Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- З ким ти там говориш? – долинуло зацікавлене.

Марфа повернулася до будинку.

- Ні з ким, – відказала миттю, розгублено глянувши на усміхненого незнайомця. - Думки вголос.

- Тоді хутчіше закінчуй і повертайся. Дома роботи вистачає.

- Добре. Я майже все.

Жінка гримнула дверима, покинувши будинок. Із вуст зірвався полегшений видих. Чомусь, серце билося швидко-швидко, ніби мене застали за чимось недобрим. Але на уста теж лізла схвильовано-дурненька посмішка.

Ледь не попались.

- Довго ви ще вдаватимете хворого? – запитала з докором.

- Доки мені це не перестане подобатися, – руку злегка погладили чоловічі пальці, після чого я вкінець отямилася й вивільнила її з чужого полону.

- Зробіть мені ласку, перев’яжіть себе самі, – мовила невдоволено, після чого поспіхом покинула кімнату «хворого», хоч і розуміла, що це, мабуть, неправильно.

Зізнаюся, йому навіть мене вдалося частково переконати у своїй немічності. Однак подібною немічністю аж ніяк не володіє моя пам'ять. Вчорашній вечір я запам'ятаю надовго. Тож нехай подякує за те, що я вже для нього зробила.

Шлях тримала до будинку Марфи: слід було починати готувати обід. От тільки через власну неуважність і задумливість геть не побачила того, хто стояв у тіні будиночка пана дільничого, дожидаючи моєї появи.

- Анно! Стривай! – почула я голос Ореста.

- Чого тобі? – кинула неприязно.

- Нам треба поговорити. Дозволь усе пояснити.

- А нічого пояснювати, все й так зрозуміло, – закотила очі й продовжила шлях.

- Та стій! – мене піймали за руку й смикнули за будинок, якраз до тої стіни, за якою знаходилася кімната чужинця.

- Пусти! – попросила, спробувавши вивільнитися з полону рук колишнього коханого.

- Не зроблю цього, доки не пообіцяєш прийти сьогодні до лісу. На ту галявину біля струмка, де ми нещодавно збирали трави.

- Не прийду! – видавила образливе.

Таки гідність свою я ще не проплакала.

- А я все одно чекатиму. Хоч усю ніч, – промовив із посмішкою Орест, миттю зникнувши за хатою.

От же гад! Козел самовпевнений! Знає, що не можу встояти перед його чарами й нахабно цим користується.

Важко зітхнувши та привівши до норми пекучі щоки, побігла мерщій додому. Весь день робота робилася, мовби крізь пелену туману. Думки з моменту зустрічі із колишнім коханим хлопцем носилися десь далеко від мене й реальності. Все переймалася, як же бути. Як правильно вчинити? Йти чи не йти? Він, мабуть, справді чекатиме. Шкода...

Зрештою, вирішила, що втрачати мені однаково нічого. Разом нам точно не бути, проте роз’яснити останні події таки треба, аби уникнути незручностей у майбутньому. Адже ж нам іще жити в одному поселенні. Уникати одне одного роками не вийде. А я не хочу почуватися все життя ніяково.

Накинувши на плечі теплу хустку й підхопивши масляний ліхтарик, посунула до лісу. На вулиці ще було видно, проте поволі вечоріло, отже повертатимусь додому, певно, затемна. Перспектива не надто приємна, проте вже нічого не зміниш. Мені цікава правда. Принаймні та, яку заготували як виправдання.

- Міг би вибрати для розмов місце, ближче до поселення, – сварилася тихо, ледве перелізаючи через повалений гофер. Гадаю, той самий, яким учора чужинця накрило. Далеко ж він зайшов.

А може це лиш один із багатьох померлих гігантів. Хто ж його зна?

Дерево, на нещастя, зруйнувало єдиний міст, що з’єднував два береги широкого струмка. Долати водойму пішим ходом було ідеєю поганою, тому довелося перелізати на іншу сторону імпровізованою гігантською переправою. Настрій мій від цього кращим не став. Захотілося завмерти просто тут, на цьому клятому місці, й нікуди ніколи не йти – настільки сильно мене зморив останній день і вчорашній вечір, зокрема. Я багато й старанно думала про те, що скажу на цій зустрічі Оресту. Та голова однаково здавалася пустою. Або ж дірявою, як сито: думки втікали крізь сотні шпарин, на довго в ній не затримуючись.

Чи вистачить мені сміливості виплеснути цьому нахабі в лице весь свій біль і розчарування? Чи зможу я зберегти після цього свою гордість і колись знову по-справжньому комусь довіритися? Вдруге це зробити буде складно. Адже довіра, немов витончена фарфорова ваза: розбившись, навряд чи колись поверне первинну форму. Але прощатися з коханою людиною зовсім не хотілося, попри здорове розуміння того, що разом нам більше не бути.

За чверть години я була на місці. Захекана, втомлена й ображена ще більше.

- Ти прийшла, – вдоволено констатував факт хлопець.

- Як бачиш, – розвела руками, - пропоную одразу перейти до діла. Я прагну отримати чесні пояснення. Бажано, без брехливих передмов і недоречних вибачень.

- Анно, я не брехав, коли говорив, що кохаю тебе, – Орест спробував наблизитися, піймати у свої обійми, та я їх уникнула.

- Не порушуй меж дозволеного! Тепер ми чужі одне одному. Продовжуй з того місця, де стоїш, – наказала роздратовано.

- Ти ріжеш мене без ножа, – скривився парубок. - Зрозумій, Килини я не кохаю. Наше з нею одруження – батькова забаганка. Сама мусила б здогадатися, що я тут ні до чого. Ти значно розумніша, значно вродливіша… І прекрасно знаєш, що не така, як усі.

- Бо чужа? – вирвалося похмуре.

- Для мене ти найрідніша.

- Було б це правдою, на місці Килини вчора стояла б я, – промовила ображено. - Ти – боягуз, Оресте. Не зумів захистити наше кохання. Зрадив своїм обіцянкам.

- Зрозумій, я не мав вибору! – у відчаї хлопець схопився за голову. - Батько сказав, що не дасть мені влади…

- Хіба тобі було мене замало? Я всю себе тобі віддала. Ти був володарем душі моєї…

- Твоя душа й гроша не варта! – зірвавсь на істеричний крик.

Одна коротка мить розбила всі ілюзії надії, убивши словом у мені останні ніжні почуття.

- Ти вже не той, – гірке.

- І ти не та. Так просто відмовилася від мене...