його батьки та визирнула на балкон. Олесь відчинив навстіж обидва вікна і, обпершись на підвіконня, замріяно дивився на море вдалині.

Коли Русланка вийшла, він відчув її та примружив свій гарний погляд:

– А я думав: ти вже спиш?

– А я думала, що ти пам’ятаєш мою дурну звичку дотримувати слова?

– Я пам'ятаю. Просто тебе дуже довго не було. Що так багато всього у бабуні за дві доби сталося, що ви наговоритись не могли? – припустив хлопець.

– Так. Ми дуже сумуємо одна за одною. Але все інше у повному порядку. Батькам поки до мене байдуже і це добре. Я страшенно переживаю...

– Русенько, я тебе прошу! Їм до тебе завжди було байдуже. Пробач!

– Та нічого. Я звикла до цього і ти правий. Бідний, а як же ти будеш ночувати? Тут холодно й тісно. Я не згодна на такий варіант. Повертайся до своєї кімнати... – раптом запропонувала прекрасна гостя.

– Ти хочеш, щоб ми спали разом? – спитав Олесь і якось дивно подивився на неї.

– Оце вже, ні! Але ж ти казав, що маєш спальний мішок. Тому просто лягай у ньому на підлозі та й спи собі, – щиро пояснила Русланка.

– Що правда? Ти на це згодна? Ми будемо всю ніч дихати поруч! – ще більше розхвилювався хлопець.

– Так. А чому ні? Я ж не кусаюсь і то, власне, твоя кімната. Якщо звісно батьки не будуть проти...

– Жартуєш? Та коли б я завтра вранці вийшов від себе за руку з тобою й сказав, що ми одружуємось - думаю навіть тоді вони були б тільки раді. Ти чула, що ніс сьогодні за столом про нас тато? – посміхнувся Лесик.

– Чула... А ще бабуня з дурними запитаннями чіплялась. Чому дорослі якісь дуже дивні в думках про нас? Не розумію! – обурювалась Русланка.

– А може то не вони, а доля на щось натякає? – знову майже впритул наблизився до неї хлопець, адже балкон був дуже маленьким. Та Русланка зробила крок назад і впевнено сказала:

– Йди шукай свій спальник, а я до ванної кімнати. Знаєш, Лесику, я така страшенно зморена, що спатиму наче мертва.

– Ні, живи вічно! Дякую, що ти є у моєму житті. Я навіть не мріяв, що буду спати поряд. Хоча брешу: завжди мріяв і сьогодні моя мрія здійснилася. Пішли!

Він схопив махрове простирадло й весело пішов за дівчинкою, яка запросила його сьогодні вночі дихати з нею одним повітрям. А зорі дивились їм услід і мабуть, посміхались...

Розділ 8. Золота рибка

Рано-вранці військовий льотчик тихо зібрався на службу, бо вже й так мав кілька пропущених викликів та раптом звернув увагу на балкон. Він здивовано підійшов ближче й не побачив там сина. Тепер його просто розпирала неймовірна цікавість і Леонід Михайлович заглянув у щілинку до кімнати сина. Від побаченого очі підполковника засяяли гордістю й натхненням.

Його по вуха закоханий нащадок вклався поряд зі своїм ліжком, на спальнику, та скоріше за все ще бачив сни про Неї. Бо його рука сперлась на ліжко й обережно тримала в обіймах простягнуту до нього долоньку прекрасної гості. Якби льотчик мав хист писати вірші – він мабуть зараз щось написав би. Але підполковник тільки щиро посміхнувся та вийшов на прохолодну ранкову вулицю.

Тепер погляд Леоніда Чигрина був одночасно збуреним і сумним. В його розумній голові, одна за одною, змінювалися думки зовсім не такі веселкові, якими він ділився минулого вечора з родиною. Багато людей на землі ще нічого не підозрювали й не відчували. Але ж військові розвідки багатьох країн, що прискіпливо спостерігали за горе-сусідом України – натякали на близькі й жахливі події у житті квітучої Батьківщини... Чигрин кинувся за кермо військового УАЗика та й помчав на летовище.

Південне сонце зробило свою яскраву справу й розбудило молодь у кімнаті. Щасливий Лесик ще й досі тримав у руці долоньку Русі, але вона сором’язливо висмикнула її та ніжно привіталась:

– Доброго ранку, мандрівнику! Як спалося на туристичній амуніції?

– Доброго ранку, принцесо! Я ще ніколи в житті так солодко не спав! – зізнався Олесь і дійсно блаженно потягнувся на спальнику. – Ого! Та я вже з нього зовсім виріс, як виявляється...

– Так, вимахав ти дай Боже! Наче тата й маму разом у себе ввібрав. Вони ж бо не дуже високі, – підтримала його Руся та попросила: – Йди першим до ванної, а потім я піду.

– Але ж це неввічливо! Я повинен пропустити дівчинку. А, зрозуміло! Ти боїшся вилазити, переді мною, з-під ковдри. Та вчора, на морі, я вже бачив тебе майже без нічого, – нагадав про їх таємне засмагання у кам’яному гроті хлопець.

Сором’язлива Русланка не витримала сміливого натяку й кинула в Олеся своєю подушкою та цим тільки збурила в ньому купу гострих відчуттів. Він піймав пухку річ на льоту й потонув у Русиних очах шаленим поглядом.

– Кидай ще! Тоді я точно не витримаю й поцілую тебе, щоб заспокоїти, – чесно зізнався Лесик і підвівся та поклав подушку на край ліжка. А потім дбайливо склав свою тимчасову постіль.

Коли він вийшов зі своєї кімнати, в одних плавках, мама сиділа на ліжку й спокійно розчісувала косу. Та миттю її очі подвоїлись в розмірах і бідна слаба жінка мало не втратила свідомості:

– Лесику, ти здурів? Що ти забув у кімнаті дівчинки?

– Спав на підлозі, мамо! Ось несу спальник до шафи. Русланка сама мене запросила, щоб на балконі не загинув. А ти про що подумала? – не вірив у грішні думки своєї вихованої матусі син. Але та тільки перехрестилася й сказала:

– Слава Богу! Та нічого я не подумала. Але ж міг би вже й одягнутись.

Лесик тільки посміхався й розумів, що наразі по всій їх квартирі пурхають невидимі Амурчики й зводять з розуму навіть заклопотаних і серйозних членів сім’ї. Він похапцем натягнув шорти та пішов на балкон зустріти перші промені сонця. Сьогоднішній день обіцяв бути ще палкішим.

Русланка вправно розібралась зі справами гігієни та вибігла до центральної кімнати, свіженька й весела:

– Доброго ранку, тьотю Аню! Давайте мені завдання відносно сніданку. Я зараз швиденько все зроблю.

– Оце дитина! Тільки прокинулось - вже роботою марить. Та немає в мене ніяких завдань. Лесику! Куди ти подівся? Йди допомагати Русланці, – покликала хазяйка дому. Та звідки ж їй було знати, що син наразі блаженно знемагає під потоками холодної води, в душі? Адже за ніч, поряд з тихеньким сопінням Русі, він натерпівся від своїх гарячих мрій стільки шаленого вогню, що треба просто наскрізь остудити божевільну душу...

На сьогодні у Лесика були доволі грандіозні плани. Після вчорашнього веселого застілля мама почувалася, здається, доволі добре. Їжі в холодильнику залишилось повно-повнісінько. Тому хлопцю страшенно хотілося зібрати невеличкий скарб та й повезти чарівну гостю на дальні піщані пляжі, щоб навчити її плавати. Адже він обіцяв!

Підбадьорений і гарно причесаний, ходою молодого павліна, Олесь вийшов з ванної кімнати та щиро запитав:

– Чого це пані тут репетує? Та чув я все, але ж дайте мені хвилинку! Пішли, маленька хазяєчко, знайду я тобі роботу. Ну, немає у нас в хаті квітників. А їй же з самого ранку працювати не йметься...

Русланка змовчала, бо виглядав зараз Лесик таким красенем, що вона не могла йому заперечувати, а тільки милувалась своїм давнім дружечком та кліпала довгими війками трішки ображено. Вони накрили ранковий стіл і Лесик пішов допомогти мамі підійнятись. Жінка вже привела себе до ладу й лише зойкнула, коли вийшла на кухню:

– Оце дива! Раніше на сніданок були лише яєшня та молоко, а наразі якийсь домашній ресторан, не інакше. Русенько, може ти не поїдеш від нас взагалі? Бо мені починає подобатись панське життя. Вийшла на готове, наїлась та й знову в подушки. Синку, ти згоден не відпускати маленьку квіточку додому?

– Мамо, навіщо питаєш? Та за таку ідею я впоперек потяга ляжу, тільки б вона не покидала нашого дому... – сміливо відповів син.

Русланка тихенько посміхалась і сприймала це як гостинні компліменти. Вона не розуміла навіть, що тьотя Аня завжди була щирою людиною, а вже відносно Лесика – він навіть про потяг, мабуть говорив цілком серйозно. Адже цього разу Руся провела з ним поруч лише день і ніч, а йому-бідному здавалося, що це щастя триватиме вічно. Хлопець навіть не допускав думки, що настане день, коли дівчинка зникне звідси.

Зі спокійним, хоча й хворим серцем, матуся відпустила дітей на дальні пляжі й Лесик помчав знайомими просторами в бік Любимівки. Звісно з більшим задоволенням він повіз би маленьку принцесу в Саки, бо ті піщані пляжі точно відповідали б потребам маленької, не навченої плаванню дівчинки. Але ж страх за здоров’я мами не давав закоханому хлопцю йти аж на такі відчайдушні кроки.

