Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці. 

— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо! 

— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу! 

— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло! 

Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись. 

Вона голосно прокашлялась. 

— Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти! 

В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні. 

Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч. 

Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває». 

Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла. 

На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря… 

Бабуня ні разу не загубила ягня. Ось один із ранніх спогадів Тіфані: ранньою весною однієї морозяної ночі мама стоїть коло вікна і тримає її на руках, понад горами мерехтять тисячі зірок, а одна зірка, блідо-жовта, із сузір’я Бабуні Болячки, петляє крізь темряву, вкритої ніччю долини. Яка б не була негода, а вона нізащо не піде спати, якщо якесь ягня загубилося… 

Є лише одне місце, де можна мати хоч трохи власного простору, якщо в тебе велика родина, і це — вбиральня. В них була на три дірки, і туди йшли ті, хто потребував усамітнитись хоча б на хвильку. 

Там була свічка, а на шворці висів минулорічний «Альманак». Друкарі знали, яка доля спіткає видання, тож друкували його на м’якому папері. Тіфані запалила свічку, вмостилася зручно і розгорнула книжку «Казок про фей». Сяйво гібридного місяця проливалося крізь серповидний виріз у дверях. 

Книжка їй ніколи особливо не подобалась. Здавалося, вона їй диктувала, що Тіфані має думати та робити. Не сходь із стежки, не відчиняй дверей, ненавидь відьму, бо та зла. Ага, а ще — вір у те, що найкращий спосіб обрати дружину — за розміром туфельки. 

Багато оповідок, як на її думку, були вкрай непевні. Одна була про двох милих діток, які запхали злу відьму у піч. Тіфані це не давало спокою, правду кажучи, після трафунку з місіс Окунець. Такі оповіді, на її переконання, перешкоджали тверезому мисленню. Вона прочитала ту історію і задумалась: «Перепрошую? Ніде нема такої печі, щоб вмістити цілу людину! А діти чому собі вирішили, що можуть от так просто вештатися лісом і їсти чужі будиночки? А чому той хлопець, якому забракло клепки, щоб докумекати, що корова дорожча за п’ять бобів, мав право убити велетня і вкрасти його золото? Це вже не кажучи про акт вандалізму проти природи! А та дівчина, не годна відрізнити рідну бабусю від вовка? Вона або тупа, як бук, або родом із дуже некрасивої сімейки. Ці казки — несправжні! Але через них загинула місіс Окунець». 

Вона гортала сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну ілюстрацію. Бо, хоч самі історії її дратували, красивіших ілюстрацій вона ще ніколи не бачила. 

Тіфані перегорнула сторінку і — ось вона! 

Малюнки фей були не те щоб вражали. По суті, то були дівчатка з балетної студії, яким чомусь заманулося бігати поміж кущі ожини. Але ось ця… була іншою. Кольори незвичні і тіней нема. Височенна трава і гігантські ромашки росли повсюди, на їхньому фоні феї мали бути маленькими, але натомість вони були велетенські. Вони скидалися, радше, на чудернацьких людей. На фей вони точно не були схожі. Чи не всі без крил. Із себе дивні. Власне, деякі скидалися на чудовиськ. Дівчатка в пачках і нігтя їхнього не варті. 

А ще дивно, що на відміну від інших малюнків, цей скидався на мальований із натури. Інші ілюстрації, як‑от ті дівчатка в пачках і малята у комбінезонах, були плодом уяви, такі собі солодкаві вигадки. А ця — не така. По цій було видно, що художник малював, що було… 

…принаймні в його голові. 

Вона уважно вивчала нижній лівий кутик і знайшла! Вона вже це бачила раніше, але треба знати, де шукати. Ось він — рудоволосий чоловічок, у кілті і куцому жилеті — супиться на малюнку. Вигляд у нього вкрай розлючений. І… Тіфані піднесла свічку ближче, щоб роздивитися… і він явно щось показує рукою. 

І, якби хто питав, то показує щось нечемне. 

Тіфані почула голоси. Вона прочинила двері ногою, щоб краще чути, бо ж відьми завжди підслуховують чужі розмови. 

Звуки лунали по той бік живоплоту, а там було лиш поле, на якому не мало бути нічого, окрім овець, яких небавом поведуть на ринок. Вівці, як відомо, не славляться балакучістю. Крізь дірочку, вигризену зайцем, Тіфані могла крадькома визирати у ранковий туман і бачити, що діється надворі. 

Коло живоплоту пасся баран, і розмова лунала звідти, якщо точніше, то з-під високої трави під його ногами. Співрозмовників, здається, було щонайменше четверо і всі вони були не в настрої. 

— Трясця! Нам тре курову, а не барана! 

— Та яка різниця! Обидва добрі! 

— Та всі курови в сараї, берем шо є! 

— Та не волайте так! Тихо ви! 

— Та? А хто почує? Ну добре, добре… Раз, два, взєли… 

Баран трохи припіднявся в повітрі і забекав стурбовано, коли його понесли задом наперед полем. Тіфані здалось, що вдалині видніється пучок рудої чуприни десь на рівні овечих ніг, але видиво щезло в тумані разом із бараном. 

Тіфані рвонула крізь живопліт, не зважаючи на колючі лозини. Бабуня Болячка нізащо б не дозволила красти овець, навіть якщо злодії невидимі! 

Раптом крізь гущу туману Тіфані почула гамір у курнику. 

Баран, що щезав задом наперед, міг і почекати. Тепер вона потрібна курям. За останні два тижні лис двічі пробирався у курник і нещадно патрав сонних бідолах. 

Тіфані кинулась через садок, чіпляючись нічною сорочкою за тики для гороху і кущі аґрусу, і рвучко відчинила курник. 

Ані тобі пір’я у повітрі, ані метушні, яку б спричинила поява лиса. Курчата захоплено ціпкали, а Гребінець, когут, роздратовано походжав туди-сюди. Одна курка мала збентежений вигляд. Тіфані взяла її на руки. 

Під нею сиділи два блакитні рудоволосі людці.