Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

Кожен міцно обіймав по яйцю. Вони дивилися на Тіфані, а вигляд мали ну дуже винуватий. 

— О, ні! — вигукнув один. — То та мала! Та відьма… 

— Ви крадете наші яйця! — сказала Тіфані. — Як ви смієте! Я не відьма! 

Людці глянули один на одного, а тоді — на яйця. 

— Які яйці? — спитав другий. 

— Ті, що у вас в руках, — відповіла Тіфані рішуче. 

— Які? Ті во? То яйці, та? — сказав той, що озвався першим, розглядаючи яйця, наче ніколи такого дива не бачив. — Чуєте, той во. Ми думали, шо то є е-е-е каміні. 

— Каміні, — підхопив другий схвильовано. 

— Ми залізли під твою курку, щоб зігрітисі, — пояснив перший. — І там то лежало. Ми думали, шо то каміні. А от чого та бідна курка так кудахкала! 

— Кудахкала, так, — сказав той другий, киваючи в запалі головою. 

— То ми так позбиткувалисі з біднятка, йой… 

— Ану покладіть… яйця… на місце, — мовила Тіфані чітко і повільно. 

Той мовчазніший штурхнув того балакучого: 

— Ліпше роби, як вона каже, — сказав він. — Диви, яка злюка. Не тре задиратися з Болячками, а та о ше й відьма. Вона гепнула Дженні пу гулуві, а то ше нікому не вдавалосі. 

— Ай, я про то забувсі. 

Обидва чоловічки акуратно поклали яйця на місце. Один навіть похукав на шкаралупку і демонстративно протер яйце потріпаним подолом кілта. 

— Ніякої шкоди, панюсю, видите? — сказав він і зиркнув на того другого чоловічка. А тоді вони зникли. В повітрі зачервонівся рудий вир, і солома замелькала в повітрі, а тоді навстіж відчинилися двері курника, і їх не стало. 

— І я панна! — крикнула їм услід Тіфані. Вона поклала курку на яйця і пішла до виходу. — І я не відьма. Ви якісь казкові істоти? А де наші вовки, ой, вівці? — додала вона. 

Відповіді не було, а дзенькіт відер з-під хати знаменував, що вже почали прокидатися домочадці. 

Вона схопила книжку «Казок про фей», задмухала свічку і попрямувала до дому. Мама розпалювала вогонь і спитала, де це Тіфані була, а та відповіла, що почула шум у курнику і пішла перевірити, чи туди, бува, не пробрався лис. Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію. 

Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз». 

Власне, вона не зовсім була певна, що ж їй слід знати зараз. 

На сніданок була каша. Вона поспіхом поснідала, прагнучи якнайшвидше повернутися на вигін і перевірити, як там баран. Може, лишилися сліди в траві, чи щось таке… 

Вона підвела погляд, сама не знаючи, навіщо. 

Щуроміх, що був собі спав коло печі, тепер сполошився і сів, вичікуючи. Тіфані відчула поколювання в шиї і намагалася розгледіти, що ж там побачив кіт. 

На креденсі стояв ряд блакитних та білих дзбанків, які, по суті, ні для чого не використовувалася. Їх мамі залишила у спадок старша тітка: вона ними пишалася, бо ж на вигляд вони були гарні, хоч і ні до чого не придатні. На фермі було достатньо місця для гарних і непотрібних речей, тож їх берегли. 

Щуроміх спостерігав за накривкою одного з них. Вона повільно підіймалася, а з-під споду виднівся рудий чуб і дві намистинки пильних очиць. 

Вони сховалися, коли Тіфані затримала на них погляд. Через мить почулося вовтузіння, і вона знову глянула вгору: дзбанок хилитався з боку в бік і здіймав хмаринку пилу з креденса. Щуроміх дивився на це збентежено. 

Вони направду дуже швидкі. 

Вона вибігла на вигін і озирнулася навколо. Туман скрес і в долині прокидалися жайворонки. 

— Якщо баран зараз же не повернеться, — крикнула Тіфані кудись у небо, — то вам буде непереливки! 

Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів: 

— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос. 

— Що буде нам непереливки! 

— Ой, ой, ой! Ото халепа! 

Тіфані, червона від люті, озирнулася. 

— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи: 

«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки». 

— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу… 

В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала. 

Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі. 

«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…» 

Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло. 

Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди. 

Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички. 

Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися. 

Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро. 

«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!» 

Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек. 

«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні». 

— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати! 

Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло. 

Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів. 

Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць. 

— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду. 

— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана. 

З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту. 

Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі. 

Тіфані задумливо повернулася