Через пів годинки, на своєму безвідмовному Фіаті, Лесик домчав їх на окраїни селища туди, де було мало відпочивальників.

– Ось тут ми й розіб’ємо табір, Русю! – командирським голосом сказав син підполковника й дістав з багажника невеличкий складаний намет. Хлопець швидко встановив порятунок від сонця, а Русланка простелила килимок та сором’язливо роздяглася. Сьогодні їй було вже легше робити це в присутності Лесика і здавалось, якщо так піде й далі, то під палким південним сонцем скоро вона забуде про умовності буття та з насолодою пам’ятатиме лише про море.

Зі знанням справи, Лесик прикопав біля берега у воді кілька пляшок з компотом та Боржомі. А потім уважно подивився на маленьку красуню й запитав:

– Готова?

– Засмагати? Так.

– Ні, шановна! Навчатися плаванню, – суворо похитав він білявою головою й дівчинка зрозуміла, що компромісів не буде.

– Лесику! А може ну його? Іди поплавай сам, – зробила дуже жалібне личко Руся, та невблаганний хлопець підвів її за руку і стало зрозуміло, що всі попередні реверанси наразі не спрацюють і прийдеться, як колись у дитинстві, просто коритися йому.

– Вода холоднюча, я застуджуся!.. – з перших кроків у воді, перетворилась на кам’яну статую дівчинка.

– Перестань прикидатися! Сьогодні вода +27. Тепліша лише в пеклі. Невже ти думаєш, що я дозволив би тобі заходити в холодну? – серйозно образився Лесик.

– Невже двадцять сім? Ось зараз здається трішки тепліша, – тримаючись за міцну руку Лесика, поступово спускалась глибше недосвідчена курортниця.

– А зараз? Бачиш, поступово звикла. Тепер просто лягай мені на руки, – впевнено підставив долоні хлопець.

– Навіщо? – знову вперлася у своїй сором’язливості Русланка.

– Зараз притоплю, тоді миттю навчишся. А ти як думала? Безконтактного навчання не вийде. Лягай кажу! – скомандував Олесь і трішки підштовхнув подружку на воді. Вона похитнулась, а вчитель вправно поклав її горизонтально й попросив: – А тепер уяви, що ти рибка й тобі обов’язково треба сховатися від рибалок. Що ти будеш робити? Правильно! Щосили гребти. Та не в різні боки, а в один, – весело розсміявся хлопець і поставив її на тверде дно. Він ліг на воду й показав рухи руками й ногами.

– Я так не зможу! – стиснула губенята Руся.

– Зможеш, куди ти дінешся! Доки не навчишся – додому не повезу! Русю, я тебе не впізнаю, ти ж безстрашне створіння, – підбадьорював дівчинку Олесь. – А головне: мене тут взагалі немає. З тобою поряд органічний робот і він нічого не відчуває, добре?

Русланка зітхнула й лягла Лесику на руки, личком до солоної морської гладі. Зараз вона чомусь згадала крики матері про річку й пляж, та про те, як її не пускають вдома до води. В голівці промайнули рухи Лесика, які він тільки-но показував їй і спокійно попливла. Звісно, на його руках. Спочатку вона плуталась і було дуже важко, але як тільки зрозуміла послідовність рухів – відразу стало легше. В тяжкій праці на воді пройшло хвилин п’ятнадцять і тільки тепер Русланка зрозуміла, що Лесик тримає її лише на одній руці та радісно посміхається.

– Молодець! Тепер треба відпочити, бо назавтра будеш ходити, як причмелена. М’язи всі болітимуть страшенно. Ти й так вже вся від перенапруги тремтиш. Пішли на сушу, – обережно поставив її на дно Олесь і сам трішки зморився. Але від її ніжного тіла, нехай і в воді, він був просто в захваті.

Русланка впала на килимок личком вниз і ще досі важко дихала. Вона розпластала рученята, наче пташка і просто завмерла. Олесь приніс крем і вже знайомими рухами почав оберігати свою Русю від сонця. Потім підібрав з її личка мокре волосся, скрутив у бублик та вкрив шапочкою. Наразі він, мабуть згадував ті часи, коли їй було п’ять років. Бо саме тоді, у свої сім, він виглядав наче блаженна від любові до своєї доньки матуся. Хоч був всього-на-всього маленьким сусідським шибеником. Але ж так було тоді й так залишається досі!

– Ти там жива? – спитав жартома він.

– Господи! Навіщо ж ви плаваєте? Це страшенно важко, – жалілась дівчинка з-під шапочки.

– Дурненька! Це ж лише перший крок. Далі стане легше, а коли попливеш – ти навіть не відчуватимеш рухів. Тільки кайф риби на воді. Ні, я не кажу, що спортсмени не зморюються, наприклад, на змаганнях. Але ж проплисти кілька десятків метрів, а потім відпочивати – це доволі приємно. То ти як?

– Хочу плавати! – розсміялась Русланка.

– Ось зараз я чую ту Русю, котру завжди знав. Хочеш я принесу холодного компоту? – запитав він і зараз може здатися, що все це просто вигадка. Ну, не віриться, щоб звичайний підліток виглядав таким дбайливим бальзамом, що хоч до рани прикладай! Хто не хоче – не вірте! Але нехай це розсудить час.

– Так! Дуже хочу, – згадала Русланка й підвелась.

Вона жадібно попила і віддала Лесикові пляшку, а він дивився як вона ковтає і чомусь ставав все серйознішим. Вони сиділи поряд на пляжному килимку, трішки зморені від морської науки, навколо не було ні душі. Він розумів, як важко їй дається те плавання, а сам нишком згадував її тепло, яке нещодавно було в його руках і не знав: скільки ще зможе тримати у собі шалену пристрасть до цієї гарнюні?

Десь через пів годинки відпочинку голівками у наметі, Руся вибралась і рішуче сказала:

– Пішли продовжувати!

– А може на сьогодні досить? Ти ж ледве тримаєшся на ногах, – спитав розважливий Лесик.

– Ні! Інакше до наступного разу я всі рухи забуду. Мені потрібно закріпити це в голові!

– Добре, пішли, якщо хочеш, – здивовано похитав головою хлопець і підставив руки під її животик, вже на більшій глибині.

Через якийсь час Олесь просто йшов з нею поруч і не говорив, що Русланка сама, без його допомоги борсається у воді. Звісно поки не дуже впевнено, але ж точно не тоне. Він навіть сам не очікував такого стрімкого результату. Але коли згадував, як у шість років, вона впала з гойдалки й посиніла та захлиналась, а потім встала і тримаючи біль у собі пішла, щоб мати не кричала – сьогоднішній результат був лише одним з її правил одвічної боротьби. Тому за всі ці якості та її ніжну красу – Лесик неймовірно кохав свою Русланку...

Коли вони сіли трішки підкріпитись домашніми смаколиками, Олесь посміхнувся й сказав:

– Вітаю тебе, золота рибко! Тепер ти плаваєш. Залишилось трішки підрихтувати стиль.

– Тобто: плаваю? – в шоці від шалених занять, сонця і втоми не зрозуміла його дівчинка.

– А хіба ти не відчувала, що останні десять хвилин я до тебе взагалі не торкався?

– Але ж цього майже не чутно у воді, – знизала плечиками успішна учениця. – Що правда?

– Коли це я тобі брехав? Так, теорію ти засвоїла. На двієчку, але ж пливеш, – жартома зморщив носика Олесь.

– Який же ти вреднючий. Думала, що переростеш. Але ж ні! Ота зануда з тебе ніяк не вилізе, – хотіла пройтись долонькою по його обличчю Руся, а Лесик не витримав, взяв її зморену ручку та приклав до своїх губ. Вона хотіла висмикнути, але хлопець не підкорився. Він уважно дивився в її сині очі та наче мовчки промовляв про дуже серйозні речі. Русланка проковтнула застрягле в горлі повітря і теж мовчала. Тоді Олесь наважився:

– Ти ж не хочеш, щоб відпускав. Тобі добре тут, з усіма нами. А нам – з тобою. Я раніше не розумів: наскільки мені тебе не вистачало. Сьогодні дивився, як ти спиш і мені здавалося, що вже нічого в житті не треба. Тільки насолоджуватися тим, що ти поруч. Зараз ти плавала, а я відчував тебе і знову розумів, що не зможу більше без тебе. Чому все так складно? Як нам не розлучатися до кінця днів? Я кохаю тебе так, наче ми давно разом, а я навіть не знаю: які на смак твої губи? Це несправедливо...

Кожного дня Олесь виголошував все чарівнішу промову-зізнання про своє неймовірне кохання до неї і в Русланці, після їх плавання, наче щось змінилось. Адже він дійсно сьогодні довго й дбайливо торкався до неї та захищав від сильної й підступної води. Та хіба ж тільки від води? Скільки вже разів у житті він робив для неї добрі й сміливі речі, а вона лише жартувала й дозволяла допомагати їй. Так, це дійсно несправедливо!

Дівчинка подумала про все це, а ще про те, який він їй дорогий. Тому заплющила очі й неквапливо підняла підборіддя, наче потягнулась до нього. Олесь ще не вірив і милувався покірністю змореної плавчині. Але ж, Господи, як він хотів доторкнулись і розумів, що вона дозволяє... Він нахилився, намагаючись втримати всередині своє злітаюче до небес серце і, вперше у житті, ледве торкнувся шовку губ маленької красуні. Вона не відповіла, але й не відмовилась. Хлопець був у такому солодкому трансі, що до кінця не збагнув, як на одну-єдину мить він наблизив поєднання їх світів.

