Ольга Островська - Спокуса для звіра, Ольга Островська

Розділ 7

– А я думала, що перевертні витривалі й холоду не бояться, – підстьобую його, щоб сховати власну нервозність.

Так, він мені подобається. Але ці натяки… Треба бути наївною дурепою, щоб не зрозуміти, що він мене хоче. А я може, не готова зробити такий крок? Ми зовсім не знаємо одне одного. І випадковий секс це начебто не про мене. Тим паче що, якщо він сказав правду, то більше за одну, максимум дві, ночі це точно не матиме продовження. Бо я повернуся до рідного світу, а він залишиться у своєму.

Тож не варто навіть думати у бік весільних суконь та маленьких чарівних ведмежат. Зовсім уже здуріла таке уявляти.

Але, мабуть, ще ніколи спокуса переступити через свої принципи не була такою сильною.

− Не пустиш, отже? – мабуть, вловивши мої вагання, хмикає Сігард.

− У печеру пущу, звісно. Це ж ти знайшов її. Але якщо розраховуєш на більше, то тут тебе розчарую. Я не по цих справах.

– Тобі не подобаються чоловіки? – приголомшено завмирає ведмідь. − Твій запах говорить зовсім про інше.

− Мені не подобається випадковий секс, пошляк ти кудлатий, − миттєво закипаю я, підіймаючись на лікті. За запахом він мене читає, бачте.

− А хто тобі випадковий пропонує, ягідко? Я тільки за серйозний та ґрунтовний.

Тут моя витримка дає збій. Курйозність, подекуди й зовсім безглуздість ситуації, а ще непробивне нахабство одного бородатого утопленика беруть гору, і я істерично пирскаю сміхом. А потім і зовсім починаю реготати.

− Дідько, ти неможливий просто. Де таких роблять?

− Можу розповісти, − пирхає Сігард, сідаючи поряд.

− Угу, і показати як, еге ж?

– Для тебе що завгодно, – у чоловічому голосі відверто чується посмішка. Та сама, що вже стала ворогом моїм розсудливим думкам.

І це остаточно стирає ту тривожну напругу, яка скувала мене при його появі. Може, й наївно так думати, але я чомусь впевнена, що цей чоловік не завдасть мені шкоди. Просто відчуваю це.

− Лягай, Ксеніє. Нічого не буде, чого ти сама не захочеш, − першим перериває він паузу. − Але ляжу я з тобою, тут навіть не сперечайся. Без мене ти справді замерзнеш.

З цим справді не посперечаєшся. Я вже мерзну. А ще, якщо бути зовсім з собою чесною, мені хочеться знову відчути себе в його руках. Тому я лише зітхаю, дратуючись на себе і лягаючи назад на лежанку. Ще й з запрошенням відгинаю край ковдри. Не уявляю, як ми вдвох тут помістимося, але не залишати ж його мерзнути.

Сігарду більшого запрошення не потрібно, і незабаром він вже влаштовується поруч зі мною, витягаючись на весь зріст. І безсоромно підгортає мене ближче, притискаючи до себе.

– Щоб зігріти, – пояснює підозріло задоволеним тоном. – Не соромся, лягай мені на плече, а я тебе обома руками обійму. Одразу тепліше стане.

І не встигаю я схаменутися, як опиняюся буквально оточена ним з усіх боків. Оточена жаром і приголомшливим чоловічим запахом. Обхоплена м’язистими руками, притиснута спиною до широких грудей, а тим, що нижче, до дечого надто оптимістично налаштованого.

− М-м-м, ти полуничним медом пахнеш, знаєш це? − хрипко повідомляє Сігард, занурившись обличчям мені у волосся і шумно вдихаючи. Остаточно ламаючи щось у моїх зазвичай раціональних мізках. – Ласа нестерпно. Так би й з'їв.

− Кошмар, мені ще й ведмідь канібал попався. Тікати треба, бігти чимдуж, − бурчу для годиться, щосили намагаючись ігнорувати табуни мурашок млосне почуття, що розгорається внизу живота.

− Куди ж ти втечеш, ягідко моя? − гарячі губи торкаються вуха. – І, головне, навіщо? Залишайся зі мною.

І несподівано для мене серце в грудях відгукується щемливим трепетом на це прохання. Він не може просити таке серйозно. Не може мати на увазі саме те, що мені здалося. А я не маю так реагувати. Ну не повинна ж.

Тим часом нахабний перевертень вже прихоплює губами кінчик вуха, а потім взагалі торкається язиком, викликаючи у мене дрож у всьому тілі. Цілком очевидний дрож, який важко з чимось сплутати.

− Як твоє плече? Сильно болить ще? − запитує перш ніж я встигаю обуритися.

− Так, − випалюю спересердя.

Хоча насправді за вечір я вже встигла забути про його укус. Що теж дивно саме по собі. Мені здавалося, що там жахлива рана, яка й за тиждень не загоїться. А вона вже майже затягнулася.

– Давай, залижу. І одразу перестане, − мурчить Сігард, і не чекаючи моєї відповіді відсуває комір сорочки, щоб торкнутися губами вже плеча. Точно там, де впивався іклами раніше. Тепер же проводить шорстким язиком по чутливій і все ще запаленій шкірі, і мене ніби від удару струму підкидає, настільки приємно це відчувається.

− Ти нахабнієш, − шепочу хрипко, відчуваючи, як стає мокро поміж ніг.

− Угу, − погоджується підступний спокусник, продовжуючи свою підступну справу. Він натурально зализує мою рану, яку сам і завдав. І від кожного дотику його язика мене наче у чан із теплим медом занурюють.

І я розумію, що треба сказати: «Перестань». Розумію, що треба зупинити це все, бо цілком очевидно, до чого він мене так уміло веде. Але сили волі для цього реально бракує.

– У нас у деяких фентезійних книгах пишуть, що перевертні так свою пару мітять, − незрозуміло навіщо повідомляю йому. Просто спливло в пам'яті, засівши дзвінкою нотою в думках. От і хочеться, щоб дехто мені заперечив... мабуть. − Це ж неправда?

– А якщо правда? − прикушує основу моєї шиї Сігард, одночасно з цим накриваючи величезними долонями мої груди, миттєво вибиваючи всі розсудливі думки з моєї голови. Стискає обидві півкулі ласкаво, але так по-власницьки впевнено.

О боже. Це відчувається так, ніби саме його рук мені не вистачало. Та й зараз мало. Їх скрізь хочеться, не лише на грудях.

Залишки здорового глузду намагаються звернутися до моїх страхів і побоювань. Але зрадницьке тіло, що зголодніло до чоловічої ласки, навіть слухати нічого не хоче. Тілу добре так, як, мабуть, ще ніколи не було. Звідкись приходить виразне розуміння, що потім я дико шкодуватиму, якщо зараз не дізнаюся, як це піддатися настільки сильному бажанню, відчути пристрасть настільки привабливого для мене чоловіка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