Яна Паувел - Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел

Розділ 3

«Вставай»

Вона не була впевнена, був це чужий голос, чи її власні думки, але розплющила очі і сіла на ліжку. Оглянувшись довкола, завмерла. Все було як в тумані. В голові паморочилось, а зображення перед очима увесь час розмивалося, і важко було сконцентруватися на чомусь одному.

«Вставай»

І наче слухняна маріонетка вона піднялася. Холод одразу ж оточив її з усіх сторін. Вона ще більше розгубилася, і відчула тільки, що повинна йти.

Вона не знала чому, і не розуміла куди, але повільно вийшла з кімнати, погойдуючись з боку в бік, і відчуваючи, як її тіло омиває невидимий вітерець. Сухе листя захрумтіло під босими ногами, але вона не звернула на це уваги.

Погойдуючись і не припиняючи тремтіти вийшла повільно на вулицю, і примружилась від яскравого світла. Наче декілька днів не виходила на вулицю. Але навіть так вона не припиняла іти.

Наче хтось зачарував її: спотикаючись і падаючи, вона повільно спускалася вузькою стежиною, незважаючи на каміння і чагарники, не помічаючи закривавлених слідів, не відчуваючи нічого крім холоду.

Зрештою, стежина вивела її на дорогу. Рідкісні мандрівники проводжали її настороженими поглядами, перешіптувалися у неї за спиною, а деякі і лякали басовитими голосами і хижими поглядами.

Було щось, але вона забула що… Болото чавкало під ногами, дрібні камінці, приставали до стоп. Вона продовжувала іти.

Перші будинки викликали в ній нетерпіння. Вона не знала звідки це взялося. Наче щось повинно було трапитись, і тепер уже вона проводжала розгубленими поглядами прохожих. З надією шукала щось знайоме, але при цьому не припиняла йти.

Вулиці ставали все більш людними. Усюди гомоніли людські голоси, і вона зрідка здригалася, коли хтось підвищував голос поряд з нею.

Ринок… Невдовзі вона зрозуміла, що потрапила на ринок. Запах випічки, привернув її увагу і в животі забурчало. Вона обійняла себе руками і з надією оглянулась довкола, але ще більше розгубилася.

Вона не знала, що тут робить. Не знала чому. І страх пробрався в її душу холодними щупальцями. Хтось врізався в неї, і вона від несподіванки впала. Чоловік одразу ж обернувся до неї обличчям і, змірявши її гидливим поглядом, сплюнув на землю.

- Дивись куди преш! Розвелося жебраків!..

Несподівано він побілів і відступив на крок, наче побачив щось моторошне в її погляді, після чого і зовсім розвернувся і побіг.

Дівчина затремтіла сильніше, і підтягнувши коліна до грудей, обійняла себе руками. Люди продовжували проходити повз, не звертаючи на неї уваги. Деякі і зовсім не цуралися штовхати її ногами, і обзивати нехорошими словами.

Її страх ріс в геометричній прогресії. Вона почувалася розгубленою і беззахисною перед натовпом. Її лякало уже те, де вона знаходилася, і що з нею відбувалося.

Здавалося, ціла вічність минула, перш ніж її плеча торкнулася тепла рука. Дівчина здригнулася усім тілом і несвідомо відповзла, прикриваючи руками голову.

- Аніка? – з недовірою покликали зверху. – Ніка! – уже впевнено прокричала дівчина, щойно вона сторожко подивилася на неї. – В ім’я всіх святих, де ти була?!

І незважаючи на бруд і запах, дівчина підняла її з землі і міцно обійняла, наче вони були колись добрими подругами.

- Повірити не можу, - прошепотіла приголомшлено вона. – Я думала, що більше ніколи тебе не побачу.

Відсторонившись, незнайомка обхопила долонями обличчя дівчини, оглянула її уважно, і на її очах виступили сльози.

Вона була досить високою, і виглядала зовсім юною. Біляве кучеряве волосся спадало до пліч. А світлі блакитні очі випромінювали тепло і доброту. Косметикою дівчина, схоже, не користувалася – з такої відстані легко можна було роздивитися усі веснянки на її носі. Але скільки б вона не вдивлялася в обличчя незнайомки, знайомих рис в ньому не знаходила взагалі.

- Як же ти схудла. І волосся. Що з ним? Коли ти розчісувалася востаннє? А це? Що з твоїми ногами? Де твоє взуття?

Вона розгублено подивилася вниз на свої брудні і поранені ноги і чи не вперше за увесь цей час відчула пекучий біль в стопах.

- Ніка… - уже мало не ридала незнайомка. – Як же так?

- Ви… - вона запнулася, бо навіть цей голос, її власний голос, звучав для неї неправильно. – Ви мене знаєте?

Дівчина окинула її розгубленим поглядом, а тоді, усвідомивши її слова, прикрила приголомшлено долонею рота.

 

****

 

Демоноборцям Відомства мертвих душ жилось нелегко. Здавалося, що в цьому може бути складного – знайти і знищити злого духа? Дітей Окти змалку навчали, як боротися з потойбічними сутностями.

Але люди не розуміли головного – усі злі духи колись були чистими і невинними душами. Зазвичай душі справді злих смертних у цьому світі не затримувалися. І не важливо, що саме служило якорем, усі ці душі були чимось скалічені.

Частіше за все вони не пам’ятали нічого зі свого смертного минулого, від чого страждали ще більше. А ті, хто пам’ятав, часто оберталися демонами раніше за побратимів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