– Я хочу додому, – наче крізь сон почув Олесь і уточнив:

– До нашого, чи до свого?

Русланка мовчки встала і пішла за намет перевдягатись. Потім вийшла, якось ображено подивилась на щасливого Лесика й тільки тепер дала відповідь:

– До твого. Бо краще ніж там, не може бути ніде. А ще мама буде хвилюватись. Набери її, будь ласка і скажи, що ми скоро приїдемо. Господи, як же від того плавання тремтять ноги...

Олесь слухняно натиснув мамин контакт та нічого Русі не відповів. А сам подумав: «Та може й від плавання? А може я в тебе, маленька, якусь хорошу «інфекцію» заніс? Бо саме на неї я божевільно розраховую!»

Розділ 9. Доросла дівчинка

Кілька днів у родині Чигриних промайнули для Русланки, наче одна мить. За цей час чого вони тільки не робили? Було й генеральне прибирання квартири й теплі вечори за столом, до яких все частіше долучався Леонід Михайлович. Він знаходив можливість, хоч на пів годинки раніше, примчати додому на вечерю, бо йому страшенно подобалось бачити свою родину щасливою і, як він казав, повною...

Але дзвінка від бабусі, котрого з нетерпінням чекала Русланка, все ще не було! Пройшов, наповнений добром і радістю, тиждень. Лесик виконував обіцянку й возив свою «золоту рибку» на різні пляжі та в потаємні, небагатьом відомі морські заводі. Руся стрімко набиралась знань, відносно плавання. Звісно вона не могла зрівнятись з хлопцем, що змужнів на морі, але вже зовсім не боялася глибини та довіряла своє життя вірному другові.

Вони їздили на ринок за зеленню й продуктами, а потім дружно готували різні смачні блюда, під керівництвом тьоті Ані. Здавалось, що й бідолашна жінка почувається набагато краще, але всі ті ліки на її столику – просто зводили Русю з розуму. Чому вона ніяк не може допомогти цій святій жінці, що мужньо тримає в собі біду та посміхається дітям, наче вранішнє південне сонце? Це теж, як казав Лесик на пляжі, страшенно несправедливо.

А ще після навчання плаванню, під Любимівкою, того чарівного зізнання і їх першого ніжного дотику – Лесик наче відпустив Русланку і дав можливість самій вирішити подальшу долю їх стосунків. Так, він спав з нею в одній кімнаті, на підлозі, та часто без сну милувався її присутністю поруч. Так, вони ходили вулицями міста, міцно тримаючись за руки. Так, вона більше не звертала уваги на те, як скидає поряд з ним сарафанчик на пляжі, але й тільки! Руся зовсім не думала про його мрії, вона настирливо чекала дзвінка від своєї неймовірно дієвої бабусі. Батьки знаходилися далеко та не мучили її своєю тиранією, а родина Чигриних стала для Русланки щирим прихистком і справжнім домом.

Якось вони з мамою Лесика вивчали в’язання нового узору, якого Руся раніше не знала. Жінки так захопилися, що забули про деякі нюанси щодо обіду, тому відправили Лесика в магазин. У дворі він вже відчинив двері Фіата, але раптом почув знайомий голос:

– Привіт, Чигрин! Ти мене зовсім забув, чи тільки на час приїзду до вас тієї шпильки?

Олесь обернувся і звісно побачив свою однокласницю, з якою танцював на випускному. З поверненням в його життя принцеси-жабки він геть забув про весь навколишній світ. На відміну від Томки! Ну, так були у них деякі стосунки, але ж він її зовсім не кохав. В старших класах вона часто чіплялась до нього в школі, але до нього чіплялось багато дівчат і що з того? А в ніч випускного, після кількох пляшок ігристого та шаленого запливу морем, між ними дещо сталося, звісно без будь-яких наслідків. Та набридлива дівчина, мабуть думала інакше!

– Привіт, Тамаро! Що ти тут робиш? – здивувався Олесь, бо не зважаючи на спільне навчання в школі, жила дівчина в місті, а не у військову містечку.

– Скучила. Хочу продовження... – без вагань ляпнула вона й попестила хлопця по плечу.

– Продовження чого? Школу ми закінчили, випускний відгуляли. Все, життя триває. Чого ти від мене хочеш? – відразу поставив всі точки над «І» Олесь.

– І триває воно в тебе без мене, так? – підступно примружила очі дівчина.

– Саме так! – кивнув Олесь і хотів сісти до авто. – Вибач, я поспішаю.

– А якщо я розповім твоїй гості «про нас»? Що тоді? Вона здається в тебе зовсім ніяка... – намагалась погрожувати досвідчена, бо навіть поглядом розпізнала чистоту Русланки.

– А якщо я розповім твоєму батькові: скільки разів ти була з його бухгалтером та передавала йому цікаву інфу про власника компанії? – Лесик був дитиною військового і його трійки в атестаті не могли затьмарити світлого розуму.

– Звідки ти знаєш про це? – зірвався голос Томки.

– Ти ж сама багато разів хвасталась і казала, що новітня Мата Харі, а я твій Джеймс Бонд, та хотіла бути моєю дівчиною, – нагадав Олесь, як вона вихвалялась своєю зіпсованістю.

– Ти скотина, Чигрин. Ще й велика! Ніколи не думала, що ладен на шантаж, – прошипіла юна гадюка.

– Але ж ти сама приперлась і почала першою. Знаєш, Тамаро, їхала б ти в місто та шукала якоїсь роботи. Повір: це допомагає відволіктись від дурних думок. Чого ти до батька на фірму не підеш? Він же тобі будь-яке місце віддасть. І не приходь сюди більше. Не було у нас нічого й не буде. Місто повне моряків – іди розважся, а про мене забудь, – відрізав Лесик і завів двигун. Він навіть не запропонував її підвезти. Виходить не завжди цей хлопчина такий, як зі своєю родиною чи з маленькою принцесою. Він боєць і точно вміє захищатись.

Бувають дні, коли вирішення проблеми чекаєш довго й болісно, а воно приходить неочікувано й миттєво. Так було й цього разу. Доки Лесик у дворі розв'язував особисті питання з нав’язливою однокласницею, Русланці надійшов дзвінок. Вона вибачилась та кинулась до Лесикової кімнати й навіть зачинила за собою двері.

– Бабуню, що ж ти зі мною робиш? Хочеш, щоб тут було вже два інфаркти? Чому так довго? – ледве не плакала Руся.

– Ну вибач, онученько! Але чому ти така збурена? Тебе там хтось образив? – миттю відчула через простір надмірне хвилювання дівчинки стара вчителька.

– Що ти, рідненька! Я тут наче серед янголів на небі. Просто страшенно чекала твого дзвінка. Якби ж ти бачила: яка нещасна ця жінка! Вона дуже хороша і всіх нас любить, але біда її неймовірно гнітить. Ти щось дізналась за цей час, чи ні? – вимагала негайного рішення Руся.

– Слухайте доповідь, мій генерале! – пожартувала бабуся. – Не ти одна чекала з нетерпінням, я теж. Накликали ми з тобою біду, але слава Богу, не дуже серйозну. Доцент Підгірний дійсно був за кордоном, але тільки на якійсь міжнародній конференції. А в тому інституті люди зовсім безнадійні. Сказали, що буде через тиждень та й кинули трубку. Ось я й чекала. Це дивно, але він мене й досі пам’ятає, хоч і професіонал міжнародного рівня. Каже, що треба везти жінку до них на повне обстеження, щоб зрозуміти: якої допомоги вона потребує.

– О, Господи! – сіла Руся на Лесикове ліжко. – Тобто треба прямувати до Києва?

– Так, маленька. Якщо ті люди хочуть врятувати свою неньку – треба збиратися до столиці. Я взяла у нього всі необхідні контакти й Кирило Сергійович точно допоможе з обстеженням, без черги. Але ж доїхати, влаштуватись – то все на плечах родини, – повчально та жалісно сказала бабуся.

– Не проблема, бабуню! Я поїду з Лесиком. Тата з частини все одно не відпустять та й навіщо йому відриватись від захисту неба? Ми справимось. Бабуню, Лесик просто диво! Він навчив мене плавати. Я більше влітку нізащо не буду сидіти вдома, ходитиму з усіма на річку і хрін батьки мені це заборонять! – згадала улюблену лайку бабуні Русланка та навіть посміхнулась.

– Гей! Це моя лайка, а ти ще маленька. Сподіваюсь, тепер тобі з тим дивом буде чим зайнятися? Бо я так розумію, що цілуватись ви ще й досі не навчились, – жартувала вчителька.

– Бабуню, перестань! Нам зовсім не до цього. Треба дбати про дім і їжу, а ще ми буваємо часто на морі, – хвалилася своїми досягненнями Руся.

– Страшне, як багато для щастя сімнадцятирічного хлопця! Що ж, збирайтеся до Києва, а як доїдете – телефонуйте. Будемо виходити на Підгірного. А твої ще й досі мовчать. Таке враження, що викинули тебе не тільки з дому, а й з голови взагалі, – сумно зітхнула старенька.

