Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

зі всією своєю космічною могуттю. Озирнувшись, Брайден одразу збожеволів. Він гучно розреготався і час від часу продовжував вибухати реготом, аж поки однієї ночі не зустрів смерть у власній каюті, коли Йогансен у маренні блукав кораблем.

Але Йогансен не здавався. Розуміючи, що поки паровий двигун не розкочегариться до максимальних обертів, оте Щось може заввиграшки наздогнати «Тривогу», він пішов на відчайдушний крок і, перевівши двигун на повну потужність, вибіг на палубу і повернув штурвал у зворотний бік. Смердючі води спінилися бурунами, і, як тільки двигун набрав максимальних обертів, хоробрий норвежець скерував ніс корабля просто на ту жахливу масу, котра його переслідувала, здіймаючись над брудною піною, немов корма диявольського ґалеона. Вимахуючи своїми мацаками, ця страхітлива каракатиця з’явилася просто перед укріпленим бушпритом яхти, але Йогансен ні на йоту не збавив ходу. Раптом почувся чвакаючий і гидотний ляскіт, що нагадував звук, коли лопається пухир чи розчавлюють медузу, який супроводжувався смородом, мертвотнішим за тисячу розритих могил, і оповідач так і не зміг описати цього звуку. На мить корабель огорнула їдка і непроглядна зеленава хмара, опісля ж залишилося тільки отруйне кипіння води за бортом, де — Боже милостивий! — пошматована маса того безіменного поріддя небес повільно набувала своєї первісної, пекельної форми, віддаляючись з кожною секундою, доки «Тривога» блискавкою летіла подалі від гори, котра Його породила.

Оце й усе. Після цього Йогансен переймався лише ідолом, знайденим у каюті яхти, і тим, аби прогодувати себе і божевільного, який відтоді постійно сміявся. Він навіть не намагався керувати судном, бо те зіткнення відібрало у нього частку душі. Тоді розпочався шторм другого квітня, і його свідомість ще більше затуманилася. Були відчуття примарного кружляння у вирі вічності, запаморочливого лету верхи на хвості комети крізь скручені у клубок всесвіти та неймовірних стрибків з пекельної прірви на місяць, а з місяця — назад до прірви, вщерть сповнененої регітливим хором відкинутих, безглуздих Древніх богів і зелених, насмішкуватих демонів Тартару з їх перетинчастими крилами.

Десь посеред цього марення прийшов порятунок — «Пильний», потім суд віце-адміралтейства, вулички Данідіна і довгий шлях назад, додому, до старого будинку в Еґеберґу. Він не міг про все розповісти — усі вважали б його несповна розуму. До того, як його спіткала смерть, він хотів описати усе побачене, проте дружина не мала ні про що здогадуватися. Смерть була б для нього справжнім благом, бо тільки таким чином він зміг би позбутися тих спогадів.

Таким був прочитаний мною документ, який я одразу ж заховав у бляшану скриньку поруч із барельєфом і нотатками професора Енґелла. Там само опиняться і мої нотатки — це випробування мого здорового глузду — в яких зібрано свідчення про те, що, сподіваюся, ніколи більше за жодних оставин не складеться докупи. Я побачив увесь той жах, який приховує Всесвіт, тож навіть весняне небо і літні квіти тепер здаватимуться мені отруєними. Але я не сподіваюся прожити надто довго. Я відійду так само, як відійшов мій бідолашний дядько, і як відійшов безталанний Йогансен. Я знаю надто багато, а культ продовжує існувати.

Я гадаю, Ктулху також усе ще живий, скніє у кам’яних безоднях, які були його прихистком ще з тих часів, коли сонце було молодим. Його прокляте місто знову занурилось під воду, бо вже після квітневої бурі «Пильний» пропливав над тим самим місцем без жодних перешкод. Утім, його прислужники на землі досі горлають, витанцьовують, катують і вбивають довкола увінчаних ідолами монолітів у безлюдних місцях. Напевне, Ктулху знову потрапив у пастку власної чорної безодні, інакше світ би вже волав в агонії жаху і шаленства. Кому відомий кінець? Що піднеслося, може потонути, затонуле ж може піднестися. Вселенська мерзота чекає, спить у глибинах, а її сморід шириться над нетривкими містами людей. Настане час… — але я не повинен, я не можу про це думати! Залишається хіба молитися, щоб, якщо моє існування виявиться коротшим за існування цього рукопису, мої духівники виявили достатню обережність і подбали, щоб ці папери нікому не потрапили на очі.

Натура для Пікмана

Не подумай, що я здурів, Еліоте[17], — багато хто вірить і в химерніші забобони. Ти ж не смієшся з Оліверового діда, який нізащо не сяде в авто? Якщо я не люблю те скурве метро, то це моя особиста справа; все одно на таксі пересуватися швидше. Якби ми не скористалися машиною, нам би довелось підійматися пагорбом від самої Парк-стріт[18].

Я знаю, що зараз нервую більше, аніж коли ми бачилися торік, але не треба робити з мухи слона. Тому є багато причин, Бог свідок, але я думаю, що мені ще пощастило взагалі залишитися при здоровому глузді. Це що, допит третього ступеня? А раніше ти не був таким цікавим.

Ну, раз уже ти маєш це почути, то чом би й ні. Може, тобі справді слід усе знати, хай там як, бо ти все пишеш мені, як той стурбований батько, звідколи почув, що я пориваю з Мистецьким Клубом і почав сторонитися Пікмана[19]. Тепер, коли він зник, я іноді заскакую до клубу, але нерви мої вже не ті, що були раніше.

Ні, я не знаю, що трапилося з Пікманом, навіть думати про це не хочу. Ти гадаєш, можливо, що у мене була якась особлива інформація, коли я з ним порвав, — і тому я не хочу думати, куди він зник. Хай поліція познаходить, що зможе, — а знайде вона небагато, судячи з того, що вони поки не знають про те старе приміщення у Норт-Енді[20], яке він орендував під іменем Пітерса. Я навіть не певен, чи я сам би його знову знайшов, — тільки не подумай, що я намагався шукати, хай навіть при денному світлі! Так, я знаю, чи то боюсь, що знаю, чому він його винаймав. Саме до цього я і веду. І, думаю, ще перш ніж я закінчу, ти зрозумієш, чому я не повідомляю поліцію. Вони б попросили їх відвести туди, але я не зможу повернутися туди ще раз, навіть якщо знатиму шлях. Там щось було — і тому зараз я більше не можу їздити на метро або (і з цього ти теж можеш посміятися) спускатися в підвали.

Гадаю, тобі варто знати, що я покинув Пікмана геть не з тих дурних міркувань, які були у тих нервових стариганів — доктора Рейда, Джо Мінота або Босворта. Мене не шокує похмуре мистецтво, а коли людина наділена таким генієм, як Пікман, то знатися з нею буде честю, байдуже в якому напрямі вона працює. Бостон ніколи не знав кращого художника, ніж Річард Аптон Пікман. Я сказав це колись, і досі стою на своєму, і я навіть не здригнувся, коли він показав оту «Трапезу упирів». Саме тоді, пригадуєш, Міно з ним і порвав.

Знаєш, треба сягнути глибин мистецтва і Природи, щоб являти світові такі речі, які створював Пікман. Будь-який журнальний маляр може набазґрати фарби на полотно і назвати це жахіттям, чи відьомським шабашем, чи портретом диявола, але тільки великий художник може зробити таку річ справді лячною, правдивою. Все через те, що тільки справжній митець знає істинну анатомію жахливого чи фізіологію страху — саме ті лінії і пропорції,