Еліс Кларк - Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк

Глава 6. Аля. В пошуках репетитора

Ми одягаємося і, подивившись в інтернеті, де знаходиться найближчий ресторан, їдемо туди. Я милуюся чудовими краєвидами, що відкриваються з вікна автівки. Так дивно, що тут наприклад апельсини ростуть, як у нас абрикоси, і плоди падають прямо на землю, а їх ніхто може не збирати. 

Взагалі місцевих людей ми бачимо дуже мало, можливо просто ця місцевість не є густо населеною, лише час від часу трапляється невелике село,  та й то на вулицях майже не видно людей. А може, це через те, що зараз спекотно, і в середині дня люди сидять в домівках з кондиціонерами, а не тиняються по вулицях. 

— Здається, ми приїхали, — я показую на невелику будівлю з яскравою вивіскою, що з’являється з-за повороту. 

— Ага, — киває Стас і підʼїжджає до ресторанчику.

Паркує машину, виходить з неї, а потім відчиняє дверцята і переді мною:

— Прошу, — він подає мені руку.

Я спираюся на неї і виходжу з машини, з цікавістю озираючись навколо.

— Судячи з того, що на вивісці намальована риба, це, схоже, ресторан морепродуктів? 

— Сподіваюсь, у них є меню англійською, — усміхається Стас. — А якщо ні — будемо обирати навмання, чи пояснювати все на пальцях. Певно, нам все ж треба якомога швидше знайти собі репетитора. 

— Треба буде, як повернемося додому, одразу пошукати в інтернеті якусь підходящу кандидатуру, в ідеалі, щоб репетитор міг приїздити до нас додому, — розмірковую я, поки ми йдемо до входу в ресторан. 

— Так, — погоджується Стас. — Може, попросити Енні чи Дена допомогти знайти його, я б не хотів, щоб ми самі подавали якісь запити в репетиторські центри тощо, треба все одно якомога менше світитись, хай в нас і інші документи.

— Мабуть, що так… Може, в них є якийсь знайомий місцевий вчитель, щоб йому далеко не їздити… Увечері запитаю. 

— Тоді, так і зробимо, — Стас усміхається, а потім телефон в його кишені дзвонить, він дістає його, дивиться на екран. — Знов мама, — зітхає він. — Інколи мені здається, що вона слідкує за мною з якогось супутника, щоб подзвонити в найнезручніший момент.

— Поговори, — кажу я. — Це ж мама, певно, хвилюється…

— Ну, просто скажу, що все добре і що я зайнятий, — Стас прикладає телефон до вуха, приймаючи виклик. — Алло, привіт, ма, у мене все добре. У тебе щось термінове? — він секунду мовчить, а потім продовжує. — Я ж казав, що не буду цим займатись. І що, що я в Італії? Не буду і все. Розбирайтесь самі, я від початку цього не хотів. Ні, я зайнятий, — продовжив він після маленької паузи. — Не треба мене навідувати. Повернусь, коли зможу. Все, давай, я заходжу до ресторану, бувай, — на цих словах він відбив виклик і поклав телефон до кишені. — То просто кошмар, мільйон запитань на хвилину…

— Добре, що мої батьки взагалі поставили мене в ігнор, — усміхаюся я. — Вони були ще ті контролери… А так я сама собі господиня. 

— Ну, я теж в принципі сам собі господар, але мамі все одно хочеться все знати, — усміхається Стас. — Ніяк не звикне, що я вже теж сам по собі, дорослий і все таке.

— Ой, а вона навіть не знає, що ти зараз за кордоном? 

— Знає, — зітхає він. — Щойно ми перетнули кордон, їх вже сповістили… Ну принаймні я так думаю. Хоча, ми ж поміняли документи, то може і не знає. Але батько в мене зазвичай в курсі всього, що хоче, у нього є звʼязки. 

 — Але вона сказала, що хоче тебе навідати? Чи я щось не так зрозуміла? 

— Ну, щось таке… Але я сказав, що хай зі своїми справами розбираються самі. Вони хотіли, щоб я щось там допомагав, — відповідає Стас. — А я ту справу не люблю.

— Вони досі працюють у сфері туризму? — згадую я його розповідь. 

— Ага, — киває він. — Ну, раз їм так подобається, хай займаються, я ж не проти. Аби мене не змушували займатись тим самим, бо то нудно.

— Добре, — я усміхаюся, — ходімо вже пробувати місцеві делікатеси. 

— Сподіваюсь, ми зможемо розібратись, що і як замовити, — підморгує мені Стас. 

— На крайній випадок скористаємось гугл-перекладачем в телефоні, — пропоную я. 

— Точно, взагалі ж можна і на меню його навести, сканер гугла, — згадує він. — І там все автоматично перекладеться.

Коли ми сідаємо за столик, до нас підходить молодий офіціант і відразу витріщається на мене. Мені аж незручно, хоча я вже встигла зрозуміти, що місцевим чоловікам подобаються блондинки, тому до мене й така підсилена увага з їхнього боку. 

Стас бере до рук меню і зазирає в нього.

 — Ну що там? — запитую я його. 

— Перекладає більш-менш нормально, — відповідає він, передивляючись меню через камеру телефона і перекладач. — Тут є майже будь-які морепродукти. Я пропоную взяти устриць, кажуть, в Італії вони найкращі. Оці великі нульовки. Хоча дехто любить маленькі. Ну можемо взяти різних на пробу.

— Що ж, хай будуть устриці, — погоджуюсь я. 

— Ти колись їла їх? 

— Так, колись із… ну, це не дуже важливо, — відразу замовкаю, не хочу говорити про Кирила. 

— Ще можемо взяти салат із восьминогами та білого вина для тебе, — Стас делікатно підтримує зміну теми. — Я пити не буду, бо за кермом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