– Так це ж прекрасно, бабуню! Я їм не заважаю жити, а вони мені. Здається саме так виглядала моя найзаповітніша мрія, хоч це й гидко звучить! Дякую тобі, моя хороша, за добрі вісті. Ввечері може ще зателефонуємо. Бо дядьо Льоня приходить зі служби пізно і може не повірити в усе це. Нічого, що ми тебе пізненько потурбуємо?

– Чого ти питаєш, внученько? Я давно дуже погано сплю, тому буду лише рада поспілкуватися з твоїм майбутнім свекром. Ми й так вже майже рідня! Нехай запитує про що завгодно, на всі питання відповім. Дай йому контакти доцента, якщо не повірить. Звісно, телефонуйте! Чекатиму.

Русланка була на такому підйомі, що навіть забула обурюватись про «свекра». А може вона й сама починала в це вірити? Та наразі вийшла до тьоті Ані в дуже піднесеному настрої.

– Це тобі батьки телефонували? – спитала добра жінка.

– Слава Богу, ні! Тьотю Аню, я з бабусею розмовляла, а це для мене найголовніше. А вони про мене навіть не згадують. І мені це подобається. Я не вмію брехати навіть їм, але заради того, щоб бути тут серед вас – готова обманювати скільки завгодно. О, Лесик повернувся! Зараз будемо вечерю готувати, – побігла зустрічати Олеся дівчинка.

Хлопець зайшов в дім з двома пакетами продуктів і якось дивно подивився на маленьку гостю.

– Ти чого? Щось сталося? – здивовано спитала вона. А Лесик тільки похитав білявою головою й щасливо посміхнувся:

– Нічого такого, що могло б затьмарити ці чарівні сині очі! Пішли будеш мені допомагати. Я, на радощах, здається з запасами перестарався.

Руся не знала, про які радощі говорив він. Адже Лесик нещодавно відкараскався від нав’язливої дівчини зі свого минулого, та ще навіть не уявляв: який сюрприз готує всій родині його принцеса-жабка. І все одно оченята у них сяяли теплом хоча б тому, що стояли поряд на кухні й разом готували вечерю для звичайної дружної сім’ї.

Знову час зраджував маленькій принцесі. Він тягнувся, наче гумка на сонці, а дядьо Льоня явно запізнювався до столу. Вже було десь годин вісім вечора, коли підполковник заскочив у передпокій і весело продзвенів:

– Струнко! Капітан на містку... Моя, родино, я вдома!

А родина вже дійсно сиділа за столом, бо тьоті Ані треба погодинно приймати ліки й тому відкладати вечерю не можна було. Чоловік миттєво змив пилюку летовища та опинився на своєму місці, за столом.

– Вільно, капітане! Де ви лазите так довго? Діти вже двічі страви підігрівали, – любляче подивилась на свого швидкого льотчика тьотя Аня й передала йому готову тарілку зі стравами.

– У-у-у! Як же смачно пахне! Бог свідок, Аничко, ти так готувати не вмієш. Дивись, як наша маленька квіточка справляється зі столом. Навіть навчати не треба. Оце невістка! Ми й не мріяли про таку, правда синку? – завзято підморгнув Лесику батько.

– Не знаю: як ти, тату, а я про Неї все життя мріяв і ось вона тут, – навіть не намагався відмовлятись від сказаних батьком слів Олесь та міцно стиснув під столом Русину долоньку. А вона почервоніла, як справжня квітка, і сховала сині очі кудись вниз.

– А, ну спробуємо на смак... Боже, яка ж смакота! Дитинко, де ти ці рецепти береш? – мав гарний апетит військовий льотчик.

– У бабусі. Вона завжди дуже смачно готує. Знаходить десь у книжках такі рецепти, яких більше ніхто не знає. Ну, тобто, основні інгредієнти знають усі, а вона навчилась додавати такі, що роблять страву більш смачною. А я страшенно люблю бути поряд з нею. Та мені до неї ще дуже далеко, – роз’яснила Руся. – А ще в мене є до вас усіх важлива розмова...

– Ти хочеш поїхати від нас? Я не пущу! – скрикнув Лесик і знову схопив Русланку за руку. Батьки жваво обмінялись промовистими поглядами й розуміли, що їх син не жартує.

– Зовсім НІ! Лесику, це інше. Я перепрошую, що почала без вашої згоди, але розповім все по-порядку. Коли ми ще тільки розмовляли телефоном і я запрошувала Лесика в гості, він пояснив: чому не може приїхати. А коли я вже увійшла до вашого раю – то через біду тьоті Ані кожного дня серце болить. Ви знаєте, що моя бабуся все життя пропрацювала в школі. У неї здається лише космонавтів-учнів не було. А так, і актори, і підводники, й дипломати. Я не хвалюсь. Просто є один чоловік, що в школі не любив її географію та зараз він працює провідним хірургом в Києві, в інституті серця. Бабуся вже направляла до нього нашого голову виконкому, наприклад, і він його врятував. А я попрохала, про допомогу для тьоті Ані. Тиждень він був на якомусь симпозіумі, й ми з бабунею чекали, та він повернувся і готовий допомогти. Тільки ж для цього тьоті Ані треба подолати шлях до Києва, а це буде важко. Та я поїду з вами і буду допомагати...

Зараз в родині військового льотчика, що звикла до різних життєвих викликів, переїздів та найрізноманітніших людей – запала німа тиша. Вони дивились на маленьку дівчинку, що приїхала позасмагати та зустрітись з дружечком дитинства і навіть не знали: як реагувати? Виходило, що ця крихітка, в перервах між пляжем та приготуванням обідів, нишком, намагалась врятувати їх родину від страшної біди! А вони вважали її лише дитиною...

– Ти все це серйозно говориш? – першим опам’ятався Лесик і недовірою миттю образив свою щиру подружку. А Руся взяла телефон та подала батькові Лесика.

– Ось тут всі контакти доцента Підгірного і моя бабуня чекає Вашого дзвінка, щоб я не пустословила. Натискайте «бабуня» і вона все це підтвердить та на Ваші запитання відповість, – пропустила образу дівчинка, бо чекала на таку реакцію Чигриних.

Леонід Михайлович подивився спочатку на ті контакти, потім поклав телефон, встав і підійшов до Русланки. Він міцно обійняв її і сказав якось тихо:

– Маленька, ти навіть не уявляєш, яка ти доросла. Ми не будемо перевіряти ніяких контактів. Просто тихенько збиратимемось. Я ніколи не розумів, як найневинніші й тихі люди можуть робити великі справи. А ті, що кричать на зборах та обіцяють всього багато, потім просто зникають кудись... Це я вже про політику заговорив. Але ж ти... Дякуємо, маленька квіточко!

– Дядю Льоню, та я ще нічого не зробила. Просто намагаюсь якось допомогти. Тьотя Аня вона точно завжди, наче квітка була, тому мені хочеться повернути її такою, щоб ви всі були щасливі...

Лесик сидів мовчки й дивився під стіл. Він був сином військового льотчика і за його відсутності – опорою й голою сім’ї, але зараз не міг демонструвати потоку сліз, що стояли в його блакитних очах і нікуди не збирались відступати. Він тяжко зітхнув і протер засмагле обличчя, а потім сказав:

– Тату, ти не турбуйся. Ми з Русею все зробимо. Більшої опори в житті я не бажаю. Залишайся на хазяйстві, а ми поїдемо і все буде добре. Мамо, чого ти мовчиш?

Тільки тепер вони подивились на бідну хвору жінку й зрозуміли, що їй терміново потрібна допомога. Всі разом поклали її до ліжка й підполковник зробив дружині ін’єкцію. Почувши від тендітної дівчинки всі ті слова, вона дуже розхвилювалась. Ні, не за своє слабке здоров’я чи переїзд. Просто ця жінка бачила перед собою майбутню гарну дружину для сина і від щастя їй стало зле. Наразі вона спала і Леонід Михайлович був поряд. А Руся з Лесиком, вже традиційно, помили посуд і похазяйнувати з провіантом. Мабуть, від взаємного хвилювання, Руся теж відчувала себе змореною.

Коли вони з Лесиком пішли до кімнати й дівчинка хотіла розбирати постіль, Олесь підійшов до неї впритул і мовчки обхопив та притиснув до себе:

– Я дуже злякався, що ти поїдеш... Зрозумій: я без тебе тепер зовсім не проживу. А те, що ти зробила взагалі не піддається словам. Ти неймовірна і я нікому тебе не віддам. Ніколи...

Він обійняв долонями її личко і більше не питав згоди, а просто тихо цілував та пив слізки, що капали з її синіх оченят. Вона розуміла, що це дяка люблячого сина за турботу про його неньку, але ж не тільки! Незнайомий солодкий вогонь розливався по всій душі та заповнював кожну клітинку її тендітного тіла.

– Лесику! Де твій спальник? – тихо посміхнулася вона.

– Ні!!! – благав він.

– Так. Іди бери свої ковдри й будемо спати. Я чомусь сьогодні ледве ходжу по землі, – серйозно відповіла йому доросла дівчинка.

Розділ 10. Розлучниця-розлука

Підполковник Чигрин був неймовірно вдячний маленькій подружці свого сина ще й за те, що сам все настирливіше мріяв відправити родину якомога далі з півострова. Адже віроломний «сусід», з кожним днем, хвалькувато брязкав залізом біля кордонів квітучої Батьківщини та страшенно хотів загарбати її землю.

