Жаббур Дуейгі - Надруковано в Бейруті

стояв мовчки, спираючись на шафу і також схрестивши руки. Зазвичай він справляв враження весь час зайнятого, поривався в різні боки, від чого здавалося, що він постійно ставить перед собою безкінечні дрібні завдання; проте цього ранку він наче розгубив усю свою рвучкість, заціпенівши від того, що сталося. Однак він знав більше, ніж здавалось.

Фарід завагався, чи переривати ці збори, щоб пройти своєю дорогою. Він не побачив зошита з того місця, де зупинився, і йому треба було підійти ближче, щоб упевнитись, але він відчув, що перервав палку суперечку. Розмова зависла в повітрі: вона почалася до того, як він зайшов, і поновиться після того, як він піде. Фарід обминув усіх трьох, щоб пройти до свого столу, і подружжя провело його поглядом: Абдалла так і грався підтяжкою, з якою не розлучався відтоді, як видужав після вибуху, а Персефона тримала в руках олівці, якими почала малювати куби, але зараз уже не малювала нічого. Прихід Фаріда дав їм невеличкий перепочинок від того виру подій, у якому вони опинилися. Хлопець оглянув поверхню столу, шухляди, нахилився й зазирнув під нього, обійшов навколо і зупинився, роздивляючись місце. Майстер Аніс сказав йому:

— Можливо, вони забрали твій зошит із собою. Хто знає? Вони брали таке, що й на думку не спаде взяти…

Фарід зреагував на ці слова попри те, що виглядав недоумкувато:

— Як ви дізналися, що я загубив свій зошит?

— Уперше бачу тебе без нього.

Персефона різко підвелася, наче протестувала проти насмішки, яка їй вчулась у словах Аніса, чи раптом згадала про важливу зустріч. Коли вона розверталася, щоб піти, то зачепила якусь важку річ, що впала і розбилася з гучним, майже як вибух, звуком. Це була снігова куля, що прикрашала стіл одного з дизайнерів. На мить Персефона озирнулася, але не знайшла достатньої причини повернутися, пішла до кам’яних сходів і швидко піднялася: спочатку сховалася її голова, а потім ноги.

Аніс пішов додому. Щодня він пішки діставався до площі Мучеників, а там брав таксі, яке довозило його до околиць району Баста ат-Тахта.

Фарід Абу Шаар крокував, наче вишколений солдат, до Головного управління внутрішньої безпеки з надією повернути свій рукопис. Час від часу в його думках зринав образ Персефони Мелькі і Персефони з міфу, а інколи він стискав кулаки від гніву на самого себе за те, що навіть не зробив копії своєї книжки.

Абдалла Карам зайшов у свій офіс, щоб пограти в техаський холдем-покер онлайн, намагаючись так відволіктися від того, що його непокоїло. Він грав з кожної «руки»[9], яка йому випадала, навіть якщо комбінація карт була не найвдаліша, наче кидав виклик самій грі. Так тривало, доки нарешті удача не усміхнулась йому і він не продемонстрував свою «руку», вигукнувши «Ва-банк!» Йому вдалося зірвати чималий куш чотирма королями і побити суперника, який назвався в мережі «Дитям із Цинциннаті» з американського штату Огайо і якого він засліпив стрейт-флешем із п’яти карт підряд. Абдалла Карам заробив п’ятсот доларів на додачу до того, що покрив свої попередні втрати. Він виглянув із дверей свого офісу, щоб пересвідчитися, що в друкарні нікого нема, і повернувся до екрана подивитися десятихвилинне відео перед тим, як вимкнути комп’ютер і піти.

8

Абдалла виріс на іграх у слова: не було слова, значення якого він би не знав, через що друзі називали його «Малий Робер»[10]. Він був безсумнівним авторитетом у розгадуванні загадок та каламбурів і переможцем у грі «Знайди слово». Він познайомився зі своєю майбутньою дружиною на чемпіонаті зі скраблу. Метушіння дівчат, розмова французькою, розкішна вечеря й осяйна дівчина з ледь помітним відблиском смутку в очах, що привернула його увагу. Він запитав у господині вечора, як звати цю красуню, і підготувався: коли почався чемпіонат, зібрав усі маленькі дерев’яні фішки з літерами, потрібними для її імені — «Персефона», — яке він виклав ними перед собою. Присутні зааплодували, а дівчина зашарілася.

З того вечора він не відступав. Таємно від батька, який готував Абдаллу до управління друкарнею, він орендував у рекламного агента, що був одним із клієнтів друкарні, п’ятдесят рекламних бордів зі знижкою. Він вибрав для них місця у кварталі, де жила його нова подруга, і на перетині найважливіших доріг столиці. На бордах було зображено руку з білим манжетом сорочки і позолоченим ґудзиком, що тримає букет квітів, над яким було написано «Білі троянди для Персефони». Перехожі та водії думали, що це один із видів рекламної кампанії, і через незвичність імені вважали, що йдеться про німецьку марку пральних машин або дорогу французьку спідню білизну. Коли Персефона побачила цю рекламу, то одразу зрозуміла, що, окрім неї, в Бейруті немає дівчини, яка б носила ім’я її бабусі-грекині, і цей романтичний вчинок звернений саме до неї. Проте не поспішала вірити, що саме вона є його адресаткою, до ранку наступного дня, коли кур’єр постукав у двері, тримаючи саме такий букет білих квітів з борда, обгорнутий у прозорий нейлон, на якому десятки разів було витиснене її ім’я серед розсипаних навколо червоних маленьких зірочок.

Майбутнє Абдалли Карама було визначене наперед. Його чекала хороша робота, адже в батьків він був єдиним спадкоємцем сімейного статку. Його ім’я з’явилось у списку, що опублікував один із журналів під заголовком: «До уваги панянок: десять найбажаніших холостяків Бейрута». У нього були стосунки з дівчиною: вони зустрічалися кілька місяців, а потім розсталися, не оголошуючи причини. Абдалла мав приязне обличчя, а його опасистість виглядала приємно й викликала довіру, і це заміняло вроду і витонченість, яких йому бракувало. Він ніколи не був неуважним чи в поганому гуморі. На зустрічах із друзями більше слухав, ніж говорив про ризики, які загрожують країні, про нерозсудливість її політиків і про «диявола, що осів на Близькому Сході», як висловлювався найкрасномовніший із них. Він продовжував бавитись у свої ігри з Персефоною. Так, він прикріпив штрафний талон до лобового скла її машини, а всередині вона знайшла любовний лист, що складався зі слів, вирізаних із газетних статей: він пояснював це тим, що власник друкарні має використовувати друковані букви. У кінці він попросив її руки через есемеску, яку написав їй на мобільний одразу після того, як вони вийшли з нового суші-ресторану в торговельному центрі столиці. Персефона не очікувала від нього нічого такого в ту мить, коли вони щойно розійшлися, задоволені побаченням. Повідомлення було складене так, що можна було подумати, наче Абдалла