Юлія Богута - Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута

— Дарма вилізла, Фіалко, — позіхнув перевертень та ліниво потягнувся. — Ти далеко живеш? Вже нічого не їздить.

— Не дуже  далеко, пішки дійду, — ніяково буркнула, намагаючись вгамувати серцебиття. Виходило погано. — Хвилин сорок і я вже буду вдома.

— Не будь дурною, красуне. Лягай поруч з ним. Там ще трохи місця є. А я котом вмощусь знизу. Нема чого ніччю одній ходити.

— Я некромантка, а не цукрова дівчинка, ти забув? — скептично підняла брову, сумніваючись в його розумових якостях на п'яну голову. — Який бовдур полізе до мене?

— Бачиш ту поличку з червоними теками? — якось серйозно запитав Джері й махнув долонею на одну з книжкових шаф. — Це все справи про насилля з магією за останній місяць. Так що повір, бовдурів у нас вистачає. А от слідчих, щоб їх переловити — обмаль. Так що лягай спи. Мені ліньки йти тебе проводжати через пів міста.

— Який ти шляхетний чоловік… — сумнівно похитала головою, розуміючи що він не такий вже і безсовісний. Просто корисливий.

— Який вже є. Так що змирись з цим і лягай спати.

— Добре...

Сперечатися якось не хотілося. Від однієї думки, що доведеться дійсно йти через половину міста пішки, брала ще більша втома. Тому я мовчки роззулася, скинула піджак та сіла скраю, спираючись головою на спинку дивану. Ноги Лоріана торкалися мого стегна, викликаючи якісь дивні почуття. Було незвично ось так ночувати у відділку, але щось мені підказувало, що це не в останній раз. Тому я заплющила очі та сонно позіхнула.

Вже засинаючи я відчула, як щось м'яке опустилося на мої плечі  та приємно  вкрило теплом. Стало так затишно, що я моментально провалилася в забуття. Добре, що цей день нарешті закінчився. Хоч би завтрашній був трохи кращим.

 ___________________________________
Добрий вечір, любі читачі. Сподіваюся, вам не доводиться спати на роботі) Теплої ночі вам.