Лесика не треба було збирати в дорогу, як це буває з іншими хлопчаками. З дитинства, він об’їздив з батьками країну вздовж і впоперек, тому складав речі продумано та вправно. Звісно він був мінімалістом і брав лише найнеобхідніше. Але батько підказав:

– Синку, візьми більше теплих речей. А що як вам знадобиться залишитись надовше? Хто знає: яку саме стратегію лікування обере той талант? Не жалкуй рук – донесеш. А восени все згодиться...

– Тату! Яка осінь? Ми швиденько, – наївно сказав Олесь і бачив в очах батька невідому тугу. – Дивись: ми ще не поїхали, а ти вже сумуєш.

– Нічого, мені не звикати! Головне мамі допомогти, а в які строки – значення не має. Ти там будеш тепер головним. Пам’ятай про це, малеча! – притис до себе високого нащадка льотчик, а душу поглинав біль та неймовірна тривога.

– Добре. Ти правий. Візьму більше речей, – згодився Олесь.

– Молодець! Збирайтесь, а до потяга я встигну, – швидко глянув на годинника підполковник, поплескав сина по плечу й кинувся з дому.

– ... Лесику! Я попрохала бабуню мені посилкою в Київ, на Головпоштамт, одяг відправити. Не хочу від вас відриватися й на мить. Мені треба бути поряд, – забігла з телефоном в руках до кімнати Руся та побачила, який він сумний.

– Ти чого? У нас все вийде, – попестила його по зовсім вигорілому на сонці волоссю дівчинка, а він притис її долоньку до обличчя та зітхнув.

– Не знаю... Тяжко якось. Забув про переїзди. Ми на півострові доволі давно і я втратив навички швидкого переміщення, – пояснив свій стан Олесь. – А мама ще спить?

– Ні! Ми з тьотею Анею вже снідаємо. Їй, після їжі, ліки приймати треба. Ти не спіши, я справлюсь, – хотіла повернутись до хворої жінки Русланка, а Лесик обхопив її за стан і подивився знизу, бо сидів на ліжку, біля валізи: – Я знаю. З тобою я через всі біди пройду, тільки будь поряд. Я завжди думав: чому так тягнусь до тебе? А виявилось, що ти наш оберіг і порятунок...

– Лесику, не сумуй! Все буде добре. Ти ж сам мене завжди боротися з труднощами навчав. Тому не розкисай! – знову доторкнулась до його зачіски Руся та кинулась допомагати бідолашній хворій.

На сьогодні, пройшов лише неповний місяць з того часу, як вона зійшла на перон Сімферопольського вокзалу і вдруге зустрілась з уже дорослим Лесиком. Тоді Русланці здавалось, що вона порине в незабутній світ курортного міста та пробуде з дружечком і його родиною аж до самісінького початку навчального року. І все було б добре, та щоденні спостереження за муками прекрасної, але слабкої жінки, штовхнули Русю на рішучі дії. І ось тепер вона розлучила родину, та везе маму з сином у невідому столицю, а тато залишився на півострові зовсім сам. Так, у нього є літаки та служба, але цей життєрадісний чоловік не заслуговує бути наодинці з сумом і болем. Та Руся не шкодує, бо так треба! Можливо їм вдасться продовжити нормальне життя Лесикової мами та повернути їй здоров’я? Цей варіант – безцінний!

Коли юна парочка вже вмостила матусю на диванчику в купе, сам більше схожий на безшумний Стелс, біля вагона з’явився Леонід Михайлович.

– Встиг, слава Богу! – захекався він та зняв військового кашкета. Вікно до купе було повністю відчинене і юрба усміхнених та заплаканих людей проходила повз. Підполковник заскочив до купе і взяв дружину за обидві руки:

– Тримайся, Аничко! Дітки допоможуть. Нам з тобою ще внуків підіймати, а вони в нас будуть дуже красиві. Дивись, яка неймовірна парочка Чигриних вимальовується.

– Лесику, пішли на вулицю, – штовхнула його в бік Руся.

– А, так! Пішли, – зрозумів хлопець. Маленька дівчинка в цьому плані було дорослішою. Вона відчула, що батькам Лесика потрібно дати кілька хвилин наодинці та потягнула його за руку на перон.

Тоді підполковник обійняв дружину обома руками й обережно притис до грудей:

– Я чекатиму на гарні новини, кохана! Тримайся з усіх сил...

Слабка жінка скинула з очей сльози й тихо попросила:

– За нас не хвилюйся, Льоню. Задайте їм тут жару, якщо полізуть! Це наша земля і їм до неї зась!

– Клянусь, моя рідна. Ти про це навіть не думай. Немає в світі такої сили, щоб Батьківщину в нас відібрала. Ну, все не хнич! Піду до дітей. Вони в нас гарні. А ця дівчинка – просто скарб, правда? – знову хвацько підморгнув підполковник та спиною попрямував до виходу.

На пероні він віддав Лесику картку з грошима, що збирали Чигрини на «чорний» день. Здається тепер ці кошти згодяться, хоч нехай Господь відводить від таких добрих людей ту чорну пляму!

– Синку, телефонуй мені кожного вечора, добре? Русенько, проконтролюй прошу, бо він же забуде. А я все хочу знати, – обійняв обох дітей за плечі льотчик і заглянув через вікно до дружини, а та плакала.

– Тату, чого ти сьогодні такий дивний? Хіба нам вперше розбігатись? Все зробимо й скоро повернемось, – намагався заспокоїти, дійсно не схожого на себе, раніше веселого батька Олесь.

– Звісно, синку! Ви йдіть до мами, бо вона вся в сльозах, а цього допускати не можна. Все! Дякую тобі, маленька принцесо за щастя, що принесла в наш дім! За світлу надію для мамки цього шибеника. Ну, й звісно я дуже сподіваюсь, що до чортиків нап’юся на вашому весіллі! – пригорнув він знову їх обох до себе та відпустив до вагона. Тим більше, що провідники вже зависли на східцях та кричали, щоб зібрати всіх пасажирів до потяга.

Русланка з Лесиком повернулись до купе і виглянули у вікно. Леонід Михайлович щиро посміхався і махав рукою, але в очах його теж стояли сльози. Звісно військовий льотчик добре тримався, але ж скільки таких сумних посмішок кожного дня можна побачити на вокзалах! Здається найщиріші люди, що взагалі не вміють прикидатися, заради взаємного блага, починають грати радість тоді, коли хочеться кричати від горя. А потяг посмикався трохи та й вирівняв свій хід, набираючи швидкість. І залишились позаду центральний кримський вокзал, сумні проводжаючі та самотній льотчик, що вже стер посмішку зі свого доброго обличчя.

Столиця зустріла кримський потяг похмурим ранком. Мабуть, місцеве сонце було таким же діловим та суворим, як і весь устрій цього шалено заклопотаного міста. Ніде не пахло йодом та сіллю, а лапаті пальми змінились тут поважними рядами каштанів та лип. Жахливий мурашник, з тисяч цілеспрямованих кудись людей, рухався стрімко й невблаганно.

З горем пополам парочка підлітків спустила матір, у шокуючий вир, на київську землю. Видно було, що жінці стало гірше й Лесик миттю зник, щоб взяти таксі. Мабуть, перевізник відмовлявся підрулити аж під браму перону та миттю замовив подвійний лічильник. А може це були такі правила столичної гостинності? Та байдуже! Головне, що вони їдуть туди, куди вказала їм на днях нестримно-ділова бабуся Русланки. Вона вже знайшла десь адресу своєї троюрідної сестри, яка могла на деякий час, прихистити гостей у своїй трикімнатній квартирі. Звісно, не за просто так! Здавалось у страшному світі мегаполіса навіть не дуже приємне повітря теж коштує грошей. На відміну від простого життя, де народилась та виросла Русланка або навіть правил проживання на півострові. Хоча, при бажанні, до всього в житті можна звикнути!

Ніхто з пасажирів таксі ніколи не бував у Києві. Дітлахи поглядали на височенні хмарочоси за вікном авто, але з більшою турботою вони зиркали на бідолашну жінку, якій вже знову треба було приймати ліки. Вона побіліла вся та лише тяжко зітхала. Але коли таксі вибралось на величезний міст, юна парочка заворожено зупинила погляди на далекосяжній синій гладі за вікном і мабуть, не домовляючись, чула у вушках: «Реве та стогне Дніпр широкий...»

Ось шустрий дядько зупинився у вказаному дворі й навіть сам дістав валізи з багажника, адже час - то гроші, а він здається вже дуже поспішав. Лесик обережно вивів маму на вулицю й посадив на лавку біля під’їзду, а Русланка вже набирала тітку в телефоні. Скоро до них, у червоному спортивному костюмі, вибігла весела бабця, якій було набагато більше років, ніж мамі Лесика. Але виглядала вона життєрадісною та піднесеною. Яскравий манікюр і багато перснів на старечих пальцях свідчили, що життя її протікає серед стрімких та радісних берегів. А страшенно червоні губи й тонко підведені чорним олівцем брови жахали неприродністю, але то вже була її справа. Наразі головне, для дітлахів, було покласти маму на горизонтальну поверхню, вколоти ліки й дати трохи відпочити.

Весела жінка заговорила чужою мовою, яка в столиці звісно й досі вважалася майже основною розмовною, принаймні серед людей старшого віку. Та й це зараз було байдуже. Руся молилася лише про те, щоб у будинку був ліфт. Бог її почув і вони піднялись на шостий поверх та зайшли до просторої, наповненої різноманітними чудернацькими речами квартири. Можливо ця жінка мала якесь відношення до театру чи кіно, бо кругом висіли старі афіші, а на полицях і столиках стояли слоники, русалки та ще Бог знає які інші створіння з каменю й фарфору...

Русланка невдоволено знизала плечиками та миттю згадала ідеальний порядок у квартирі Чигриних, не дивлячись на хворобу її хазяйки. Але ж наразі обирати точно не виходило. Тому вони якось познайомились та спитали: де можна вкласти маму відпочити? Хазяйка провела їх до дальньої кімнати й Лесик миттю збив подушку та допоміг мамі лягти. Потів він попросив вимити руки та відразу дістав ін’єкцію. Хлопчик вправно вколов матері ліки і обережно вкрив її пледом, що лежав поряд.

– Нет! Я сейчас дам вам другое одеяло... Плед нельзя! Он совершенно новый! – відрізала бабця й миттю зірвала теплу річ з Лесикової матусі. Та вже відключилась, але її син стиснув кулаки та ледве стримався. Руся схопила його за руку й лагідно прорекла:

– Нічого, тьотю! Вибачте, ми зрозуміли. Дайте нам, будь ласка інше покривало, бо матуся мерзне...

На це яскрава бабця знизала дівчинку, з голови до ніг, суворим поглядом та уточнила:

– Тобто, матуся? А чия ж саме мати оця слаба? – (Надалі всі розмови чужою мовою будуть викладатися, в перекладі, – СОЛОВ’ЇНОЮ).

– Наша! – на диво грізно видала маленька захисниця й попрямувала за бабцею, слід в слід. Вона взяла в неї доволі гарну шовкову ковдру і повернувшись, обережно вкрила тьотю Аню. Лесик стояв у кутку і здається його знову давили сльози. Але Русланка була невблаганною:

– Лесику, сходи купи молока і якихось пухких булочок. Я думаю, тут є поблизу супермаркет. Ну, ти знайдеш. Тільки недовго, добре? А я поки зателефоную Кирилові Сергійовичу. Буду просити, щоб завтра матуся вже була в нього.

– Добре, Русю, зроблю. Дякую тобі! – проковтнув важке столичне повітря Олесь.

– Перестань. Нам зараз не можна розслаблятись. Якось потім подякуєш. Іди! – скомандувала маленька дівчинка і хлопець знову зрозумів, що не дарма її все дитинство рідна мати шмагала кропивою та тримала під замком. Ця крихітна красуня може бути лагідною та доброю, але якщо треба – перетворюється на крицю чи сталь.

Коли, хвилин через десять, Олесь повернувся з супермаркету, він знайшов Русланку страшенно радісною. Вона сповістила його, що через пару годин за цією адресою, з інституту пришлють спеціальний автомобіль і вже сьогодні маму облаштують у клініці для проведення потрібних обстежень.

– Як ти це зробила? – загорілись радістю очі хлопця.

– Ніяк. Просто навіть серед цього шаленого страхіття є нормальні чуйні люди. А ще той дядько виявився доволі ввічливим та з розумінням віднісся до нашої біди. Я хотіла благати, але не встигла. Він все запропонував сам. Лесику, не все так погано! Шукаймо мамині речі для лікарні та покладемо в окремий пакет. Хочу, щоб ми відразу були до всього готові.

– Маленька, дякую, що все це робиш! – відкривав валізу Олесь і покірно виконував її завдання.

– Що саме? – не зрозуміла дівчинка.

– Тримаєш рівень оберіга й порятунку для нас. А коли ти сказала «наша матуся» – я думав, що ти цю пані вдариш, – навіть посміхнувся він та докладно складав до окремого пакета рушничок, нічну сорочку та інші особисті речі мами.

– Але ж ти теж не кожного дня так обережно складаєш до купи жіночу білизну. І в тебе гарно виходить. Лесику, ми прорвемось! – тихенько шепотіла йому Руся й дуже хотіла, щоб якомога скоріше приїхав той реанімобіль. А ще їй страшенно хотілося зникнути назавжди з цього недоброго та неприродного місця. Як тільки вони дізнаються: де саме розмістять тьотю Аню, то поселяться куди завгодно, ближче до неї, але точно не тут.

Слово столичного професіонала не розійшлося з ділом! Через півтори години, коли хвора Ганна Чигрина ще навіть не прокинулась від ліків, до парадного під’їхав білий, в написах, спеціальний автомобіль. Люди в однакових костюмах, чимось схожі на кіношних героїв, обережно вклали матусю Лесика на спеціальні ноші та й повезли за адресою, яку дали схвильованим дітлахам.

– Куди ж це ви зібрались? Я тільки-но хотіла зварити нам всім каву? – опам’яталась з гостинністю кольорова бабця, коли Лесик і Руся вже підходили з валізами до дверей.

– Дякуємо, та нам пора. Треба знаходитись набагато ближче біля мами. А вам ми вдячні й більше не потурбуємо, – відрізав Лесик і мабуть знову згадав, як ця мадам зривала плед з його хворої мами.

Діти вийшли на зелену вулицю, подивились на всі боки та дістали в телефоні карту Києва. Вони мали мету, гроші, одне одного, то чому б їм не знайти якийсь більш приємний прихисток? Адже ця дивна жінка, хоч і була далекою родичкою Русиної бабуні, та навіть близько не нагадувала її.

Розділ 11. Солодких снів

На вулиці ставало душно, мабуть, збирався дощ. А в цієї парочки зовсім не було даху над головою. Вони знаходились серед чужого, великого й непривітного для них, міста.

– І куди ми підемо? – розгублено спитала Руся.

– Зараз, не спіши. Я продивляюся невеличкі готелі, в районі інституту, – бігав пальцем по екрану Лесик.

– Ось дивись, якась «Зіронька». Туди й поїдемо. Тут сказано, що потрібен автобус № 6. Я б пройшовся пішки, бо голова як казанок важка, але ж валізи ще важчі, – зітхнув він.

До зупинки під’їхала якась маршрутка й діти спитали у водія шлях. Він сказав, що прямує повз той готель, тому вони сіли. На ресепшені стояв молодий чоловік. Він роздивився паспорт Лесика та весело запитав:

– Я так розумію, що подружці немає шістнадцяти?

– Це не подружка, а сестра. Ми приїхали в Київ лікувати маму. Питання ще будуть? – трішки завівся Олесь.

– Перепрошую. Просто бачу, що мала. Тисячу двісті - й заселяйтеся, – зовсім не знітився співробітник готелю.

– ...Скільки? – не подивився прайс в телефоні гість столиці.

– Лесику, ні! Ти з глузду з’їхав? – запротестувала маленька господиня.

– Не хвилюйтесь, я перекину чек. Чайові - то окрема стаття, – спокійно посміхнувся адміністратор.

– Нічого, Русю, ми відпочинемо, а завтра буде видно, – забрав паспорт зі стійки Лесик. – Туди?

– Так. Ліфт наліво. Вам покликати супровід? – стібався столичний працівник.

– Ні, дякую. Я сам, – взяв валізи Лесик і пішов куди сказали. А за ним потупцювала зморена Русланка.

В номері було на диво гарно: чисто, свіжо, нові меблі та пухнасті килимки. Але одне двоспальне ліжко... Руся миттю побігла до ванної і вже встигла прийняти душ та вийшла оновлена й радісна. Потім туди помчав Лесик, а коли повернувся до кімнати – то намагався зрозуміти: що вона робить? На ліжку посередині, м’якою поверхнею вниз, лежали два пуфики. Виглядало все це, більш ніж дивно, але барикаду Русланка точно створила...

– Що це ти робиш, дизайнерко? Не так меблі стоять чи що? – відразу зрозумів хід її думок Олесь.

– Ні, готуюся поспати, – спокійно відповіла вона.

– А ця гірка у тебе для більшої зручності? Чи тобі з вікна холодно? Так на вулиці +25, – не хотів вірити власним думкам Лесик.

– Ні. Це для того, щоб ми спали на різних ліжках, – спокійно відповіла дівчинка.

– Коли ж це я встиг дійти аж до такої твоєї недовіри? – не став більше прикидатися дурнем Олесь. – Хіба було, щоб чіплявся чи нахабнів?

– Ніколи... – опустила очі Руся.

– То навіщо оці дурниці на ліжку? – ображено примружив погляд хлопець.

– Тому, що нам не можна спати разом. Я ще дитина й школярка, а ти дорослий хлопець. У тебе вже навіть паспорт є, – докладно роз’яснила йому ситуацію принцеса-жабка.

– Ну, вибач. Я не знав, що це проблема. Давай поставимо на місце ці атрибути розкоші та трохи відпочинемо. Я чогось почуваюсь, наче та побита собака, – пожалівся їй хлопець.

– Я розумію, але все одно не можна, – настирливо стояла на своєму дурненька дівчинка.

– Руслано Мірошник, ти знаєш мене десять років. Я хоч колись принижував тебе? Ні! То навіщо ж ти це робиш зі мною? – тяжко зітхнув хлопець, адже йому на сьогодні вже й так вистачало нових вражень та переживань.

– Лесику, але ж на пляжі ти сказав що... Тому ти не зможеш стриматись... А потім буде, як у нас в школі, минулого року. Катьку Зінченко, прямо з уроків забрали народжувати...

Олесь зітхнув так, що надув обидві щоки та закотив очі під лоба, а потім відповів:

– Я міг би образитись, але не на тебе. Ти чисте створіння і я постараюсь не посоромити імені Чигриних. Клянусь, що буду спати на іншому кінці ліжка й не доторкнусь до тебе, – він хотів сказати «ніколи», але ж це була дурня! Бо він кохав цю дівчинку та хотів з нею всього на світі, і весілля, і діточок, і внуків... Тому просто замовк.

– Ось бачиш: ти задумався, а значить, не впевнений у своїх словах, – по-своєму зрозуміла його обірвану фразу Руся.

– Я впевнений та ніколи не порушую своїх клятв. А замовк тому, що так буде не завжди. Я діждусь доки ти виростеш і обов’язково поведу під вінець. Це навіть не обговорюється. Я давно сказав, що ніколи тебе не відпущу і не віддам нікому, бо я не зможу. А поки, моя маленька сестричко, лягай та спокійно спи. Я щасливий, що буду просто оберігати твій сон, – закінчив красиву доповідь Лесик.

– Ну добре. Тоді давай поспимо. Я теж просто падаю з ніг, – повірила йому маленька квітка. – Відвернись!

– Що знову? А як же всі ті пляжі? – розсміявся Лесик і наразі біля цієї потішної кнопки, здавалось, на мить забув навіть про тяжку хворобу мами та лікарню. Він обернувся до ліжка спиною, а Руся скинула сарафанчик та одягла невеличку шовкову сорочку й забралась під ковдру.

– Вже можна? – весело запитав Олесь і був неймовірно щасливим, що колись у нього буде така ніжна та сором’язлива дружина. Потім з полегшенням зірвав з себе джинси і, в плавках, забрався під ковдру на іншому боці ліжка. – Солодких снів, моя принцесо!

– Солодких снів! – відповіла йому Руся й навіть не відчула, як миттю відключилась. Не дивлячись на своє жорстоке життя вдома, спала Русланка завжди міцно й спокійно. А Лесик ще якийсь час лежав поруч, повернувши голову в її бік, та блаженно милувався цим сильним і прекрасним створінням, яке подарував йому Господь серед далеких зелених степів, десять років тому.

Парочка прокинулась ближче до вечора й Лесик побачив у Русланки на телефоні сяючий екран. Хтось настирливо добивався зв’язку з нею.

– Ну, як виспалась, моя вреднючко? – задоволено розтягнувся на ліжку хлопець і відчував себе новонародженим. – Русю, в тебе телефон розколюється від дзвінків. Ти що вимкнула гучність?

– Прости, я хотіла виспатись. Зараз... – вона потягнулась до телефона та навіть неприродно для себе сказала: – Блін! Телефонували з інституту, бабуня й навіть моя мати прокинулась від сплячки...

Вона не питала: кому першому телефонувати й миттю набрала інститут.

– Щиро перепрошую, Кириле Сергійовичу! Телефон забули в номері й вийшли за покупками, – дивно, але збрехала лікарю Руся. – Щось з мамою? Будь ласка, говоріть!

– Ні, Руслано, не хвилюйтесь. З мамою все в порядку. Тобто процес обстеження вже запущений і нам потрібно знати реакцію близького родича на можливість доволі складної операції. Дайте, будь ласка, слухавку синові хворої, – чітко пояснив ситуацію медик.

– Лесику, це тебе, – передала телефон на гучному зв’язку вона, а хлопець наразі забув про щастя поруч і його гарне засмагле личко зблідло, як у мертвого...

– Слухаю, лікарю. Все погано? – проковтнув повітря він.

– Ні, поки що зовсім непогано, хлопче. Але ви повинні завтра під’їхати та написати відмову від претензій, на випадок ускладнень в операції на серці вашої мами, яку ми наразі готуємось виконати.

– Обов’язково буду. Які претензії? Ми готові на будь-що, тільки б бачити маму на цьому світі та, щоб вона не страждала, – тремтячим голосом відповів син військового льотчика.

– Це стандартна процедура. Я чекатиму вас на десяту ранку. Тільки не запізнюйтесь, далі у мене операції і я не зможу приділити вам жодної хвилини, – доповнив Підгірний.

– Ми будемо раніше! – запевнив медика Олесь і зітхнув з полегшенням. Принаймні на цю хвилину мама знаходилась під професійним наглядом та, за необхідності, їй могли надати кваліфіковану допомогу.

Тепер Русланка набрала бабусю.

– Привіт, бабунечко! Що ти телефонуєш? Є зміни у моєму особистому житті, так? – розсміялась дівчинка, бо наразі її власні батьки здавались прибульцями з іншої планети та зовсім не хвилювали. – А, згадали про моє існування, всього через три тижні? Добре, що хоч так. Бо я думала, що вони мені вже й у реєстрації за адресою відмовили...

– Ой, внученько! Я тут отримала такий наганяй. Ти ж знаєш, що ми з тобою прикидатися зовсім не вміємо. Моя доця захотіла поговорити з Антоніною Макарівною особисто, та я не стала втягувати до нашої афери сторонню людину. Ось і розповіла цим дурням все, як є. Що там робилося! Давно я не бачила свого зятя таким збуреним. Він завжди нагадує мені камбалу, що лежить на дні, вирячивши очі в один бік. А тут кричав, що я стара нахаба. Що розбещую їхню доньку. Що відправила на курорти розважатись. Тобто ніс взагалі таке, що далі я навіть стидаюсь говорити. Ну, а тепер звісно вони все те ж саме скажуть і тобі. Головне, щоб не прокляли, як це показують в давніх фільмах, – веселилась стара вчителька, бо розуміла, що всі ті вибрики дочки й зятя - то скоріше гра на публіку, ніж щирий страх за рідну доньку.

– Бабунечко, а ти в порядку? – теж посміхалась Руся.

– Та руки в них короткі до старої Терпелихи! – пожартувала бабуня, назвавши себе персонажем з «Наталки-Полтавки».

– Це найголовніше! До речі, я вже не в Криму, а в Києві. Вранці приїхали. Дякую тобі низенько, що виховала такого славного учня! Ми боялися: як мама Лесика дорогу перенесе. Навіть самі в тому потязі втомилися, а вона бідна ледве животіла. Я його просити хотіла, щоб прискорив госпіталізацію, а він сам запросив. Спецавто прислав і людей. Тому нам з Лесиком радісно, що їй допоможуть. Ой, Господи! Ще й до операції готують... Але ж ми саме цього прагнули, щоб вилікувати. Бог дасть вийде. А як наш голова себе почуває, після вправних рук твого учня?

– Тьху-тьху! Ганяє, як кінь та горілочку на свята попиває. Тому, думаю, і в мами твого хлопчика все налагодиться. А що тата його не відпустили? – поцікавилась бабуся.

– Так ми його самі відпустили, ба! Навіщо дяді Льоні кидати відповідальну службу? Ми з Лесиком здорові, дорослі люди, тому справились. А ти мені одяг відправила, бабуню? Бо поки в Києві ще жарко, але хтозна скільки нам прийдеться тут бути? Ой, ба, це таке величезне місто! Гучне, страшне, набридливе... Як тут люди постійно живуть, не розумію? – скривила носика вільна пташка з українських степів. Їй навіть в голівку не приходило, що можна безоглядно й щиро кохати Українську столицю, всім серцем і душею. Але у кожного кохання своє!

Лесик мовчки слухав, лежачи на своїй половині ліжка і це виглядало так, наче молода красива парочка спілкується телефоном зі своєю ріднею і в них немає одне від одного жодних таємниць. Навпаки, так вони мають відразу повну картину взаємних стосунків з родичами. Лесик милувався своєю принцесою ще й тому, що наразі вона забула про тонесеньку нічну сорочку, через яку з кожним подихом з-під шовкової тканини, його шалено спокушали прекрасні юні груденята... Від цієї картини в тілі хлопця ставало все гарячіше. Ось бабуня з онукою розпрощались і тільки тепер Руся уважно глянула на Лесика. А його погляд був красномовнішим за будь-які слова, бо палав такою ніжною жагою, що вона миттю натягнула на себе ковдру й густо почервоніла.

– Ось бачиш який ти! Я тут сиджу гола, а він милується... Що будемо робити? Особисто я, страшне яка голодна. Пішли кудись поїмо. Є ж тут у них якісь кафе, чи що? Тільки, прошу тебе, знову відвернись, – сиділа, до личка, вкрита ковдрою Руся.

– А хіба своїм батькам ти зараз не зателефонуєш? – нагадав їй ввічливий Олесь.

– Ні. Я хочу спочатку поїсти, з апетитом, а вже потім зіпсувати собі настрій до кінця дня, – рішуче відрізала дівчинка.

Олесь спиною до неї звівся на ноги й обережно пішов до ванної кімнати. Не будемо уточняти: чому, але звідти він вийшов вмитий і вже не такий загадковий. За цей час Русланка теж встигла одягтися та взяла маленьку сумочку.

– А я й не бачив. Тут холодильник є, Русю. Тому живемо! Купимо собі щось на ранок. Матір Божа! Так тут ще й мінібар та повно випивки, – розсміявся хлопець. – Нащо нам кудись ходити? Наклюкаємось та й будемо спати до ранку...

Русланка двома ручками, жартома, випхала Лесика з номера та повела до сходів.

– А чого не ліфтом? Треба ж відриватись на всю суму, – відчував щастя поряд Олесь.

– Тому, що не хочу! Я ліфтів терпіти не можу. Там тісно й дихати нічим, – зізналась йому принцеса-жабка.

– То в тебе ще й клаустрофобія! А мені здавалось, що з такими предками - ти безстрашна, – взяв її за ручку Олесь.

– От тільки не треба про мої страхи. Я багато чого в світі боюся. Нещирих людей, наприклад. Павуків і жалючої кропиви. Дурних забобонів моїх батьків боюся. А ще я так звикла, що ти поруч і тому страшенно боюся розстатися з тобою... – зізналася Русланка. Лесик просто обожнював її таку, бо це була його найчарівніша світла й відкрита книга.

– Але жабок ти вже більше не боїшся? – ніжно притис він Русю за плече.

– Ні! Хіба ж можна боятися саму себе? – примружила очі дівчинка і вони побачили освітлену вітрину якогось кафе навпроти. А на серці було так тепло й гарно, що навіть їсти вже перехотілося.

Розділ 12. Репетиція казки

Наступного дня діти познайомились з успішним учнем Русиної бабусі. Правда, тепер він сам був більше схожий на вчителя, бо поки Лесик підписував папери, до Кирила Сергійовича заглянули чоловік сім працівників та всі питали у нього про щось важливе. А він був підкреслено уважним та ввічливим.

Доцент Підгірний розповів, що підготовка до операції мами триватиме десь близько двох тижнів. Адже він хоче зробити все якнайкраще, щоб його колишня вчителька знову гордилась своїм учнем. Коли парочка зібралась піти – медик не витримав та запитав у Русланки:

– А яка вона зараз, Марія Матвіївна Козак?

Дівчинка миттю побігала пальчиком по екрану телефона й показала:

– Ось така. Моя бабуня не вміє змінюватись. Вона завжди чарівна й невгамовна. А ще, не дивлячись ні на що, вона завжди посміхається...

Доцент інституту серця, заслужена й шанована людина в країні та за її межами, наразі чомусь звів гарні чорні брови до купи й уважно подивився на Русю:

– Так, це правда. Ви дуже схожі на цю неймовірну жінку! Дай Боже їй здоров’я. Я буду старанним і у нас все вийде. Перепрошую, та на мене чекає ще одне серце. До зустрічі!

Швидкими кроками він пішов рятувати чиєсь життя, а Русланка дивилась йому вслід і чомусь думала про перебіг часу. Адже колись він був маленьким хлопчиком і мабуть, любив бігати по калюжах, а потім навчався в школі та не любив бабусину географію. Але тепер географія сама любить його, бо запрошують цього чоловіка по світу туди, де чекає чиєсь хворе серце. І він рятує його. Який дивний цей час! А ще вона згадала, як вчора Лесик сказав їй, що підожде доки вона трішки підросте й тоді вони одружаться і в них будуть дітки, а потім внуки... І знову цей невблаганний рух часу!

– ... Гей! Ти чого? Дядько сподобався? – почула вона голос Лесика й зрозуміла, що досі дивиться вслід Підгірному, а Олесь її ревнує. От тільки цього їй бракувало!

– Звісно. Я його люблю всією душею, бо він пообіцяв врятувати тьотю Аню. За таке я його вік любитиму, – щиро зізналась дівчинка та заглянула у прекрасні блакитні очі свого друга.

– Тобто його ти любиш, бо він рятує мою маму. А її ти любиш, бо вона моя мама. Виходить більше за всіх ти любиш мене? – сяяли щастям очі хлопця.

– Лесику, а скільки в тебе було з геометрії? Ти так класно доводиш теорему кохання. Поетапно й чітко, – розсміялася Руся та не дала відповіді на його конкретне запитання.

– Ні! Я ж не відчеплюся, – після зустрічі з медиком підбадьорився Олесь. – Скажи: ти мене хоч трішки любиш?

Зараз вони вже знаходились на території клініки, де квітнуло багато троянд. Лесик взяв Русланку за обидві ручки, так наче збирався танцювати якийсь дитячий танок і продовжував загравати.

– Якщо ти й далі будеш так чіплятися, я сьогодні спатиму в ванній кімнаті. До речі давай відразу зателефонуємо дяді Льоні. Чого нам чекати того вечора? Відзвітуємо раніше, – запропонувала Руся.

– Гарна ідея! Тато буде радий, – натиснув контакт хлопець. – Татку, ти не в шоломі? Жартую... Просто ми з Русею тільки-но вийшли від того лікаря, папери підписували, і знаєш він вселяє довіру. Такий щирий і скромний, а ще дуже гарно про Русину бабусю говорив. Та й відносно маминих аналізів відзивається доволі позитивно. Казав, що все буде добре. От тільки ж чекати до операції ще два тижні. Ні, маму ми не бачили. Він сказав, що наразі їй потрібен спокій, тому ми потерпимо. Перед самою операцією я в нього випрошу зустріч. Ну, так для підтримки духу, – сказав Олесь, а його голос забринів тривогою. Дурному було ясно, що син збирається на всякий випадок, попрощатися з мамою. Адже лікар, звісно талановитий, та ще є доля і її точно не «вилікуєш».

А швидкоплинний час лікує всі рани. Так і операція, яку зі страшним хвилюванням чекали Чигрини й Русланка – пройшла успішно. Через кілька днів Русю й Лесика пустили до мами і Ганна Чигрина мала зовсім інший вигляд. Ну, звісно не такий квітучий, як у дитинстві солодкої парочки, але ж очі її знову були яскравими й запальними, на лиці з’явився легкий рум’янець, а говорила тьотя Аня натхнено та радісно.

Лесику дозволили взяти до палати телефон і підполковник Чигрин знову почув свою прекрасну половинку. Він був військовим льотчиком, а значить людиною, що завжди готова не тільки до стрімких змін, а й до миттєвої смерті, але ж завжди хочеться вірити в найкраще!

Після таких тяжких випробувань, звісно, Ганна Чигрина рвалася повернутись додому, на півострів. Та підполковник попрохав якийсь час почекати, а ще краще пожити в Києві, щоб професіонали могли спостерігати за її здоров’ям. Грошей на карту він підкинув, бо самому майже нічого не потрібно було. А про життя в столиці Леонід Михайлович мав доволі чітке уявлення.

– Льончику, чому? – в лоб запитала підполковника дружина.

– Аничко, вважай, що це наказ! І дітей нікуди від себе не відпускай, – просто сказав чоловік.

– Я зрозуміла, Льоню, і обов’язково виконаю. Тримайтесь - ми завжди з вами, – чітко відповіла ще доволі слабка дружина підполковника військової авіації та тяжко зітхнула.

Підходив ще один час «Ч». Добігало кінця насичене подіями літо й Русланка повинна була повертатись додому та йти до дев’ятого класу. Конфліктувати з батьками, рятуватись від їх злості у коханої бабуні та отримувати в школі відмінні знання й оцінки. Але дівчинка просто не розуміла: як вона кине тут тьотю Аню й свого Лесика? Щастя, що його мама вибралась зі смертельної прірви перекривалось гіркотою біди розставання з ними.

Якось, перед випискою, вони втрьох влаштували в палаті серйозну нараду.

– Синочку, ми не поїдемо наразі додому, – сповістила хлопця мати.

– Мамо, чому? Тато без нас вже півтора місяці живе. Я за ним страшенно скучив, а він за нами. Як це ми не поїдемо додому? Лікар же казав, що ти добре одужуєш. Хіба щось не так? То чому я не знаю? – гаряче обурювався Олесь.

– Зі мною все в порядку, заспокойся. Але тато так наказав, розумієш? – обережно посміхнулась тьотя Аня.

– Зовсім не розумію, мамо! Він нас бачити не хоче? – знизав плечима татів син.

– Хоче. Але його наказ ми виконаємо, Лесику, – настирливо сказала тьотя Аня.

– І де нам жити? В готелі? – дивувався новині хлопець.

І тут Русланку наче осяяло:

– А давайте поїдемо до нас! Коли дядьо Льоня так хоче і я страшенно сумуватиму за вами. То поїдемо до наших країв. Бабуня буде неймовірно рада. В неї дім великий і порожній. Та й вам не звикати до нашої землі. А вже про те, яка я буду щаслива поряд з вами – не знаю як і сказати!..

Лесик мовчки дивився на своє диво й розумів, що це дійсно варіант, бо дотепер він якось не порівнював фактів розставання з Русланкою та відбуттям додому на півострів. Тільки наразі до нього дійшло, що ці речі несумісні й тому треба вирішувати: Крим, Київ чи зелені гаї Русланчиної батьківщини з його дитинства? А Ганна Чигрина навіть підвелась на ліжку й протерла лице рукою.

– Русю, дитинко, а може це єдиний вірний вихід? Я зовсім не проти повернутись, на деякий час, до тих чистих степів та спокійних радісних людей. Пам’ятаю: які ми були щасливі у твоїх краях. Що скажеш, синку? Хочеш повернутися в дитинство?

Лесик мовчав, адже перед ним постала дилема, розгадка якої була диву подібна! Він нізащо не хотів покидати свою прекрасну Русланку, але й тато на півострові зовсім один. Як обрати правильний вихід, щоб нікого не образити? Бо саме таким було кредо цього блакитноокого парубка: вселенське добро й справедливість...

– Мамо, я не знаю, – знизав плечима хлопець та почув:

– Лесику, я більше двох місяців була з вами і тепер навіть не уявляю свого життя без вашої родини. Це несправедливо! Тьотю Аню, ну скажіть же йому хоч Ви! – ледве не плакала Русланка відчувши, що вони можуть залишитись разом, або розлучитися назавжди.

Жінка якось таємниче посміхнулась і сказала тихо, але впевнено:

– Не хвилюйся, маленька рятівнице! Лесик приймає твоє запрошення. Ми поїдемо разом у твої степи. Я це по його погляду бачу...

– Мамо!!!